Я розстебнув останній ґудзик на сорочці.

Ну й духота!

У машинному відділенні — сто два градуси по Фаренгейту, але нагорі ненабагато краще. Нерухоме повітря наповнене запахами гниття, мулу застояними випарами болота.

Під цією листяною запоною відчуваєш себе так, ніби тебе посадили всередину оранжереї. Не вистачає повітря, сорочка прилипає до тіла, серце тривожно калатає. І вийти не можна! Замкнений!

Прислухаючись до гуркоту барабанів — якщо це були барабани, — наш стерновий завагався. “Камоенс” став лагом до течії, потім ударився бортом об піщаний перекат. Від сильного поштовху пасажири прокинулись.

Одразу ж з усіх закутків “Камоенса” залунали протяжні, розпачливі нарікання:

“Де ми? Чого стоїмо? Ми тонемо?”

Капітан сердито обернувся до помічника:

“Примусь їх замовкнути!”

Той збіг по трапу.

Та, очевидно, він бовкнув про танець духів, бо нарікання стали ще голоснішими. Страх, як головешка на вітрі, перекидався по палубі з кінця в кінець, розгоряючись ще дужче.

І раптом шум затих. Тільки плакали діти, а матері пошепки заспокоювали їх.

Ми побачили світну доріжку на воді!

— Як — світну доріжку? — Вікторія здивовано глянула на Шубіна. — Це ти бачив світну!..

— Я бачив у шхерах, Нейл — на річці. І яка вона на вигляд, камраде?

— Вона мала дивний вигляд, — відповів Нейл. — Немовби гірлянду святкових ліхтариків було підвішено на вітах, потім вона провисла під своєю вагою і опустилася на воду.

— Правильно.

— Та це не були святкові ліхтарики! — поквапливо пояснював Нейл. — Це були світні віхи. Ними обвіховано фарватер.

— І він тягнувся вздовж річки?

— Ні, перетинав її.

— Ну, ясно. — Шубін в задумі кивнув головою. — Віхи відгороджували підходи до затоки чи протоки. Уявляю, які там густі очерети! Хто ж пройшов по огородженому віхами фарватеру?

— Ніхто.

— Не може бути!

— Ми принаймні не помітили нікого. Мабуть, ліхтарики засвітили для перевірки. За хвилину чи дві вони погасли.

— І це було близько від вас?

— За півкабельтова, не більше.

— А гуркіт барабанів? Припинився?

— Не припинявся ні на хвилину.

— Так, незрозуміло.

— А чим незрозуміліше, тим небезпечніше! Я так і сказав капітанові. “Піду до машин, — мовив я. — Не подобається мені це. Моя порада: розвертатися і якнайшвидше тікати!” — “Згоден з вами, — каже капітан. — Але ж тут розвернутися не так просто. Я пошлю помічника проміряти глибини. Чи не підете за компанію з ним?”

Забув сказати, що наш старший помічник лежав у своїй каюті з приступом малярії, руки не міг виткнути з-під ковдри. Ну, а на другого, самі бачите, надія була погана.

“Розумію, — кажу я. — Гаразд! Піду за компанію!”

Спустив ялик. Помічник сів на корму. Я взявся за весла. Почали занурювати у воду футшток.

Перекати були в кількох місцях, але ближче до правого берега. Тримаючись лівого берега, майже біля самих очеретів, любісінько можна було пройти.

Я почав був розвертати ялик, збираючись повернутися на корабель. Аж бачу: очерети розступаються, звідти висувається щось чорне, довге!

Другий помічник озирнувся і мало не випустив футшток.

Алігатор? Е, ні! Річ трохи страшніша за алігатора. Індіянський човен!

Він повільно линув по воді просто на нас.

Порожній? Начебто так.

Але індіяни, чував я, іноді вдавалися до хитрощів: лягали на дно човна, підпливали на відстань польоту списа і тільки тоді підводилися на весь зріст.

Помічник вийняв пістолета. Я наліг на весла.

З містка, певно, помітили, що ми женемо скільки сили. Пароплав почав розвертатися.

Я не зводив очей з очеретів. Щохвилини чекав, що звідти вискочать на плесо інші човни, ціла флотилія човнів.

Та очерети були нерухомі.

І човен, що виплив із заростей, не переслідував нас. Течія підхопила його і понесла, поставивши навскоси до хвилі.

“Хитрує індіянин, хитрує! — бубонів помічник. — Ховається за бортом!”

