Гра зі смертю? Так. Але деяким щастило повернутись, особливо коли їх страхував другий катер, який перебував поблизу.

Через півтора місяця, у відповідності із моїм побажанням, я попав до загону бойових плавців. Ми тренувалися вдень і вночі. Італійці, як ви знаєте, випередили нас щодо цього, і треба було надолужити прогаяне.

Я, учень Ягдта, як і завжди, був у числі других. Одного разу, під час відвідин, сам Лев — так ми називали адмірала Деніца — звернув на мене увагу. Я дістав поза чергою звання старшого фенріха, кандидата на офіцерський чин.

На жаль, війна швидко наближалася до кінця. Сили наших сухопутних військ слабішали. Флот було загнано у гавань. Саме тому диверсія — уже як засіб оборони, а не нападу — виступила на передній план.

Так, цілком правильно. Це сказав Кеннінгхем:[50] “У небезпечному становищі єдиний вихід — атакувати!” Ось ми й атакували.

Звичайно, нам не пощастило добитися таких наслідків, як, скажімо, італійцям у тисяча дев’ятсот сорок першому році. Пам’ятаєте: на керованих торпедах вони проникли на александрійський рейд і атакували два лінкори — “Куін Елізабет” і “Велієнт”?

Начальство повторювало: протриматися за всяку ціну! Зволікати час! Ні, це не був страх перед агонією, хоча й кажуть, що той, хто помирає, всіляко намагається відтягнути останню, неминучу хвилину. Ми ще сподівались. Нам пояснювали, що в підземній Німеччині за нашою спиною виковують зброю перемоги.

Правильно! Геббельс називав її чарівним мечем Нібелунгіїв. Йшлося про атомну бомбу.

Але з бомбою ми, німці, запізнилися. Кажуть, всього лиш на півроку.

Я, однак, ще встиг одержати свій залізний хрест. Це було майже під кінець. У час вашої висадки в Північній Франції. Мене послали знищити міст через один із каналів на Шельді. А втім, ви знаєте про це не гірше за мене. Ви ж читали мій послужний список. Там розписано куди краще, ніж було насправді.

Отож-бо! В диверсії вирішують тренування, чітко відпрацьовані рефлекси, звичка. Сотні разів ми висаджували міст, так би мовити, уявно. А потім після півночі моя група спустилася під воду й потягла міну по каналу — майже на плечах. Мороки було з нею — до сьомого поту.

Я наказав мінятись через кожні п’ятнадцять хвилин. Двоє пливли, тягнучи за собою міну, третій посувався по дну, штовхаючи її ззаду. Четвертий відпочивав. Сили, розумієте, треба було берегти. Протягом усього шляху ми жодного разу не піднялися на поверхню. Як не поспішали, але тільки під кінець ночі притаскали міну до мосту. Важливо було не сплутати мости, як сталося з нашими попередниками. Довелося піднятись на поверхню, щоб зорієнтуватись. Я і фельдфебель Дітріх випірнули без найменшого сплеску — нас цього спеціально вчили. Потім ми по стропилах піднялися нагору.

Це буїв “наш” міст, який ми мали висадити. Виявилося, що доведеться зняти вартових. Це. знаєте, роблять дуже просто, ось так… Ну-ну, не буду! Хотів наочно показати. Важливо, розумієте, зразу добратись до горла! Можливо, вам коли-небудь знадобиться.

А втім, що це я? Ви ж тільки посилаєте на завдання. Все своє життя проводите в кабінеті або в легковій машині, зважуєте, обмірковуєте, потім проводите таких, як я.

Втім, я б із вами не помінявся. Мені було б нудно. Небезпека робить життя різноманітнішим…

Знявши вартових, ми з Дітріхом прикріпили міну до підніжжя центрального бика. Я перевірив годинник і пустив у хід механізм. Рівно опівдні, час “пік”, коли на мосту найінтенсивніше пересуваються вантажні машини і танки, міна повинна була спрацювати.

Вона й спрацювала. Не знаю, на скільки днів ми затримали просування ваших частин і яку роль відіграло це на останньому етапі війни. По-моєму, було б важливіше затримати росіян на Сході. І на цьому, нарешті, зійшлися, але вже в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році.

Моя група почула вибух, ховаючись у прибережному очереті. Отже, справу скінчено. Але ми думали тільки про те, як би повернутися додому. Найважче в таких випадках повернутися. Довго розповідати про це. Однак і Дітріх, і Міхель, і Рільке залишилися в каналі.

