Я, пане лікар, домігся того, про що мріяв усе життя. Ви бачили: я виконував найскладніші таємні доручення, від яких залежав хід війни. Лоуренсові чи Ніколаї не снилися такі доручення. Відблиск вищої влади падав на мене. Але тільки відблиск! Усе життя мені не давала спокою, мучила ця дразлива близькість до вищої влади. І ось вона, влада! Я цупко тримаю її в руках!

Різномасні теки — це влада! І випустити її за наказом брехливого базіки, що сам себе замурував у бункері? Я не був би Гергардтом фон Цвішеном, якби скоїв це.

Одна-єдина людина могла мені перешкодити. І не виключено, що спробує перешкодити.

— Хто ж це?

— Американці називають його віце-фюрером. Наші лакизи — тінню фюрера.

— Рейхслейтер?[59]

— Бачили його? Його мало хто бачив. Він з тих, хто ховається за тило трону і тільки деколи нахиляється до вуха володаря. Я ненавиджу його, як ненавидів Канаріса. Він готувався супроводжувати фюрера до Південної Америки. Ну що ж! Якщо він дістанеться туди і спробує накласти лапу на кофри з теками, поборемося! Теки мої! Не хочу більше воювати ні за Мартіна, ні за Адольфа Другого, ні за Адольфа Третього![60]

Я розчинюся в джунглях Амазонки. Цілковита нерухомість, безгоміння! Ждатиму. Я навчився ждати. І, певно, буду щасливий, чекаючи. Свідомість своєї влади над подіями та людьми, хай навіть таємної влади, — це те, що дає найбільшу в житті насолоду, пане лікар! У відчутті своєї всемогутності буду рівня самому господові богу.

(Звичайно, це було вже блюзнірство, але після того, що я почув про фюрера…)

— О, я почну не з кортиків, як Гладкий Герман! Настане час, коли вже не вдаватимуться до послуг підставних осіб: сенаторів, міністрів. Країною особисто правитимуть привідці концернів, мільярдери і мільйонери. І я хочу бути серед них! Це ж не занадто велика плата за теки, як ви гадаєте?

Я не хочу стати перед своїми американськими родичами з жебрущою рукою. Я оповіщуся їм не як бідний родич — але як голова роду Цвішенів!..

Еге, так я і зроблю. Мені полегшало, коли я пораявся з вами, пане лікар. Спасибі за раду.

(Та я, присягаюсь, нічого не радив йому. Під кінець я навіть перестав кидати репліки).

Він замовк, дивлячись повз мене, і-я з страхом озирнувся: чи не стоїть хтось позаду, нечутно вийшовши до каюти? Але там не було нікого.

Командир допив вино і обома руками розтер обличчя, немовби вмиваючись.

— А тепер, — сказав він спокійно, — ідіть-но спати, лікаре! Годинку ще встигнете поспати!..

І ось я, скориставшися з цього дозволу, вклався на свою койку і натягнув на голову ковдру.

Розмова з командиром відтислася в моєму мозку, як при спалаху магнію. Адже ви, штурмбанфюрере, хвалили мою пам’ять, вважаючи її моєю найсильнішою властивістю. Та й не така це розмова, щоб її забути.

Ви бачите: фон Цвішен виказав себе з головою! Заходи потрібні негайні і, смію гадати, нещадні. На шляху до Південної Америки нам не обійтися без Вінети—першої — для заправки пальним, і тоді…

Мій фюрере! Звертаюся безпосередньо до вас! Це справа державної ваги, не терпить зволікання! Фон Цвішен не візьме вас на борт! Він пережде у шхерах, потім пробиватиметься без вас через Бельти і Каттегат до Атлантики. Він також відмовився виконати наказ про знищення особливо секретних документів, що можуть попасти до рук росіян або англійців та американців!

Фон Цвішен — державний злочинець! Він зламав присягу! Він на додачу обікрав вас, мій фюрере! Привласнив ваші геніальні накреслення на повоєнний період!

Він перечасує, щоб набити на них ціну, і продасть тому, хто більше заплатить. Він сам у цьому признався…

“Ідіть-но спати, лікарю!” — сказав він. І з якою гримасою сказав! Я б геть чисто відгриз йому трясучу голову, якби міг.

Мій фюрере! Вони поклали вбити мене! Пронюхали, що я стежу за ними, і ухвалили вбити. Ось чому фон Цвішен вивертався переді мною навиворіт. Я приречений.

Я збагнув це лише тепер. Збагнув ненароком.

