— Сьогодні якось дивно на душі, — признався Олександр.
— Поганий настрій?
— Навпаки, гарний. Та не було з ким поділити його. Він мимоволі наголосив на слові “було”.
— Розумію, — квапливо сказала Люда. — Якщо поділишся з ким-небудь горем, то зменшуєш його наполовину. А поділишся радістю — збільшиш її вдвічі.
— Ви кмітлива, — промурмотів Олександр вдячно. — Дуже правильно міркуєте. Ви розумієте мене з півслова.
— Кмітлива? А я не знаю, розумна я чи ні. Хіба той, хто прочитав багато книжок, уже розумний? Але я була під час блокади в Ленінграді.
— О! То ви знаєте, що таке життя.
Він сказав це — і замовк.
Йому спало на думку щось дивне. Він подумав, що є потаємний, незрозумілий навіть для Грибова смисл умовного сигналу “Ауфвідерзеен”, — Вікторія Павлівна називала його лейтмотивом “Летючого Голландця”.
“До побачення! До побачення! — повторювали Цвішен та його команда, йдучи в туман чи на дно. — Ми ще зустрінемося з вами. Ми повернемося!”
Але не можна було дозволити їм повернутися!
Ніколи не повинен виплисти цей корабель-привид, який віщує смерть багатьом людям, на топах своїх щогол несе жах і безум, немов ті бліді хисткі вогні святого Ельма!
Дівчина звела на Олександра очі.
— Ви стали серйозним, — сказала вона. — Згадали ту війну і подумали про нову?
— Це дивовижно! Ви розумієте мене, навіть коли я мовчу!
Всю свою увагу Олександр зосередив на супутниці і тому не помітив Грибова.
Той стояв на протилежному боці тротуару, спершись на ціпок.
Ледве закінчилася прокладка курсу, як одразу з’явився і ціпок. Але Грибов тримав його незмінно в лівій руці, щоб правою можна було вітатися.
До нього долинуло:
— Сьогодні не можу. Я не попередила вдома.
— А завтра? Добре б нам зранку на Кіровські острови! Я у відпустці.
Грибов стояв і довго дивився їм услід.
Двоє повільно йшли вздовж Неви назустріч заходові.
А хмари на обрії зсувалися і розсувалися, міняючи обриси. Багрець поступово вицвітав. У розривах між хмарами все частіше проглядало чисте смарагдово-зелене небо — прикмета того, що завтра погода буде гарна.
