Потім я відійшов до столу, чекаючи запитань. Дивно, що ноги теж стали важкими.

Проте, доповідаючи, він ні разу не звернувся до мене, лише зрідка поглядав.

Я й далі відчував скутість у всьому тілі. Коли він дивився на мене, в мою душу заповзав страх. (Кажуть, що у свій час він брав уроки гіпнозу).

Не виключено, що мій стан пояснювався просто втомою після походу. А може, у кабінеті було дуже жарко.

Кабінет був оздоблений тільки чорним і жовтим.

Зверху світила люстра, кругла, як місяць. Безугавно тріскотів вентилятор на столі. Полотнища прапорів, звисаючи зі стін, погойдувалися від протягу, як зарості. Зрідка через нещільно причинене вікно долинали протяжні крики: “Ахтунг!” То перемовлялися вартові зовнішньої охорони. Це було схоже на крик сови…

І тоді мені спала на думку дивна асоціація.

На щастя, невдовзі він відпустив нас, кивнувши головою, не зводячи з мене своїх нерухомих, без новій очей.

Я розумію: асоціація нерозумна, страшна. Проте мені нема з ким поділитися, крім тебе. І від цих асоціацій голова обертом іде.

Я подумав: невже він здійснить з нами передбачений далекий похід? Мені здаватиметься, що в наш човен через верхній люк…[45]

Лоттхен! Ми у Вінеті—два. Чекаємо наказу про відплиття у далекий похід. З газет ти знаєш про наступ в Арденах. Він пов’язаний з нашим очікуванням. Усе, що відбувається нині на фронтах, пов’язано з ним. Потрібно будь-якою ціною відтягти час!

Під Новий рік на борт доставлено вантаж особливо важливий. Але я не повинен писати про це! І хочу сказати тобі про інше. Зараз іду до командира. Проситиму його, щоб відпустив мене додому, в Кенігсберг. На дужо короткий час. На день, на кілька годин.

Мені вистачить навіть двох годин! Відстань — п’ятдесят кілометрів, шосе чудове. Туди й назад — година, нехай півтори години, беручи до уваги ніч (звичайно, я поїду вночі) і контрольно-пропускні пункти на шосе.

Мені треба лише кілька хвилин побути вдома.

Побачити тебе і дітей, обійняти вас і сказати, що я живий!

Адже можна знехтувати навіть иайсуворішою забороною, якщо війну вже програно. Тим більше нині, коли ми готуємося в далекий похід. Невідомо, чи скоро повернемося до Німеччини. Можливо, мине ще не один рік… І ніхто мене не пізнає. Я обв’яжу обличчя бинтами. На контрольно-пропускних пунктах подумають, що мене поранено в обличчя. Не здиратимуть же бинти з пораненою офіцера! А для сусідів ти вигадаєш якусь історію. Скажеш, наприклад, що тебе провідав друг твого небіжчика чоловіка.

Вирішено! Іду до командира. Як би я хотів не відсилати цього листа!

Невдача! Командир відмовив навідріз.

Становище, за його словами, загострилося. Ми чекаємо умовного сигналу тільки до двадцять четвертого квітня. Потім, коли буде важко прорватися через Бельти і Каттегат, підем у східну частину Балтики. Вінета—три надійніша, ніж Вінета—два. Треба пірнути під гранітне склепіння, відлежатися, виждати… Це, як і раніше, не смерть, Лоттхен! Що б ти не почула про долю нашого підводного човна, пам’ятай, знай, вір: я живий!

Цей лист, сподіваюсь, переконає тебе.

Я знайшов нарешті спосіб відправити його.

Ківш, в якому ми стоїмо, пильно охороняють. Біля шлагбаума завжди стовбичить вартовий. Звичайно, солдатам невтямки, кого вони охороняють.

Декілька днів я непомітно стежив за вартовими, доки не обрав одного. Обличчя його здалося мені найбільш підхожим.

Учора вночі ми порозумілися. Він досить дурний, щоб повірити нісенітниці, яку я вигадав. І, незважаючи на це, він загнув скажену ціну. Коротше кажучи, сьогодні мій золотий годинник і тисяча марок перейдуть у кишеню його куртки разом із цим листом.

А тим часом йому треба лише вкинути лист у поштову скриньку.

Я вирішив послати лист поштою. Можливо, листи вже не перлюструються. У тилу, певно, панує хаос, метушня.