О, я зрозумів, зрозумів! Так одверто можна говорити тільки з людиною, якій лишилося жити лічені хвилини. Нічого не встигне виказати, навіть якби хотіла!

Венцель уже походжає біля моєї каюти. А ось прийшов Курт. Він усівся за столом у кают-компанії. З-під ковдри я бачу його прищулені очі.

Коли ж вони ухвалили вирок? Учора? Сьогодні? За фронтових умов досить згоди трьох офіцерів, щоб скласти смертний вирок.

За кілька хвилин човен вирине. Мене потягнуть по трапу на палубу. У нас розстрілюють на палубі. Позаду несуть баластину. Мені накажуть іти на ніс не оглядаючись. Я знаю ритуал, я був при страті. І тепер усе це скоїться зі мною, боже мій! Але ж не можна вмерти так одразу! Я не встиг приготуватися. Треба звикнути до думки, що за кілька хвилин…

Проклятущі!

Однак вони не знають, що донесення записано й буде відіслано за призначенням — безпосередньо вам, мій фюрере! Фон Цвішен вважає мене вже мертвим? Ні! Поки я можу говорити, пане капітан другого рангу, я небезпечний! Хай трутизна подіє не одразу, але вона подіє, і вона смертельна.

Мій фюрере! Вбийте їх! Убийте!

Але тільки — повільно! Як адмірала Канаріса!

Покваптеся віддати наказ начальникові Вінети—першої. Хай він схопить їх одразу, як тільки човен прибуде і почне заправлятися пальним.

Але врахуйте: фон Цвішен хитрий, як тисяча відьом. Він може здогадатися про пастку за найнезначнішими прикметами. А його не можна випустити! Пошліть на пірс взвод, ні, краще роту автоматників, блокуйте з моря виходи з гавані.

Можна затопити човна тут же, біля причалу, — за допомогою авіації, але треба неодмінно допитати Цвішена перед стратою. Із застосуванням засобів третього ступеня!

Сподіваюся, штурмбанфюрер примусить фон Цвішена стати ще балакучішим, ніж він був зі мною. Правда ж, ви примусите, штурмбанфюрере?

Присягаюся перед лицем смерті, підтверджую правильність викладених фактів! Усі офіцери на нашому підводному човні — зрадники! Головний зрадник — фон Цвішен! Із стенографічною точністю я навів його висловлювання про фюрера, якого він називав при мені Гітлером та Адольфом. Він не збирається виконувати наказ про секретний архів. Крім того, у нього є родичі в Америці.

Зараз сховаю плівку до футляра.

Мій зв’язковий візьме його, коли човен пришвартується біля пірса у Вінеті. Потім футляр доставлять вам звичайним шляхом.

Усе! Курт підвівся з-за столу.

Убийте їх, мій фюрере!!!”

Двері за ним зачинилися. Олександр постояв на тротуарі, підвів голову, глибоко, з насолодою дихаючи.

Вересневе небо до щему синє. Просто душу роз’ятрює ця блакить. Та все п’єш її, п’єш — ковток за ковтком!

І воно — небо — дуже високе. Звичайно, не таке високе, яким буває в травні або червні. Тоді все повітря — це небо. Місто пройняте світлом і ніби зависло в ньому, ширяє над землею.

Простора Нева вже дихає осінньою прохолодою.

Почуття в Олександра таке, ніби він вибрався нарешті вгору із задухи підводного човна.

Щойно в управлінні йому дали змогу прослухати запис “доносу із могили”.

— Відгадка таємниці — нагорода хороброму, — піднесено сказав генерал.

Слухали понад годину. І це була нелегка година.

— Чи не зарано виписався з госпіталю? — Прощаючись, генерал занепокоєно зазирнув молодому прикордонникові в очі.

— Ні, я видужав, товаришу генерал.

Але, вийшовши з управління, Олександр ніяк не міг “роздихатися”. Голова гула, як сталь обшивки під ударами пневматичних келепів.

Хотілося б обмінятися з Грибовим враженнями, але професора вдома немає — Олександр телефонував йому з управління.

Як же згаяти решту дня?

Кіно? Стадіон?

Ривчун ревно запрошував Олександра на стадіон.

— Ми, самбісти, — казав він, — виступаємо о дев’ятнадцятій двадцять. Я, знаєш, трохи хвилююся. На кордоні чомусь не хвилююсь, а тут хвилююсь. Коли ти поруч, наче спокійніше. Ти ж щасливчик!