Дружини, інтригуючи і скандалячи, поперемінно забирали його до себе. Так вій і хитався між ними, наче маятник, поки не помер.

З ним стався припадок на вулиці, неподалік від квартири першої дружини. Його принесли додому, викликали швидку допомогу.

Опритомнівши, він пошукав очима дочку. Вона намочувала гірчичник, щоб покласти йому на серце.

Батько винувато усміхнувся їй, потім побачив обох своїх жінок. Перелякані, заплакані, вони сиділи на диванчику, тримаючись за руки.

“О! — тихо мовив він. — Ви разом і не сваритесь?.. Виходить, усьому кінець, я помираю”.

І це були його останні слова…

Шубін дуже виразно уявив перелякану, довгоногу дівчинку біля ліжка вмираючого батька. Він рвучко пригорнув Вікторію до себе.

— Адже ти не такий, ні? — Вона ніжно провела кінчиками пальців по різких вертикальних зморшках біля його рота. — О! Ти з однолюбів, я знаю! Тобі не потрібна інша жінка, крім мене. — І блискавичний, зовсім жіночий перехід! Вигнувшись і лукаво заглядаючи знизу в обличчя: — Але море все-таки любиш більше за мене? Море на першому місці?.. Ну-ну, не супся, я жартую…

Звичайно, вона жартувала.

Як тільки вона заплющувала очі, осіннє листя знову летіло й летіло, а із золотої хмари насувалася на неї, повільно наближаючись, пряма, вуглувата, у синьому постать…

Але щастя Вікторії було неповне. Воно було нетривке. Немовби неквапливо і невідворотно підіймалася позаду хмара, темна, грізна, відкидаючи тінь далеко поперед себе. Ще сяяло сонце на небі, та вже потягло холодком, тривожно зашуміло листя, завихорилися маленькі смерчі пилюки на бруківці…

Два вихори запекло боролися між собою: один золотий, другий темно-синій, зловісний — не вихор, небезпечний вир.

Болісна неуважність дедалі частіше оволодівала Шубі-ним. Він відповідав невлад, неждано обривав нитку розмови, стріпував головою: “Ой, пробач, задумався про інше”.

Уночі Вікторія прокидалася і, спираючись на лікоть, вдивлялася в його обличчя. Він спав неспокійно. Що йому снилося?

Іноді бурмотів щось крізь стиснуті зуби — з лотками гніву і погрози!

Дружинам моряків судилося все життя тривожитись за своїх чоловіків. А Вікторії здавалося, що Шубіна дожидає в морі “Летючий Голландець”.

Під її поглядом він прокинувся, розплющив очі:

— Ти чого?

— Нічого… — Вона несподівано схлипнула. — Побачила твої очі і дряпонуло по серцю…

Є люди з потаємним горем, схованим на дні душі. Навіть у хвилини веселощів зненацька пробігає тінь по їхньому обличчю, неначе хмара над водною гладінню. Так була і з Шубіним. Час від часу, заглушуючи сміх і веселі голоси друзів, починав бриніти у вухах лейтмотив “Летючого Голландця”: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен…”

Вікторія уже знала, коли “Ауфвідерзеен” починає лунати особливо голосно. Шубін ставав тоді галасливим, балакучим, просив гітару, починав танцювати — нізащо не хотів піддаватися цьому “Ауфвідерзеену”…

І от останній вечір дома перед поверненням на флот.

Вікторія і Шубін сидять біля відчиненого вікна. Не пішли ні в кіно, ні в гості. Останні години хочеться побути без сторонніх.

Раптом Шубін сказав:

— Знаєш, думаю іноді: вони всі божевільні там!

Хто “вони” і де “там”, не треба пояснювати.

— Правда?

— І тим небезпечніше залишати їх на волі.

Сутінки поволеньки заповнюють кімнату, переливаючись через підвіконня…

— Це дуже мучить мене. По-моєму, я не виконав свого обов’язку.

— Ти, як завжди, надто вимогливий до себе.

— Надто? Ні, просто вимогливий. Я, напевне, повинен був викликати вогонь на себе. Але забарився, проґавив момент.

— Ти був уже хворий.

— Можливо…

Мовчанка. Майже пошепки:

— І потім я дуже хотів до тебе, нагору…

Знову довга мовчанка.

— Але ти зрозумів, для чого цей “Летючий Голландець”?

— Ні. Пробув там надто мало. Треба б довше.

— Тебе все одно зсадили б на берег.

— Хоча ні, я не витримав би довше. Задихався. Відчував: сам божеволію.

— Не кажи так, не треба!

