— А ти все чекаєш? — сказала вона лагідним голосом і зітхнула. — Нема чого тобі, любий, чекати! Іди додому! Іди, дитинко!

Вона зробила рух, збираючись погладити юнгу по голові.

Та він ухилився від її жалісливої ласки, ривком скинув з себе лікарняний халат і, натягнувши безкозирку, стрімголов кинувся до виходу з госпіталю.

Він біг довгим коридором, потім сходами, схиливши голову, голосно плачучи. Не пам’ятав уже про те, що він військовий моряк, а морякові не личить плакати. Він ніколи й не плакав раніше, не вмів. І ось… Гвардії капітан-лейтенант, Шурчин командир, найщасливіша людина на Балтиці, — був! Його немає більше, немає!

А за цією дикою, що розривала душу, думкою, невідступно бігла інша: що ж тепер буде з Мезенцевою? Як він, Шурко, зуміє сповістити, розповісти про смерть свого командира його вдові?

Часом у чергуванні подій виникає стрибок.

Десь загинула людина — за таємничих обставин, далеко від своїх близьких, — і остання скиба її життя, дуже важлива, пропала для них, провалилася в морок.

Так сталося з Вікторією. Прощальний поцілунок, обійми на вокзалі, і все. Майже зразу — їй здалося, що зразу, — вона узнала: Шубіна нема.

Щось провадили їй про піщану косу, про німця-смертника, прикутого ланцюгом до кулемета, — вона не розуміла нічого. При чому тут коса, ланцюг, кулемет? Для неї Шубін умер того дня, коли вони прощалися на пероні Балтійського вокзалу. Більше вона вже не бачила його— він умер. Тільки присмак гіркоти і відчуття болю лишились на губах, — так міцно вони поцілувалися на прощання.

У дитинстві Вікторія пережила кримський землетрус. Вона приїхала до Алупки з батьком напередодні пізно ввечері. Повітря було навдивовижу густе, майже липке. Масою розплавленого асфальту налягло воно на узбережжя. І ритм прибою був химерний — з якимись провалами, наче пульс хворого. Щось насувалося — чи то з моря, чи то з гір…

Це відчуття катастрофи повторилося по багатьох роках… Так, катастрофи! Бо тільки з нею можна порівняти звичайний факт: десь померла людина!..

Увечері Вікторія, повернувшись додому зі служби, підійшла в шинелі й береті до радіоприймача, ввімкнула його. Лише після цього вона стала роздягатися.

Тієї весни кожен, вечір був святковий — рівно о дванадцятій передавали накази Верховного Головнокомандувача. Потім гриміли салюти, і небо розквітало фейєрверком.

Ледве зводячи дух — дуже поспішала, боялася запізнитись, — Вікторія почула знайомий голос радіокоментатора.

Вона зупинилася з рушником у руках, та шпурнула його на стілець, розібравши перші слова. Йшлося про чергову перемогу військ Третього Білоруського фронту й Червонопрапорного Балтійського флоту.

Голос лупав, як сурма горніста над бранним полем:

— “…командування вирішило перерізати косу. Із затоки було висаджено десант у складі батальйону морських піхотинців, з моря — стрілецький полк на гвардійських торпедних катерах”.

Вікторія стояла, напружено випроставшись, притуливши руки до грудей.

Гвардійські торпедні катери!

— “Після запеклих вуличних боїв, — гримів далі голос, — війська Третього фронту оволоділи містом і фортецею Піллау, останнім оплотом гітлерівців на Земландському півострові. Ударом сухопутних частин, при підтримці кораблів і підрозділів Червонопрапорного Балтійського флоту, знищено тридцятип’ятитисячне угруповання противника та цілком очищено півострів. Десантники і військові моряки ціною значних втрат в особовому складі забезпечили успіх цієї операції, вписавши золотими літерами свої імена…”

Вікторія опустилася на стілець. Серце її так калатало, що вона мимоволі приклала обидві руки до грудей.

“Значні втрати!” Вона була військова людина, уміла читати зведення. Уся коса, напевне, залита кров’ю наших солдатів і моряків.

