Зітхання було витлумачено неправильно.
— Так, ваше повернення зволікається, — сказав лікар. — Зрозуміло, ви пориваєтесь швидше на берег, до своїх…
Коли б він знав, як Шубін “поривається” на ворожий берег, до цих представників авіаційної частини, які викриють його з першого ж погляду!
— У перископ я бачив ваш повітряний бій, — звернувся Курт до Шубіна. — Та ми не змогли підійти ближче. Налетіла російська авіація.
— О! — підхопив лікар. — Хто б міг подумати, що ви ще живі!.. І раптом, коли ми поверталися, Венцель, наш штурман, побачив у тому ж квадраті зграю чайок. Вони билися над чимось…
— Червона пляма на воді, — лаконічно пояснив Венцель.
— Недарма ці надувні жилети червоного кольору. Швидше впадають в око!
— Але ми гадали, що ви росіянин, — зауважив Курт, насипаючи собі ще супу.
Шубін низько схилився над тарілкою, боячись чимось виказати своє хвилювання. Ось уже втретє він чує про це!
— Вас тому й витягли, що вважали росіянином. Ми б розпитали його про дещо. А коли б уже не було потреби… — Курт зробив рух кистю руки, ніби відмахуючись.
— Так, росіянин недовго б затримався у нас, — добродушно підтвердив опасистий Готліб.
— Вам подвійно поталанило, Пірволяйнен! — Франц вишкірив щучі зуби. — Якби ми не прийшли на допомогу, ви попали б у полон до росіян.
— Уже вдруге вони приходять у цей квадрат. Шукають свого льотчика.
— Якого збив не хто інший, як ви, Пірволяйнен! — багатозначно додав лікар. — Вам так не минулося б це там, нагорі!
Усі засміялися, але якось невесело.
Вони взагалі були невеселі, мабуть, дуже витіпані і озлоблені, і через те, звичайно, особливо небезпечні.
— Я гадав, що це той самий конвой, — обережно сказав Шубін.
— Ні, конвою дали можливість утекти. Це “морські мисливці”.
“Морські мисливці”? Он як!
На мить Шубін уявив своїх товаришів — там, нагорі.
Нерви акустиків, що прикипіли до приладів, напружені до краю. Це дуже важко — ось так чекати: як кіт, що підстерігає мишу, весь перетворився у слух, підібравшись, приготувавшись до стрибка.
Але жодного підозрілого звуку не чути з дна.
Надра моря сповнені різноманітних чітких або невиразних шумів. Ось швидке дзижчання, подібне до того, яке видає хрущ, — це гвинти сусіднього катера. Ось різке потріскування — це емісія, несправні посилювачі акустичного приладу, треба міняти одну з ламп.
Звуки, звичні для слуху акустика, то зникають, то виділяються на постійному фоні, одноманітному, схожому на гудіння великої тропічної черепашки. Але не чути ні приглушеної розмови, ні обережних кроків, ні довгожданого своєрідного, немов гадючий свист, звуку, який супроводжує підводний човен, коли той пливе під водою.
“Нам би тільки вчепитися за звук!” — каже капітан-лейтенант Ремез. Загоном катерів, напевне, командує Левко Ремез. Такий огрядний, червонощокий, заклопотаний! Вони близькі приятелі з Шубіним. Мабуть, саме він і веде катери на базу, незважаючи на безнадійність пошуків.
Не відриваючи бінокля од очей, Ремез вдивляється в далечінь. За його спиною стиха перемовляються сигнальники. А в небі яскраво світить сонце. І морем сюди-туди гуляє синьоока красуня хвиля.
Гарно!..
Шубін зонову зітхнув.
— Командир неодмінно привезе вас до місця призначення, — заспокійливо сказав лікар. — Він найкращий підводник Німеччини.
— О, так! — підтримав Курт. — Уміє з’являтися і зникати, як привид!
За столом пожвавішали. Усі заходилися наввипередки вихваляти свого командира.
Готліб втупив у Шубіна важкий, каламутний погляд:
— При бажанні може перетворитися в надводний корабель. Скажімо, транспорт. Але, звичайно, затонулий, — поквапливо додав він.
Франц сердито постукав ножем по блюду, на якому лежала варена риба. До нього з усіх боків простяглися руки з тарілками.
Лікар полив свою рибу соусом й урочисто оглянув присутніх.
— У середні віки, — сказав він, — ніхто не усумнився б у тому, що наш командир зачарований чи продав чорту душу.
— Я й зараз так думаю, — пробурмотів Курт, але так тихо, що почув тільки Шубін.
