— Буду говорити!

І його ніби прорвало! Стенографістка не встигала записувати, тільки те й робила, що міняла гострі заточені олівці.

Навіщо йому, справді, опинатись, мучити себе? Бара вже не буде, це ясно. Обіцяну винагороду втрачено. Честь? Обов’язок? Це для нього давно пустопорожні слова. Батьківщина? Але в нього немає і не було батьківщини.

І він втомився прикидатись. Останню роль зіграно, більше йому не грати. Можна дати собі волю, послабити натягнуті нерви. Все кінчено. І в цьому є якась полегкість.

Проте чим довше говорить порушник, кваплячись, пояснюючи, уточнюючи, тим стурбованішим стає обличчя полковника, що провадить допит…

Через кілька годин він прибув з рапортом до генерала.

— Ага! — задоволено каже генерал. — Ви мали рацію. Це пов’язано з торішнім порушенням.

— Але сам він клянеться-божиться, що нічого не знає про ту першу спробу порушення.

— Крутить, як ви гадаєте?

— А навіщо йому крутити? Він дуже охочий до слова. Справа ж минула. Він нічого не приховав від нас щодо майбутнього, щодо свого напарника, якого поки що притримують в резерві на тому березі. Ви знаєте, в мене промайнула догадка: чи не маємо ми цього разу справу з двома розвідками?

— Які змагаються між собою, не знаючи одна одну?

— Так.

— Цікаво!

— Другий порушник намагається зменшити свою провину. Прошу глянути, сторінка п’ята протоколу допиту: “Моє завдання особливе. Я не повинен був убивати ваших людей або висаджувати мости, електростанції і заводи. Мене послали викрасти дуже важливу міжнародну таємницю”.

— Он як! Навіть міжнародну! Але суті таємниці, як він каже, не знає. Бреше?

— Навряд. Простий виконавець. Так би мовити, рука, а не голова. “Потім я мав увімкнути годинниковий механізм, — сказав він. — До іншого не було діла. Адже я хотів лишитися живим, повернутися додому. А мене вчили, що в таємниці, які вбивають”.

— Резонно. Він дбав про своє здоров’я. Як, до речі, самопочуття пораненого прикордонника?

— Помер по дорозі до загону, товаришу генерал. Не встигли довезти до госпіталю.

Генерал, намагаючись приховати хвилювання, низько нахилився над столом і без потреби пересунув важкий письмовий прилад. Мовчанка.

— Розповідайте далі, — вимовив він, нарешті, своїм звичним рівним голосом. — Що ще повідомив цей удаваний мрець, який так дбає про своє здоров’я?

— Він каже, що ладен сам показати нам вхід у Вінету. На жаль, порушника трохи ушкодили, затримуючи — зламали йому руку. А там, як він каже, потрібно пропливти метрів десять під скелею.

— Але він накидав на папері план?

— Так. Острів позначено умовною назвою “Зміїний”.

— Ну що ж! Основне — це план. Адже лейтенант Ластиков аквалангіст?

— Так точно. Але в мене є варіант операції.

Полковник коротко доповідає свій варіант. Кілька хвилин генерал у роздумі тарабанить пальцями по столу.

— Ризиковано, ви не думаєте? Ми ставимо Ластикова під удар.

— Я міркував над цим. Його страхуватимуть запасні аквалангісти і Ривчун. Зате ефект подвійний.

— Маю сумнів у тому, щоб цей так званий шеф зважився на нову спробу. З протилежного берега було чути шум, видно спалахи пострілів. Логічний висновок: порушника схоплено, можливо, він зізнався.

— А ми вдамося до хитрощів, товаришу генерал. Уявіть собі: до цього шефа — не уточнюю, якими шляхами, певно, обхідними — доходить вістка: порушник, коли його затримали, проковтнув отруту. До — речі, в нього була капсула з отрутою.

— Так. Далі!

— Тоді вплав прямує до острова другий порушник. Але Ластиков напоготові і…

— Згоден! — Генерал вдарив долонею по листках протоколу допиту. — Хоп, майлі!

У молоді роки він служив у Середній Азії і, за старою звичкою, любив іноді вживати місцевих висловів.

Командир корабля похмуро зустрів Олександра після його повернення, із застави, де було схоплено порушника, що прикинувся утопленим.

— Не щастить мені з вами, лейтенанте!