Ризикую. Але що ж робити? Довідався по радіо, що росіяни підходять до Кенігсберга. Ще кілька днів, і ми з тобою будемо відрізані одне від одного.

Крім того, передбачається далекий похід… Якщо становище не поліпшиться, ми підемо в далекий похід. І тоді…

Але до цього ти повинна довідатись, що я живий!

Сподіваюся, через два—три дні ти вже одержиш цього листа.

Прочитавши і перечитавши — для пам’яті,— негайно спали його!

І нікому ні слова, ні півслова про нього, якщо ти дорожиш моїм і своїм життям!..”

Професор, як завжди, зсунув фіранки на вікнах. Ще Пліній сказав: “Думка жвавіша і яскравіша в темряві й тиші”.

Нарешті ж бо настав той момент, коли в роботі все почало ладитися. З’явилася легкість у пальцях, думка загострилася, слова лягали на папір простіше і вільніше. І аргументи, які ще недавно кволо сповзали на папір, тепер самі з усіх боків збігалися під перо.

Сталося це після того, як лягла на стіл копія листа, знайденого в Балтійську (Ришков негайно передав її Грибову для ознайомлення й консультації).

Звичайно, саме серед руїн Піллау й Кенігсберга можна було зрозуміти, чий це лист.

Венцель, разом з іншими фашистами, був винен в руйнуванні Піллау й Кенігсберга. Можливо, навіть невиразно здогадувався про це, уявляючи свою Лінденаллее в диму і полум’ї, але відганяв од себе страшну думку.

Так, діяв як у гарячці.

Зосліпу завдавав і завдавав удари, не усвідомлюючи, що кожен з цих ударів рикошетом падає на його близьких.

З монотонною, маніакальною впертістю він повторював свій приспів: “Я живий!” Неначе не тільки дружину — себе самого намагався переконати в цьому.

Але Грибов зумів відкинути все зайве, тобто особисте.

Лист штурмана він прочитав як штурман.

Немовби процідив крізь фільтр знайдені в Балтійську аркушики, віджав з них ревниві докори й сентиментальні нарікання. На письмовому столі лишились дати й факти.

І знову, вже втретє, змінився “візерунок мозаїки”, який складається з карточок на столі.

Венцель підтвердив припущення Грибова про те, що таємна діяльність “Летючого Голландця” була дуже різноманітна. “Корабель мертвих”, без сумніву, брав участь у “торгівлі з-під поли”, конвоюючи англійський нікель. Та це було лише одним з розділів його діяльності.

Він, без сумніву, займався не тільки економічною диверсією, а також і військовою, політичною, ідеологічною. Як морський бог Протей, раз у раз змінював він свій вигляд. Тому-то так важко було спочатку зрозуміти, розгадати його.

І справді: спробуй-но розгадай! То Цвішен готується висадити в Ірландії організаторів повстання. То супроводжує транспорт із нікелем. То бере на борт якогось “пана радника”, котрому доручено “підлити масла в огонь цим фіннам”, щоб утримати їх від капітуляції.

Та в усіх випадках він ув’язувався тільки у велику гру. На дрібнички не розмінювався…

Факти й дати з листа Грибов сумлінно зіставляє з іншими відомостями, що має в своєму розпорядженні. А потім висновки “сумуються”, на невеликій, формату атласа, географічній карті, яка завжди під рукою.

Невдовзі весь світовий океан було розмальовано червоними зигзагами, короткими й довгими. Це слід “Летючого Голландця”. Іноді він зникає, щоб знову з’явитися за сотню, а то й тисячу миль. Так, ледь помітний зміїний слід, що оперезав усю земну кулю…

З рік чи з півроку тому, сидячи у Грибова, Шура Ластиков захоплено сказав:

— І як це вам вдалося, товаришу капітан першого рангу? Можна сказати, пройшли заднім ходом по цих подіях.

Грибов усміхнувся, дбайливо розправив загнутий ріжечок карти.

— Так. Моя остання в житті прокладка, причому вже не свого, а чужого курсу. Інакше — біографія “Летючого Голландця”, покладена на карту. — Він додав, немовби вибачаючись: — Адже ви знаєте: ми, моряки, звикаємо мислити картографічно. Я не економіст, не військовий історик. Я моряк, штурман. І розв’язання задачі у мене суто штурманське…