Навіть мовчазний Венцель спитав, чи не був він у Кенігсберзі.

Шубін хотів був зухвало відповісти: “Ще не був. Наприкінці війни сподіваюсь побувати”, але Франц сказав:

— Не набридайте нашому гостеві! Він може подумати, що ви цілу вічність не були в Німеччині.

— О, Пірволяйнен! — Курт капризно відкопилив червоні губи. — Ми сподівалися, що ви поділитеся з нами новинами. Але ви якийсь небалакучий, апатичний.

— Усі фінни стали апатичними, — вирік Готліб. — Їх треба б розворушити! Не заперечуєте?

Він підбадьорливо підморгнув і зареготав, від чого щоки його огидно затрусилися.

Курт квапливо допив каву і встав.

— Прошу дозволу вийти з-за столу! Командир наказав змінити Рудольфа.

Франц мовчки кивнув головою.

Пересвідчившись, що з гостя не вичавити більше нічого, його перестали втягувати в розмову.

Шубін в’яло сьорбав каву. Щось коїлося з головою. Часом голоси німців долинали немовби з іншої кімнати. Він не розумів, про що вони говорять. Потім свідомість знову прояснювалась. Думка працювала чітко, тільки в скронях оглушливо калатав пульс.

Він помітив, що праворуч біля нього опинився новий співтрапезник. Це, певно, був Рудольф, який змінився з вахти.

Новий провал у свідомості. Раптом до Шубіна дійшло, що за столом сваряться. Винуватцем сварки був лікар. Шубіна це не здивувало.

Настрій у кают-компанії без упину стрибками змінювався. Сміх чергувався з вигуками роздратування, дивна збудженість — з сонливістю. Іноді той чи інший співтрапезник раптом замовкав і поринав у свої думки.

Незмінно жвавий був тільки лікар. Та це було неприємне пожвавлення. Лікар весь час пускав у розмову шпильки. Основною мішенню для насмішок він чомусь обрав мовчазного Венцеля.

— Я забороняю тобі називати її Лоттхен! — зненацька крикнув Венцель.

— Але ж я сказав: фрау Лотте! І потім я не сказав нічого образливого. Навпаки. Визнав, що Лоттхен, фрау Лотте, пробач… дуже вродлива, а будинок на Лінденаллее чудовий. Я роблю висновок з фотографії, яка висить над твоєю койкою.

— Діти, не сваріться! — добродушно зауважив Готліб.

— Я просто висловив співчуття Венцелю. Я радий, що в мене немає вродливої вдови, то б пак, жінки, ще раз прошу пробачити. Будинок з садом, вважайте, чудовий посаг! Мені раптом уявилося, як після перемоги Венцель повертається до себе на Лінденаллее і бачить там якогось ледацюгу, котрий усю війну розкошував у тилу. І цей ледацюга, уявіть собі…

— Замовкни! — Венцель зі стуком відсунув од себе тарілку.

— Ну, ну! — застережливо сказав Франц. — Можете сваритися, панове, якщо це допомагає вашому травленню, але сваріться тихо. Росіяни над нами.

Гейнц замовк, не перестаючи криво усміхатися.

— Такий наш Гейнц, — пояснив Шубіну Готліб. — Якщо він не іронізуватиме за столом, шлунок його перестане виділяти сік.

Щоб не бачити спотворених облич своїх співтрапезників, Шубін звів погляд на картину, яка так здивувала його спочатку.

Було в ній щось фальшиве, неправдоподібне, що різало око моряка.

Один корабель утікав від другого, рухаючись по діагоналі із лівого верхнього кутка картини в її правий, нижній куток. На морі бурхав шторм. Хмари висіли низько над горизонтом.

Намальовано добряче, що й казати, особливо гарні ці лілові хмари, які хвостами торкаються гребенів хвиль.

Що ж поганого в картині? Пологі вали, які грізно перекочуються? Шубін недавно гойдався на таких валах, чудом уникнувши загибелі.

Ні, справа в іншому.

Камені! За межами картини, нижче правого її кутка, стирчать камені. Шубін угадав їх по пінявих завихореннях і тому особливому, зеленуватому кольорі води, який буває біля берега.

Без сумніву, трохи праворуч і нижче рами — камені!

— Пірволяйнен!

Він озирнувся. За столом мовчали і дивилися на нього. Полундра! Небезпека!

— Подобається картина? — Франц показав свої щучі зуби,

— Загалом начебто все на місці, — подумавши, сказав Шубін. — Але є недоробки.