Звук поцілунку.

— Спочатку Ришков підказав мені: Вува, ді Вундерваффе. Я подумав: так, Вува! Та літо вже минуло — і нічого! Секретної зброї не застосували проти Ленінграда… Це, звичайно, дуже добре. І я радий. Але ж “Летючий Голландець”, як і раніше, цілий, і його не розгадано!

— Секретну зброю, “Фау”, застосували проти Англії. У червні. Тобто невдовзі після твоєї зустрічі з “Летючим Голландцем”. Можливо, що саме цю зброю збиралися випробувати під Ленінградом.

— Але ж я не бачив ніяких пристосувань на палубі. Бачив тільки антену, два спарених кулемети, більше нічого! І торпед, певен, на “Летючому” менше, ніж має бути на звичайному підводному човні. У кормовому відсіку не торпедні апарати! Що це за каюта в кормовому відсіку? Чому біля дверей стояв матрос з автоматом? Чи не там ця Вува?

— Не хвилюйся так! Тобі не можна хвилюватись!

— Ну що це ти справді: я ж завтра буду в морі. І не хвилюватися, по-моєму, значить взагалі не жити!.. Я не можу зрозуміти “Летючого Голландця”. І це мене мучить, бісить! Навіть найпростішого не можу зрозуміти! Чому прізвисько таке: “Летючий Голландець”?

— Ти розповідав про цього Рудольфа, живого мертвяка. На легендарному кораблі, по-моєму, теж були мертвяки. Уся команда складалася з мертвяків. Але я слухала оперу Вагнера дуже давно, у дитинстві.

— Так, я теж пам’ятаю щось про мертвяків. Корабель-привид, корабель мертвих…

Сутінки до стелі заповнили кімнату.

Шубін встав і ступив крок до вимикача.

— Зустрітися б іще раз з цим “Летючим Голландцем”! Наздогнати його! Атакувати!..

І, скреготнувши зубами, він з такою люттю стиснув кулак, немовби вже добирався до нутра цього незрозумілого підводного човна і вительбушив його, як рибу, вивернув усього навиворіт!

Він жадібно, на повні груди, вдихнув повітря.

— О! Першокласне! Пругке, ледь солонувате і прохолодне, яким йому й належить бути!

Вітер, що зірвався від руху катера, легенько впирається в чоло, немовби піддражнюючи, запрошуючи погратися з собою. Палуба під ногами вібрує, здиблюється і падає, коли катер б’ється об хвилю.

А хвиля тут далеко крутіша, ніж у тісняві шхер! Ще б пак! За Талліном відкриваються ворота в Середню Балтику, вихід із затоки в море. Відкрите море!

Ого! “Побенкетуєм на просторі!..”

У думці Шубін бачить увесь військово-морський театр. Примовкла Фінляндія тихо пропливає по правому борту. Вона перестала бути ворожою, вийшла з війни. Ліворуч простяглося лісисте естонське узбережжя. Там ще стріляють фашисти.

А на південний захід від Талліна материковий берег збігає під прямим кутом на південь. Далі лежить Моонзундський архіпелаг — острови Хіума, Саарема, Муху, які замикають вхід у Ризьку затоку. Ще далі, за Вентспілсом і Клайпедою, відгороджена од моря косою Фріш-Неррунг, височить фортеця Піллау — аванпорт Кенігсберга.

Одна банка, Аполлон, — на норді, друга — на зюйді Посередині — банка Підла біля мису Рістна.

Десь у цьому районі — не в шхерах, а на просторах Середньої чи Південної Балтики — Шубін поквитається з “Летючим Голландцем”!

Тепер він командував уже не ланкою, а загоном. На його колишній катер було призначено командиром молодого лейтенанта Павлова, який щойно закінчив училище. І Шубін під час походів навчив його управляти катером.

Павлов з цікавістю поглядав на гвардії капітан-лейтенанта (Шубіну восени надали це звання), намагаючись в виразу обличчя вгадати, про що той думає.

Насупився? Зціпив зуби? Ну, значить, згадав про свого “Летючого Голландця”!

Запальній уяві Шубіна малювалося, як уночі, майже впритул він підходить до “Летючого Голландця”. Той сплив, щоб зарядити акумулятори. Отут-то й треба його застукати! За шумом своїх дизелів німці не почують моторів катерів Шубіна. І тоді Шубін скаже нарешті своє вагоме слово: “Залп!” Всадить торпеду в борт німецького підводного човна! Та так, знаєш, по-російськи всадить, від щирого серця, щоб на віки вічні прикувати страхіття до морського дна!