Та я почав табанити. Потім швидко розвернувся, погнався за човном і, зачепивши його веслом за борт, підтягнув до ялика.

Помічник мав рацію! На дні човна нерухомо лежав чоловік!

Я замахнувся на нього веслом. Помічник боязко тицьнув його в спину дулом пістолета.

“Мертвий?”

“Дихає. Але непритомний. Уся спина в крові”.

Ми відбуксували човен до “Камоенса”.

Поранений, як виявилося, індіянин. На ньому були тільки полотняні штани. Коли ми перенесли його в каюту і поклали на койку, то побачили, що спина в нього, як у тигра, в смугах, але кривавих!

Йому дали вина. Він опритомнів і забурмотів щось ламаною португальською мовою.

Але тут капітан наказав мені йти вниз.

“От що красені! — сказав я своїм кочегарам. — Хочете, щоб вас принесли в жертву? Я — ні! Ви теж ні! Тоді тримати пар на марці! Вичавимо все, що можна, з нашої землечерпалки!”

І ми вичавили з неї все, що можна.

Тієї ночі біля топок не лінувалися. Від диявольської пари очі лізли на лоба! Але згори, з містка, раз у раз просили прискорити оберти.

“Ну ще, Нейл, ще! — бурмотів капітан. — Ну хоч трошечки!”

Як наші котли не вибухнули, не збагну.

Ранком я піднявся на місток.

Вологе тіло обдало вітерцем — від руху корабля.

“Камоенс” показав не бачену в його віці прудкість. Тільки іскри летіли з труб, що нестримно дрижали. Він мчав униз не оглядаючись, метушливо махаючи лопатями, наче жінка ліктями, коли біжить.

Капітан похмуро згорбився поруч стернового.

“Як наш смугастий бідолаха?” — спитав я, закурюючи.

“Помер”.

“Невже? Жаль!”

Капітан поглянув на мене спідлоба:

“Коли б самим себе не пожаліти! Даремно ми взяли його на борт”.

“Чому?”

“За ним була погоня. Він сам сказав про це. А тепер женуться за нами”.

“Хто женеться?”

“Його господарі”.

“Не розумію. Індіянам нас не догнати”.

“При чому тут індіяни?”

“Але ж він утік з-під ножа! Хіба не так? По-моєму, його збиралися принести в жертву богові війни”.

“Він утік не від індіянів, а від білих”.

“Яких білих?”

“Він гадає, що це німці”.

“А! Фодьксдойче?”

“Не фольксдойче. Я так і не зрозумів до кінця. Він втратив багато крові, приходив до тями на короткий час. Бурмотів про білих, які не хочуть, щоб бачили їхні обличчя, і тому ходять у накомарниках. Правда, у заростях, як ви знаєте, сила-силенна москітів і піщаних мух. Але між собою ці люди розмовляли по-німецьки”.

“А він розумів по-німецьки?”

“Трохи. Колись працював у фольксдойче. Але він не сказав своїм новим господарям, що розуміє німецьку. Ким, по-вашому, він працював у них?”

“Носильником? Добувачем каучуку?”

“Він був при машині, яка забиває палі! За його словами, люди в накомарниках будують серед боліт капище своєму богові”.

“Капище?”

“Ну, так, мабуть, це виглядає в його дикунському розумінні, — роздратовано кинув капітан. Він говорив коротко, уривчасто, раз у раз озираючись. — Дідько їх знає, що вони будують! Робітників, казав він, дуже багато. Ііь діяни. Платять їм добре. Але вони не повертаються додому”.

“Як?!”

“Їх убивають, — пробурмотів капітан, вдивляючись у лісовий коридор, що звужувався за кормою. — Розстрілюють”.

“Розстрілюють своїх робітників?”

“Так сказав цей індіянин. Він сам бачив. Удвох із товаришем рубав чагарник на дрова, заглибився в ліс. Раптом чує постріл! Другий індіянин хотів утекти, але наш умовив його підкрастися ближче. У заростях була засада! Люди в накомарниках підстерігали робітників, які, відпрацювавши свій строк за контрактом, поверталися додому, їх повбивали всіх до одного!”

“У це важко повірити”, — здивовано сказав я.

“Навіщо індіянинові було брехати? Він з товаришем так злякався, що вирішив тікати, не заходячи в табір. Але по їх сліду пустили собак, догнали, покарали. Другий індіянин помер під канчуками. Нашому — вдалося обдурити сторожів. Ну, а ви турботливо підібрали його і приволокли на пароплав!” Капітан сердито прокашлявся, наче подавився лайкою.