Два помічники недалеко чергували в шлюпці, готові за сигналом ракети поспішити на допомогу.

Перша й друга ночі на острові минули спокійно. Не хлюпнули, розходячись, хвилі, що набігали на берег. Не скрипнула галька під вкрадливими кроками. І не відбився на тлі неба силует, горбатий, хижий.

Лиш без угаву шуміли сосни над головою і шелестів прибій унизу. А вдалині мигтів маяк. Два довгих проблиски, три коротких — добре напучення для друзів, щоб підбадьорити вночі. І — суворе попередження ворогам!

Невидима на воді лінія кордону розрубує затоку за якихось шість кабельтових від маяка. Вночі вмикають світло, починає працювати прожекторна установка. Біла мітла, ледь розпушена на кінці, чисто підмітає затоку, ходить рівномірно туди-сюди, туди-сюди. Нічого непоміченого й недозволеного не повинно лишатися на водній поверхні, ніякого непотрібу, жодної “смітинки”.

Праворуч — застава Ривчуна. Ліворуч корабель перекриває кордон. Разом з морським прикордонним постом усе зв’язано в один тугий вузол.

Нині вузол зв’язала ще тугіше — група лейтенанта Ластикова.

На світанку шлюпка підійшла до острова і зняла з нього Олександра.

До півдня він проспав, потім перегорнув пошарпану книгу “Острів скарбів” і тільки ввечері вибрався на повітря. Вдень це було якнайсуворіше заборонено. За маяком з протилежного берега напевно спостерігають цікаві добродії в макінтошах, що приїхали з готелю для туристів. Поява зайвих — поза звичним числом — людей могла насторожити, викликати побоювання.

Позіхаючи і потягаючись, Олександр усівся на лавці поруч з начальником поста.

Населення маяка відпочиває переважно тут, під єдиним своїм деревом. Якимось чудом вистояло воно на кам’янистому мисі, котрий обвівали з усіх боків вітри. Це сосна, але приземкувата, коренаста, схожа швидше на саксаул. На ній інколи виростають плоди, теж незвичайні: труси і тільники, які команда розвішує на гілках після прання.

— Зауваження за це дістав, — поскаржився Олександрові начальник поста. — Недавно приїжджав комдив, дуже гнівався. “Не цінуєте, каже, свою флору! Сушите, каже, на ній білизну! Ліньки вам мотузочок протягнути”. Але ж із мотузочків здуває!

— Прищіпки якісь є, — ліниво сказав Олександр.

— Звідки нам про прищіпки знати? — зітхнув його співбесідник. — Засоби зв’язку, будову автомата, кулемета — це ми проходили. А прищіпки — ні. Ось приїде дружина, повчить.

Обличчя його проясніло.

Начальник поста був такого віку, як і Олександр, бронзово-засмаглий, дуже гарний. Весною, побувавши у відпустці, він одружився і тепер часто, до діла й не до діла, повторював слово “дружина”. Це слово було ще новим, ним видно хотілося покрасуватись, похизуватися.

В перший же день, пройнявшись до Олександра симпатією, начальник розповів йому історію свого кохання.

Це було його перше кохання.

— І — останнє! — з гідністю підкреслив він.

Навколо співрозмовників було дуже тихо, ніби в шхерах після заходу сонця. Перестав дути вітер. Тільники висіли на деревах зовсім нерухомо і не потребували ніяких прищіпок.

— До нас недавно приїжджав письменник, — сказав начальник поста. — Хоче про нас роман писати, про наше героїчне, а також буденне життя. Ну, не знаю. Іншим, може, буде цікаво читати. Ні, от коли б він про кохання написав! Ми йому кажемо: мало ви, письменники, пишете про це. А треба б великий роман чи навіть кілька романів про справжнє, віддане кохання. Найвідданіше! Як ти гадаєш?

Олександр промовчав.

— Сіли ми навколо гостя під нашим деревом і критикуємо його, але, звичайно, ввічливо. Колись, кажемо, письменники більше писали про кохання. Чому? Хіба стали менше кохати? А коли нові і пишуть, вибачте, якось в’яло і все більше про зраду або нещасливе кохання. А нам треба про щасливе!

— Трапляється і про щасливе.

— Теж неправильно описано, я вважаю. Поцілувались на останній сторінці, розписались, і книжка закінчилась. Мені не цікаво так.

