Дехто з цих політичних діячів ще не розгорнувся, не ввійшов у повну свою силу. Та це не біда. Документи зберігаються про запас. А діяч, розгулюючи вулицями, не знає, що хтось уже поклав пальці на його горло і може будь-якої миті натиснути — так, трошечки, для попередження.

Є також списки (за країнами) діячів, яких я назвав би: “Люди-Вінети”. Цим розписки й рецепти вже було показано. До слушного часу “люди-Вінети” законсервовані і затаїлися. Але досить подати майже нечутну команду, і…

Поспішаю відвернути підозру від себе, штумбанфюрере. Я став побоюватися, чи не перевищую своїх повноважень, обговорюючи суть операцій, поки що тільки накреслених, тобто особливо секретних. Але нашого Мовчуна, нашого Підводного Мольтке, уже не можна було спинити.

— Вважайте, що це моя примха, — сказав він, — але я хочу, щоб ви, пане лікар, збагнули розмах диверсій, намічених на період “після війни”. Ось вам одна з них. Вона називається: “На дно!” Світ ніколи ще не бачив таких своєрідних за задумом та масштабом операцій.

Я, пане лікар, напрошуюся на похвалу. Це я подав думку про операцію “На дно!”. “Мій фюрере! — сказав я, закінчуючи свій останній звіт. — Чому б не застосувати щодо Третього рейху дещо з тактики “Летючого Голландця”? Але, зрозуміло, в гідних вас, грандіозних масштабах!” — “Не розумію”,— вирік фюрер. — “Покладіть усю Німеччину на грунт! — сказав я. — Певна річ, тимчасово. Поки мине небезпека. Вряди-годи ви могли б піднімати перископ і розглядатися: чи не час уже виринати?”

— І фюрер скористався з вашої поради?

— Як бачите. Я ж вам казав: він геніальний плагіатор. І притому природжений лицемір. Запевняю вас: він знав про переговори пройдисвіта в пенсне з Бернадоттом! Вірний Генріх[57] гадав, що морочить свого фюрера, — насправді ж фюрер дурив Вірного Генріха. Фюрерові не могла не припасти до смаку думка притаїтися. Німцям тепер треба притаїтися, завмерти. Над їхніми головами з гуркотом прокотяться два стрічних вали, зіткнуться й… Але німці вціліють, покірно ввібравши голови в плечі. Вони будуть згорблені доти, доки їм подадуть команду випростатися.

— Хто подасть команду?

— Фюрер хотів зробити це сам. До тих пір Німеччина повинна прикидатися мертвою — як і її фюрер. Тільки-но набере чинності план “На дно!”, як військові заводи нечутно опустяться під землю. Однак люди працюватимуть далі. Вони куватимуть зброю, як гноми в своїх печерах. Німеччина під ворожою кормигою — це країна гномів, тіней, привидів! Чарівне перетворення триватиме довго, багато років, може й десятиліть. Авжеж, країна перевертнів… Похнюплений погляд, лисяча безшелесна хода, улесливі і ухильні манери.

А в дуже надійних схованках зберігаються архіви. Всі військовослужбовці на обліку, картотеки в цілковитому порядку. Країна розподілена на підпільні військові округи. Діючи пліч-о-пліч протягом років, різні групи перевертнів нічого не знають одна про одну. Система взаємоізольованих відсіків, як на підводному човні. О! Фюрер урахував наш досвід до дрібниць. У плані є навіть параграф щодо “дійних корів”.[58]

— Невже?

— Американські трести й банки будуть цими “дійними коровами”. Вони постачатимуть все конче потрібне Німеччині, яка лежатиме на грунті. Уся Німеччина, пане лікар, обернеться на Вінету! Скінчиться призначений строк, і вона знову вирине із дна, вірна покликові сурм. Не під теленькання різдвяних дзвонів! Під грізну музику Вагнера! Сурми, сурми! Літ валькірій! Недарма вагнерівський “Літ валькірій” став маршем нашої дальньої бомбардувальної авіації.

Командир зажмурився.

— Безгомінна водна гладінь, і над нею стелиться дим. Та ось — протяглий поклик сурми! Вода завирувала. І на поверхню з шумовиння почали виринати міста. Спочатку виткнулися дзвіниці, заводські димарі, щогли радіоантен. Потім з’явилися шпилі червоних дахів і крони дерев. Країна неквапом спливала, і зразу ж густий жовтий дим завис над заводами, а з протряхлих злітних майданчиків піднялися літаки і зграями закружляли в повітрі.