Я врятувався тільки завдяки своїй витримці і гемонському бажанню жити. Дві доби мені довелося просидіти на дні вигрібної ями, словом — солдатського нужника. Про це немає нічого в реляції. Таке, як правило, не вставляють у реляції. Про них не згадують і в послужному списку.

Яма, на щастя, була на березі. Вона щільно прилягала до каналу. Коли сапери, шукаючи нас, почали кидати у воду гранати, я приловчився і проліз у вузьку трубу. Дітріх забарився. Мабуть, труп його виплив, як випливає глушена риба. Ваші солдати задовольнилися цим трупом. Міхель і Рільке загинули раніше.

Дві доби — на дні вигрібної ями! Скорчившись, як недоносок у банці, тримаючи лице над смердючою квашею! Зрозуміло, я не міг взяти в рот загубник! Треба було берегти повітря на дорогу назад… Кулаки стискаються, коли згадую про це!

Адже я був романтичний юнак. Я любив Шіллера. Я мріяв умерти за фюрера і Третій рейх.

Здавалось, усієї води в Шельді, навіть у всьому Ла-Манші не вистачить, щоб змити з тіла той бруд, оті нечистоти, що падали зверху. Нікому і ніколи ще не розповідав про яму. Вам — першому. Просто до слова прийшлось. Вечір дуже тихий — і мені тепер іти на завдання. Хоч я не боюсь. Я вже давно перестав боятися.

І все-таки, знаєте, в ямі було краще, ніж у каналі. Час від часу моя схованка здригалася від поштовхів. Ваші солдати й далі баламутили воду своїми навісними гранатами. Дідько їх знає, для чого. Для профілактики, чи що?

Лише на третю ніч я зміг попливти…

Ні, ви не маєте рації. Колись я був гидливий, дуже гидливий. Не ображайтесь, але мені було б цікаво глянути на вас у ямі!..

Але після цього щось скінчилось у моєму житті.

Так! Не можу забути про яму!

Іноді я навіть вагаюсь: чи варто так чіплятися за життя. Чи не краще було б лишитися в каналі разом із Дітріхом, Міхелем і Рільке?

Ви маєте рацію: я став похмурий, жорстокий. А головне, занадто злий, щоб боятися.

Коли ваші через місяць виловили мене в Ла-Манші, я не боявся. Якщо атрофується душа, разом з нею, певно, атрофується й страх. Ви, звичайно, не знаєте. Звідки вам знати? Той, хто просидів дві доби у вигрібній ямі, інакше дивиться на все: не тільки на життя, але й на смерть.

Ваш полковник у таборі зрозумів це. Він був розумний чоловік. Холодний, безсердечний, але розумний. Поговоривши зі мною, відділив мене од решти військовополонених, потім домігся, щоб мене звільнили. “Дресировка дуже добра, — сказав він. — Шкода залишати, не використавши…”

Мені? Так, мені однаково. Я іду туди, куди мене посилають.

Ви, по-моєму, куди більше хвилюєтесь. Не хвилюйтеся. Операція пройде добре. Порівняно з Шельдою, або захопленням форту в Гаврі, або потопленням плавучого госпіталю це дрібниці для мене, дитяча гра в піжмурки.

Я виникаю й зникаю безшумно. Про це сказано в моєму послужному списку.

А якщо хто-небудь спробує стати мені на дорозі, я зроблю лише один швидкий, добре відпрацьований рух. Не відсувайтесь! Я пам’ятаю, ви не любите дотиків.

Механізм буде ввімкнено, годинники почнуть цокати. Я заведу на п’яту годину ранку, годиться? Для декого це буде неприємне пробудження.

Не турбуйтесь, я встигну повернутись. Ми помилуємося звідси чарівним видовищем. Вогонь і дим! І небезпечної таємниці немає більше.

Наостанку оцініть мою делікатність. Я ж так і не запитав, що це за таємниця.

Хоч про її важливість свідчить сума винагороди. Сума велика — отже, таємниця дуже важлива.

А зрештою: нічого не сталося б, якби я й знав.

Умію вмить забувати. Це входить до моїх професійних обов’язків.

Погляньте лишень на годинник: не пора?..

Шепіт стих. Тільки шумлять щоглові сосни, дрижить, ніби від холоду, листя осик і важко, глухо б’є хвиля об берег…

Вечір був тихий, і захід гарний, не червоний, проте на ніч розшумілися дерева, і хвилі стали зліше бити об берег.