Борис?.. Ні, не може бути!

Однак уночі побоювання перетворилося на певність. Вікторія вставала з ліжка, ходила туди й сюди по кімнаті, гріючи в руках осколок снаряда, подарований Шубіним. “Коли стане боязко, подивись — і мине”, — сказав він. Проте йому щастило на морі. А цей бій відбувався на суші, на якійсь піщаній косі.

І коли по кількох днях на порозі кімнати з’явився тремтячий од хвилювання Шура Ластиков, а з-за його спини виглянув незнайомий капітан-лейтенант із блідим, засмученим обличчям, Вікторія не спитала нічого. Лише звелась і схопилася за горло.

Потім вона почула неприємний, скреготливий, що б’є по нервах, крик. Голос був незнайомий. Та це кричала вона сама.

Навколо, хоч як дивно, не змінилося нічого.

Люди щодня поспішали на роботу, а з роботи — додому. Будівлі стояли на своїх місцях. Як і раніш, світило неяскраве ленінградське сонце. Інколи йшов дощ. Було трошечки легше, коли дощ.

Отже, все було, як і колись. Тільки, забачивши обличчя Вікторії, люди, що були у веселому настрої, поспішно гасили усмішку, як гасять цигарку в присутності хворого.

Лице високої худої жінки, яка йшла, дивлячись лише вперед, було непорушне й дуже біле, ніби заклякло на крижаному вітрі. Скорбота гордлива! Вона немов відокремлює людину, підносить її над іншими.

І разом з тим горда Вікторія стала тонкосльозою.

Якось, повертаючись зі служби додому, вона сіла па лавочці в сквері напроти Російського музею. Вечір був лагідний, але з-за дахів піднімалася хмара.

Діти, окаті, худенькі, ганяли навколо, зчиняючи галас і вереск. Загуркотів грім, перший, травневий. Хлопчик років п’яти, впустивши м’яч, кинувся до своєї матері, що сиділа на лавочці, і уткнувся їй у коліна.

— Наліт, мамо? Наліт?

— Що ти, рибонько! Це грім.

Малюк полохливо з-під материнської руки поглянув на небо:

— А чий це грім, мамо? Наш чи німецький?

Ті, хто сиділи на лавочках, здивовано підвели очі на жінку в морському кітелі з погонами капітана. Вона схопилася і, похиливши голову, швидко пішла, майже побігла в напрямі Садової.

Так жаль — до сліз — стало цього малюка, який ще не знав, що таке грім, та вже знав, що таке наліт!

І себе було жаль. Болісно нило, розривалося на шматки серце: сина б їй, сина! Щоб супився, як Шубін, і усміхався, як він, і, простягаючи їй осколок, казав: “Коли стане боязно за мене, подивись, — і мине!”

Ось уже пролунали й салюти Дев’ятого травня. Вікторія ходила по святково прикрашених вулицях і раділа разом з усіма. Та присмак гіркоти лишався на губах. Тепер він, цей присмак, завжди був з нею, хоч би до чого доторкалися губи.

І вона безпомилково вгадувала своїх товаришок у горі, за прикметами, майже невловимими. Одна низько схилила голову, даючи дорогу чоловікові й жінці, які рука в руку прямували тротуаром, натикаючись на перехожих, засліплені своїм щастям. Інша притулила хусточку до очей. Чому? Ага! Побачила малюка, що підстрибував на руках у батька, засмаглого, усміхненого!

То був немовби таємний орден удів — на зразок масонського. Досить було жінкам обмінятися поглядом у святково-гомінкому натовпі, щоби без слів зрозуміти одна одну…

Снотворним Вікторія запаморочувала себе на ніч, але тим тяжчим було пробудження. Завивна туга поймала ранками. Все ставало страхітливо виразним і чітким, як при світлі німецьких “люстр”, що повільно опускаються.

Хотілося сховатись з головою під ковдру, щоб продовжити трохи мить забуття.

Потім снотворні перестали допомагати. Вікторія почала просинатися ночами. Це було жахливо. У сні бачила Шубіна, розмовляла з ним, і ось прокидалася сама — в тихій темній кімнаті.