— Які?

— Кораблі я б прибрав.

— Чому?

— Ну як же! На повних парусах — прямісінько на камені! Паруси швидше прибрати, взяти руля праворуч!

— Де ж ви бачите камені?

Шубін трохи встав і тицьнув пальцем у перебірку, трохи нижче рами. Потім небагатослівно розповів про колір води і піняві завихорення.

— Не має значення, — заспокійливо промовив Гейнц. — Перший корабель — привид. Каміння не страшне йому.

— Значить, другому звертати. Чи другий корабель теж привид?

— Ні! Просто скутий таємничою силою, не може зійти з погибельного фарватеру.

Шубін недовірливо стенув плечима.

— Для льотчика ви непогано розбираєтесь у бурунах, — сказав Франц, примружившись.

Знову: полундра!

Шубін зціпив кулаки під столом. І навіщо він бовкнув про ці камені?

Ану, скажи! І якнайшвидше! Він не розгубився.

— До війни я плавав на торгових кораблях, — пояснив, намагаючись говорити якнайспокійніше і якнайповільніше. — Адже в нас, у Фінляндії, кожен третій чи четвертий — моряк.

Ложечки знову мирно задзвеніли в склянках. Розмова за столом відновилася.

Начебто викрутився, зійшло!

Та він не міг довше залишатися в кают-компанії. Несила було прикидатися, люб’язно усміхаючись, передавати цим вовкулакам галети і цукор, ловити таємний зміст у натяках, посмішках, паузах, постійно бути насторожі.

У нього є вихід, і він скористається цим! Шубін обернувся до Гейнца:

— Дуже болить голова! Просто розколюється на шматки.

Гейнц глибокодумно кивнув:

— Правильно. Вона й повинна у вас боліти… Рудольфе, будь ласка, проведи лейтенанта в каюту. Вам зараз краще лягти, Пірволяйнен!

— Так, з вашого дозволу я хотів би лягти.

Десь він чув такий вираз: піти у хворобу. Здається, це стосується підозріливих людей? Але зараз він поспішав піти у хворобу, рятуючи себе, рятуючи глузд. Забивався в хворобу, наче змучений погонею поранений звір, що заповзав у свою берлогу.

З почуттям невимовної полегкості він залишив кают-компанію.

Супроводжуваний довгим Рудольфом, Шубін незграбно вибрався з-за столу і, переступаючи комінгс, спіткнувся.

Проте зробив внутрішнє зусилля і примусив себе не обернутися. Він старався триматися якнайпряміше, хоча наче виносив на своїй спині тягар поглядів, який пригинав його до землі.

Ці погляди ввижалися йому скрізь.

Мішаючи відсіки, де були матроси “Летючого Голландця”, Шубін ніби проходив крізь стрій поглядів: підозріливих, похмурих, ворожих. І, хоч як це дивно, — полохливих!

Полохливих? Чому?

В одному відсіку з нижньої койки підвівся похмурий бородань і щось сказав Рудольфові. Той зупинився. Шубін повільно йшов далі.

Він не прислухався до голосів за спиною: схвильованого — матроса і заспокійливого — Рудольфа. Не до них було.

Нестерпно тісно! Низькі склепіння давлять, пригнічують. Душа задихається в цьому стиснутому з боків, згори і знизу просторі.

Шубіна охопила гостра туга за Вікторією.

Серед цих мовчазних, холодно поблискуючих механізмів, у цьому стовпищі чужих і небезпечних людей раптом так виразно уявилася вона, у сірому домашньому платтячку, сидить на дивані і дивиться на нього знизу вгору — запитально і сердито.

У вологому повітрі склепу ледь повіяло її духами.

Шубін, не дивлячись, намацав ручку дверей, натиснув на неї, штовхнув. Двері не відчинялися.

Звідкись збоку виткнувся матрос з автоматом у руках.

— Ферботен![18] — буркнув він.

— Не туди, Пірволяйнен! — занепокоєно сказав Венцель, наздоганяючи Шубіна, і притримав його за лікоть. — Там кормова каюта!

“Кормова, кормова! — машинально повторював у думці Шубін. — Але ж у кормовому відсіку немає кают. Там тільки торпеди! І чому вартовий?”

Він ступив ще два кроки кудись убік і, опинившись у каюті-вигородці, ницьма повалився на койку. Як він стомився! Швидше б залишитися самому, не чути цих надокучливих німецьких голосів. Та довгов’язий Рудольф не йшов.