Грибов перевів погляд з обличчя на руки. Гість напружено стискав їх, сам того не помічаючи. Були вони шкарубкі, червоні, немов обпечені.

— Я знаю, хто ви! — здивовано сказав Грибов. — Ви той юнга, який затиснув перебитий трубопровід, щоб катер Шубіна не зменшив швидкості!

Курсант збентежився і зрадів:

— А звідки ви знаєте про це?

— Була маленька замітка в газеті, але прізвище не згадувалося.

— Таж я тільки допоміг мотористові, — чесно пояснив курсант. — Його дуже обпекло. Ледве вискочили тоді з шхер. Ну, думаємо, кінець. Отут нам жаба й моньки дасть. Проте вискочили… Уперше зустрілися з Летючим Голландцем, — багатозначно додав він.

— З ким, з ким?!

— З Голландцем Летючим. Є така байка матроська, ви, напевне, чули?

— Байка? Тобто казка, легенда, хочете сказати?

— Ну, легенда… Я, звичайно, тільки в шхерах про неї почув. Коли підводний човен сплив, командир його візьми та й скажи: “Мій “Летючий Голландець” вартий трьох танкових армій”. А другий офіцер одразу ж почав підлабузнюватись. “О так! — каже. — Де з’являється Гергардт фон Цвішен, там війна дістав новий поштовх!” Як би відрекомендувалися нам… Хіба не розповідав гвардії капітан-лейтенант?

Грибов покрутив головою.

— Після того, як почалася війна, ми вже не бачилися з ним. До Ленінграда я повернувся тільки цього року. А він ще в сорок п’ятому на Південній Балтиці… У квітні, здається?

— Двадцять п’ятого квітня, товаришу капітан першого рангу. За кілька днів до перемоги.

Грибов роздратовано пересунув запальничку і блокнот на столі.

— Жодної поразки не знав, — пробурмотів Ластиков. — Усе в житті йому вдавалося, все!..

— Так. Жарт у дусі мадам Долі. По-бабському нерозумно, зло.

Курсант раптом закашлявся. Грибов знав цей важкий кашель, цей болісний, схожий на стримуване чоловіче ридання спазм, який раптом перехоплює горло. Але юнак переборов себе.

Хвилину чи дві професор і курсант сиділи мовчки, нерухомо, очі в очі. Таке коротке мовчання — над чиєюсь дорогою могилою — зближує більше, ніж найкращі і найправильніші слова.

— Ну, ну! — Професор першим опустив погляд. Коли знову підвів очі, курсант був уже спокійний.

— Цвішен, Цвішен! — в роздумі повторив Грибов. — Дозвольте! Пригадую: був такий командир підводного човна! Але його, до вашого відома, потопив Донченко, теж мій учень. Що в 1942 році.

— Отже, не потопив! — Курсант уперто хитнув головою. — Гвардії капітан-лейтенант цього Цвішена через усю Балтику гнав: від Ленінграда до Кенігсберга! Біля банки Підлої ми його, можна сказати, на повний зріст бачили, коли спливав. Одначе знову вислизнув. Не такий він простак, щоб навіть з другого разу дати себе потопити.

— З другого разу, он як? Був, виходить, і другий раз?

— Це не рахуючи того, — педантично уточнив курсант, — що гвардії капітан-лейтенант сам побував на борту “Летючого Голландця”.

Грибов вражено відкинувся на спинку стільця:

— Навіть на борту?.. В офіційних документах цього немає.

— Лікарі напсували, товаришу капітан першого рангу. Коли гвардії капітан-лейтенант лежав у госпіталі, визнали у нього струс мозку. Що не скаже, відповідають: “Брому йому, валер’янки!” Він про “Летючого Голландця” починає доповідати, а лікарі: “Заспокойтеся, хворий! Думайте про щось інше!” Підійшли до питання з своєї вузькоформальної, медичної точки зору.

Грибов мимоволі усміхнувся. Дедалі більше подобався йому цей юнак, який сидів перед ним випроставшись, з силою зчепивши пальці. Хоч як хвилювався, але розповідав про події неквапливо, розсудливо, тільки трохи хаотично.

Деякий час професор мовчки дивився на свого гостя. Потім зняв трубку телефону і набрав номер:

— Товаришу Донченко? Доброго здоров’я. Грибов. Хотілося б побалакати про один епізод війни… Так, угадали! Про вашу зустріч з цим Цвішеном. Ні, історії поки що не пишу. Просто зацікавився через ряд причин. Наступної неділі вам зручно?.. Годині о дев’ятнадцятій? Дуже добре. Чекаю.