Він розплющив очі. Холодний блиск їх був як світло фар, що зненацька спалахнуло в темряві.

— Так! Це Німеччина, пане лікар! Наша з вами Німеччина! Четвертий рейх!

Командир долив собі вина, розхлюпуючи на скатертину. Проте майже не пив, тільки пригублював. Здавалося, він захмелів від самих тільки слів, від признань, висловлених нарешті вголос.

Він сказав:

— Та коли ж і випити, як не тепер? Уявляєте, що коїться в бункері фюрера? Жах глушать вином прямо з пляшок і бродять по коліна в коньяку…

Я мовчав. Я відчував, що задихаюся.

Човен давно не спливав. Повітря у відсіках було забруднене, задушне.

До того ж командирова каюта дуже тісна. Я сидів на дзиґлику, командир — на койці. Стіл такий малий, що наші коліна дотикалися. Командир раз у раз перехилявся через ріг стола і дихав прямо мені в обличчя.

Дивуюся, що мене не знудило від цього жахливого запаху яловичини та кислого смороду. Але я стерпів це в ім’я службового обов’язку!

Я ждав, коли командир знову скаже про гаданий переїзд фюрера до Південної Америки. Нарешті він згадав про це:

— Фюрер ще сподівався воювати. Руками пройдисвіта в пенсне він хотів зштовхнути лобами росіян і англосаксів, підцькувати їх до бійки, а самому прудко відскочити набік!

Гадаю, що готувалася інсценівка самогубства. Підхожий труп знайшовся б. Потім капітуляція, Третій рейх опускається на грунт.

А фюрер відігрівається од берлінських дрижаків у новому своєму вовчому лігві — у Вінеті—п’ять, на березі річки Аракари. Поступово до нього з’їжджаються помічники: Борман, Хойзінгер, Ейхман. І кофри тут же, під рукою. Кожен кофр, якщо хочете, — це скриня Пандори. П’ять скринь Пандори, напханих усілякими жахами й нечистю по саме нікуди!

Уявіть тропічну зоряну ніч. Ви бували на Аракарі і знаєте, що це таке. Під бурмотіння папуг та вереск мавп фюрер, озираючись на двері, розмотузовує зав’язки своїх тек і обережно перегортає сторінки. Потім звільна, щоб продовжити втіху, розкладає на столі географічні карти…

Але нічого цього не буде! Я, Гергардт фон Цвішен, командир “Летючого Голландця”, оглянувши секретний архів фюрера, визнав його цінним і корисним. Однак самого фюрера — зайвим! О, ви не можете цього втелепати! Адже ви останній вірнопідданий!

Подейкують, що у фюрера не лишилося резервів. Дурниці! Саме я був останній резерв фюрера. Спочатку він покладався на атомну бомбу, потім на Венка і Штейнера і, наостанку, на мене. В цьому розгадка нашої стоянки в Піллау.

Я промимрив щось про запасний вихід.

— Саме так! — підхопив командир. — Карета, що жде біля запасного виходу. Але фурманові до смерті набридло розвозити пасажирів! До того ж я не вірив у переговори Гіммлера з англійцями та американцями.

— Чому?

— Росіяни, на жаль, стали героями цієї війни. І Трумен, і Черчілль не збулися б клопоту в себе вдома, якби рушили війська проти росіян. Я зважив на все це, і ось “карета” від’їхала од запасного виходу — з багажем, але без пасажира.

Здається, я витер піт з чола. Певен, що найдосвідченіший слідчий не часто чув такі визнання, навіть при застосуванні засобів третього ступеня.

— Кофри, кофри!.. А чи знаєте ви, який наказ дістав я в Піллау? “Знищіть кофри!”

— Не може бути!

— Еге ж. Вони там просто показилися від переляку, ці бункерні щури. Сплелися в клубок і качаються по долівці, кусаючи один одного за хвости. Наказа дали, без сумніву, минаючи фюрера.

— А чий підпис?

— Геббельса. Старий забреха боїться, що теки попадуть до рук росіян або англійців та американців. Але я не знищу кофрів, хоча б з поваги до людської праці. Сотні, тисячі найбільших німецьких спеціалістів протягом кількох років не розгинаючись працювали над планом германізації світу. Це шедевр нашого національного організаторського генія! І погубити шедевр?.. Ні!

Одначе річ не тільки в цьому.