Олександр здивувався. В чому його провина?

— Та ні! Штурман ви добрий. Але комдив тільки те й робить, що забирає вас у мене. Ось тепер ідеї є до Ленінграда на додаткове тренування перед змаганнями. Уже наказ друкують.

— На тренування — зараз? То це ж безглуздо! Уся дільниця кордону напружена через нахабну спробу її — порушити, а він, лейтенант, штурман корабля, прохолоджуватиметься, хлюпатиметься в басейні під світлом рефлектора, як на кінозйомці!

— Прошу дозволу ввійти!

З-за дверей долинуло: “Так!” Комдив розмовляв по телефону, певне, з округом. Не відводячи трубки од вуха, він махнув рукою на крісло: запросив сісти.

— Ясно, товаришу генерал, — повторив комдив. — Зрозумів вас. Так, він уже тут. Зараз відправлю до вас, товаришу генерал!

Подивившись на Олександра, що сидів перед ним, випроставшись, з холодно-відчуженим виглядом, він усміхнувся, навіть, здалося, підбадьорливо моргнув. Комдив моргнув? Ні, цього не могло бути.

— Ніколи пояснювати, лейтенанте. Беріть мій катер і щодуху — на поїзд до Ленінграда!..

Так Олександр і зробив.

З управління від генерала він вийшов пружною ходою, в чудовому настрої. І якби хтось стежив за ним, то, мабуть, зрозумів би: це радощі особливі, войовничі, від яких блищать очі, але щільно стискається рот!

Дуже б хотілося хоч на півгодини забігти до Грибова, та робити цього було не можна. Та й до поїзда лишалися лічені хвилини.

Іншим разом Олександр неодмінно дійшов би до вокзалу пішки, — тут-бо і йти нічого. Ще раз помилувався б панорамою Неви і красунею “Авророю”, поставленою навічно біля Нахімовського училища. Та зараз не до цього. Він на ходу вскочив у трамвай і одразу ж почав пробиватися до виходу:

— Виходите біля вокзалу? Вибачте!.. А ви виходите?..

Дівчина, що стояла біля виходу, покірно відступила вбік. Раптом зовсім близько Олександр побачив здивовано й радісно розширені сяючі очі.

— Ви?

— О! Це ви?

Вагон зупинився. Ззаду гукнули:

— Товаришу моряк! Не виходите, то дайте людям вийти!

Відчуваючи, як його нетерпляче штовхають в спину, Олександр несподівано нахилився до своєї колишньої сусідки по театру і, майже торкаючись губами її вуха, швиденько прошепотів:

— Побажайте мені талану!

Очі її стали зовсім круглі.

Він зіскочив з підніжки, пройшов кілька кроків і озирнувся:

Дівчина повільно хитала головою, показуючи, що нічого не розуміє. Потім невпевненим рухом піднесла руку до щоки і ледь помітно поворушила пальцями — усе-таки побажала йому талану!

В поїзді Олександр не переставав дивуватися сам собі.

Що це на нього напало? Ні з того ні з сього попросив майже незнайому дівчину: “Побажайте мені талану!”

Адже ж ніколи не був марновірний чи надто чутливий. Очі, чи що, були в неї в цю мить такі розплющені, відверто радісні? Його ніби штовхнуло під руку.

Наступного дня групу лейтенанта Ластикова в складі його самого і двох плавців, відібраних серед матросів дивізіону, було перекинуто на маяк, що стояв поруч одного з островів у затоці.

Олександр пояснив матросам завдання.

— Справа, виходить, з туманом, — глибокодумно промовив матрос Кузьома.

Другий матрос, Бугров, узявся запально міркувати яро найновіших аквалангістів, які нібито вже пересуваються за допомогою моторчика й гвинта.

— Слухай! Не забивай ти мені баки, — попросив Кузьома. — Товариш лейтенант пояснив: наш піде без моторчика. Як він пролізе з моторчиком під скелею?

— Правильно, — підтвердив Олександр. — Нащо попові гармонія, як у нього є дзвони й кадило? Але, врахуйте, усякі несподіванки можливі. Бо що це за люди? Як кажуть: один пишуть, два пам’ятаємо.

— Хитрують?

— Ще й як хитрують!

Встановили нічну вахту. Вдень острів, як і раніше, був безлюдний, тільки його ретельно роздивлялися в бінокль, а ввечері туди привозили Олександра.