— А як же тобі цікаво?

— Мені і моїй дружині, — поважно додав він, — цікаво прочитати далі — про подружнє життя. Як воно будується, який є позитивний досвід. Я б хотів прочитати про людей, які покохали одне одного замолоду — як я і моя дружина. Люблять, розумієш, дуже сильно і багато років. Ніякої фальші між ними, жодного слова неправди. Пройшли через усякі випробування, хвороби, довгу розлуку і прожили щасливо до самої смерті. Оце був би роман!

Він захоплено подивився на Олександра.

— Письменник не образився на тебе?

— Здається, ні. “Буду старатися, каже. Найголовніше, що я підмітив на кордоні, — це те, що ви щасливі. А щастя — непереможна сила!” Потім засміявся. “Я, каже, якби зумів, усіх вас так описав, що найкращі дівчата країни тільки б за прикордонників виходили заміж”. — “А що, і правильно, — зауважив мій прожекторист. — Обману не буде, товаришу письменник. Прикордонник — людина надійна!”

Олександр схвально кивнув.

— Зачекай-но, — сказав начальник, певно відважившись. — Що я тобі покажу зараз!

Він збігав у дім і приніс фотографію дружини.

— Ось яка вона в мене, — гордовито сказав він. — Подобається тобі?

З оздобленої черепашками рамки виглянуло наївне личко з круглими, здивованими очима. Коси було укладено на голові віночком. Чимось скидалася на ту дівчину, яка любила “перечитувати” Ленінград, “перегортаючи його гранітні сторінки”. Але в тієї очі, звичайно, були виразніші, яскравіші.

— Гарна, — ввічливо сказав Олександр, повертаючи фотознімок.

— Так? Знімок, врахуй, поганий. А насправді вона куди краща. Красуня вона в мене. — Він спожватився. — Що ж це я про себе та про себе! Про нас із дружиною. А ти як вирішуєш це питання?

Олександр знизав плечима. Виходило негарно. На відвертість належало відповідати відвертістю. Але він зовсім не вмів говорити на такі теми.

Потім знову згадав про дівчину в театрі. А про неї б розповів, коли б покохав? Ні, напевне. Це образило б її. А хіба він дозволив би собі її ображати?

У деяких дівчат, напевно, можна закохатись, коли вони слухають музику. В сусідки був тоді такий гарний вираз обличчя, зосереджено-ніжний, майже молитовний.

Він тільки одвернувся на мить, а вона вже була тут як тут, поряд із ним, ніби малесенький ельф спурхнув у ложу з люстри, що висіла над залом. А з оркестру в цей час звучав акорд, протяжно-томливий, величний.

“Це ж тема великого міста! — здивувалась вона. — А ви не знали?..”

— Ой! Заговорив я тебе! — з каяттям сказав начальник поста. — Ось ти й сумний став. Ходімо заправимося. Штормових качок будемо доїдати.

Позаминулої ночі був шторм, а в негоду птахи летять на світло маяка, як нічні метелики на вогонь, і розбиваються об вежу. Вранці кок підібрав кілька і тепер балував команду.

— Ходімо! — Олександр встав. — Через годину мені на вахту.

Ніякого руху на протилежному березі — ні вогника, ні іскорки. Двоє в кущах нерухомі. Вони розмовляють пошепки.

Точніше — це монолог. Говорить один — уривчасто, ніби відкушує кінці фраз. Другий лиш кидає репліки і уважно слухає. Він здивований. В його звичайно мовчазного помічника приступ відвертості!

— О! Ви назвали мене генералом диверсій. Ви мені лестите. Цвішен — ось кого можна назвати генералом диверсій. Я всього-на-всього старший фенріх, кандидат на офіцерський чин. Мій вік, бачите, було призвано вже наприкінці війни. Мені було вісімнадцять років. Я побажав віддати життя за фюрера і подав документи про відмінне закінчення школи плавання. Колишній чемпіон Європи Фріц Ягдт вважав, що я можу стати плавцем світового класу.

Командування задовольнило моє прохання. Після перевірки мене призначили у з’єднання адмірала Гельмута Гейє. Наша частина була на особливому становищі. Особовий склад випробовував секретну військово-морську зброю.

На очах у мене випробовували “Зеехунди”, двомісні підводні човни, а також катери-торпеди. Команда націлювала катер на ворожий корабель, потім викидалася за борт.