Нерви Шубіна були напружені, зір, слух загострені, як ніколи. Тільки скроні час від часу стискувало кліщами. Одна думка давно мучила, спокушала.
Шубіна кортіло наробити шелесту!
Небезпека, мов грозова хмара, зависла над підводним човном.
Тут розмовляли стиха, раз у раз поглядаючи на стелю, вістовий ходив довкола столу мало не навшпиньках, балансуючи тарілками, як канатоходець у цирку.
Шубін обмацав гайковий ключ, що його сховав на всякий випадок за пазуху комбінезона, за пояс.
Це корисний предмет в такому становищі. Ним можна не тільки вбити, ним можна сповістити про себе!
Та для цього треба залишитись у відсіку самому. Потім безшумно схопитись і задраїти перебірки.
І тоді виконати свій останній, сольний номер!
Треба гамселити і гамселити ключем по корпусу, сповіщаючи Левка Ремеза про те, що внизу, на грунті, підводний човен!
Глибини в затоці невеликі. Чіткий металевий звук піде хвилею до гідроакустиків, які напружено вислухують море. І одразу ж у відповідь згори посипляться бомби, глибинні бомби, одна серія бомб за другою!
Шубін викличе вогонь на себе!..
Та він одразу ж схаменувся. “Летючий Голландець” загине, і він з ним, хай так! Але ж з підводним човном загине і його таємниця. А таємниця, можливо, важливіша за сам підводний човен…
3
Чим уважніше прислухався Шубін до розмови в кают-компанії, тим більше пересвідчувався в тому, що так воно і є: таємниця важливіша за підводний човен!
То була вже дивна розмова, побудована на недомовках. Щось нез’ясовно-небезпечне крилося в початих і незакінчених фразах, навіть у паузах.
Недомовки, натяки перепурхували над столом від підводника до підводника, наче зловісні чорні метелики. І Шубін марно намагався на льоту схопити хоч один з них.
Від неймовірного напруження дедалі дужче боліла голова.
Однак розслаблюватися не можна. Треба пильнувати, помічати, запам’ятовувати. Соромно було б повернутися до своїх з порожніми руками!
“А я обов’язково повернуся до своїх! — зі злістю, з люттю повторював Шубін у думці. — Виживу! Вистою! Виберуся нагору!”
Та для цього треба бути насторожі, стежити за тим, щоб справжні думки і почуття не прорвалися назовні!
Він також дуже боявся допуститися помилки у якійсь побутовій дрібниці.
Знайомий розвідник розповідав йому, що в німців інакше, ніж у нас, лічать на пальцях. Німці не загинають їх, а, навпаки, відгинають, і починають не з мізинця, а з великого пальця. І сваряться пальцем не так, як ми, — похитують ним не від себе, а перед собою.
Дрібниця? Звичайно. Але саме на такій дрібниці легко спіткнутися.
Потім Шубін пригадав, що удає з себе не німця, а фінна. Це, звичайно, полегшувало його становище.
Як з’ясувалося, ніхто з підводників не знав по-фінськи.
— Ще ні разу не був у Фінляндії. Я маю на увазі: усередині Фінляндії, — промовив Курт, обернувшись до Шубіна. — Кажуть, ваші дівчата вродливі. Довгоногі, біляві?
— Схожі на норвежок, — зауважив Готліб.
— Але їх ти також не бачив, хоча й бував у Норвегії, — з якоюсь зловтіхою докинув слівце лікар.
— Ви щасливець, Пірволяйнен, — вів далі Курт, не звертаючи уваги на лікаря. — Тепер вам дадуть відпустку. Якщо ви захочете, то зможете з’їздити в Німеччину. Ви бували в Німеччині?
— Він бував у нас в Гамбурзі, — оголосив Готліб. — Він знає пісеньку гамбурзьких моряків “Ауфвідерзеен”.
Шубін зіщулився. Розмова набирала небезпечного напрямку.
Риб’ячі писки очікувально повернулися до нього. Курт заохочувально усміхався. Губи в нього були дуже червоні, наче вимазані кров’ю.
— Це гарна пісенька, — підтвердив лікар. — Її співає Марлен Дітріх. Вам подобається Марлен Дітріх?
Шубін не встиг відповісти. Його закидали запитаннями.
Які новинки бачив він у гамбурзькому кіно? Що носять жінки цього року: коротке чи довге? Кажуть, чорні ажурні панчохи знову стали модними? У якому готелі він зупинявся і пив пиво у бірхолі?