Грибов повісив трубку на ричаг і повернувся до курсанта:

— Певна річ, вас теж запрошую.

Він присунув до себе блокнот, повільно відгвинтив ковпачок автоматичної ручки.

— Ну, а тепер попрошу зі всіма подробицями, і, головне, в хронологічному порядку. Отже, зустрілися з “Летючим Голландцем” уперше весною тисяча дев’ятсот сорок четвертого?

— Так точно!

— Що ж, Донченкові буде дуже прикро дізнатися про це наступної неділі…

Наступна неділя! Ластиков ледве дочекався цієї неділі. Нетерпіння його було таке велике, що він прийшов до Грибова хвилин за сорок до призначеної години.

Піднявши трохи штору на вікні, Грибов дивився, як курсант поквапливо переходить вулицю. Під дощем, проте не горблячись і не піднімаючи коміра!

Грибов схвально кивнув. Шубінська виучка! Деталь, але промовиста.

— Минулого разу, коли ви були в мене, — сказав він, дбайливо саджаючи гостя в крісло, — я, мабуть, замучив вас розпитуванням… Не заперечуйте! Я знаю себе, я дуже скрупульозний. Зате сьогодні вам доведеться тільки слухати. Крім того, дам прочитати дещо. До приходу Донченка встигнете це зробити. Але дозвольте ще запитання: чи знаєте ви, що таке легенда?

Курсант здивувався. А що тут знати чи не знати? Проте з обережності він змовчав, розуміючи, що в питанні каверза.

Грибов дістав з полиці енциклопедичний словник і погортав його.

— “Легенда — латинське слово, — прочитав він уголос. — У первісному своєму значенні — це щось варте прочитання”. — Через плече він строго подивився на курсанта: — Варте прочитання! А ви як гадаєте: чи варта прочитання легенда про Летючого Голландця, або байка, як ви її непоштиво назвали?

— Я не знаю, — пробурмотів Ластиков тоном учня, який не вивчив уроку.

— Певна річ, ви не знаєте і не можете знати. — Професор несподівано пом’якшав. — Ви моряк нової, радянської формації. Але багато поколінь моряків — і моє в тому числі — перебувало під похмурою чарівливістю цієї легенди. Кілька письменників обробили її — кожен по-своєму. Гейне, наприклад, подав Летючого Голландця в романтичних і привабливих тонах. Гейневський варіант ліг потім в основу опери Вагнера. Слухали її?

— Ні, — признався курсант.

— Зовсім по-іншому викладав легенду дідусь Олафсон. В тисяча дев’ятсот тринадцятому році він проводив норвезькими шхерами посильне судно “Муром”, на якому я служив штурманом. Тоді не було ще Біломорсько-Балтійського каналу. З Ленінграда в Архангельськ добиралися, огинаючи всю Скандінавію. Я б сказав, що Олафсон викладав події з своєї професійної, лоцманської точки зору, хоч і дуже емоційно. Ого, він, па відміну од Гейне, не давав спуску цьому Голландцеві, бо той споконвіку був заклятим ворогом моряків. Повернувшись з плавання, я записав олафсонівський варіант. Признаюсь, подумував про публікацію — у нас майже не вивчають матроський фольклор, — але тут почалася перша світова війна, потім революція. Не до фольклору було. Та й побоювався трохи, як кожен початкуючий літератор. Тільки перед цією війною наважився послати свою писанину в один журнал. А відповіли недавно: “Рукопис, мовляв, не становить інтересу, сюжет надто архаїчний”. Чи так це? Тут багато що, на мій погляд, здасться вам злободенним.

Професор схилився над ящиком письмового столу. А Ластиков, користуючись з нагоди, озирнувся на всі боки.

Під час перших своїх відвідин він не зміг розглядіти кабінет як слід — надто хвилювався. Тепер відчував благоговіння і захоплення. Він — у кабінеті Грибова! Не багато хто з курсантів були удостоєні такої честі! Все надзвичайно подобалося йому тут, навіть запах шкіри, який ішов від широких низьких крісел, що звичайно стоять у кают-компанії. Пахло, крім того, книгами і міцним тютюном для люльки.

Ластиков сподівався побачити довкола рідкісні речі, які привозять з собою додому видатні мандрівники. На стіні годилося б висіти кривому малайському чи індонезійському ножу, — здається, його називають крисом? Анід годинником мав би сидіти, розчепірившись, загадково усміхаючись, товстий дерев’яний ідол звідкись з Африки чи Азії.