Подушка, здавалося, ще берегла слід від його голови. Губи пересохли і щемлять, прагнучи його губів. Плечі й руки знудьгувалися за його твердими пестливими пальцями.

Та його немає. Ліворуч — стіна, праворуч — порожнеча. Безнадійно цокає годинник-браслет у головах…

Так, час у її внутрішньому світикові зупинився. Він зупинився на сімнадцятій двадцять — стільки показував круглий вокзальний годинник, коли Вікторія проводжала Шубіна.

А у великому світі, що оточував Вікторію, час квапливо біг уперед і вперед. Минув 1945 рік, за ним і 46-й. Восени 47-го року повернувся з евакуації Грибов і прочитав вступну лекцію з кораблеводіння, після якої в нього побував курсант Ластиков.

Почалися шукання розгадки “Летючого Голландця”. Та вони, як і все інше в світі, проходили повз Вікторію.

На ім’я Шубіна тим часом і досі прибували листи.

Вікторія, не читаючи, роздратовано шпурляла їх до вази на етажерці. Писали однокашники Шубіна, які служили на Північному, Чорноморському, Тихоокеанському флотах і ще не знали про його загибель. Але як їм не соромно не знати про це? За що вони так мучать її, Вікторію?

А навесні 1948 року надійшов лист від Нейла — чомусь із Західної Німеччини. Він також нерозпечатаний потрапив до вази й ліг поверх купи інших листів, що вкривалися порохом на етажерці…

Вікторія нахмурилася, коли Шурко Ластиков боязко сповістив про бажання Грибова відвідати її.

Таж цей знає, що Шубіна нема! Втішати хоче? Не потребує вона втішань!

Та потім вона одумалася. Шубін завжди з любов’ю та шанобою говорив про свого професора. Відмовити йому в зустрічі було б незручно.

Згнітивши серце, Вікторія погодилася.

Професор був на вигляд сухорлявий і відлюдькуватий і дуже прямо тримався. При ньому не випадало плакати — Шурко попередив, що він не зносить сліз.

До того ж і поводився він так, що не давав приводу до сліз. Він не розпитував про Бориса, не заглядав співчутливо в очі. Привітавшись, коротко перепросив за клопіт. Курсант Ластиков сказав, що у Вікторії Павлівни є листи від друзів Шубіна, можливо, пов’язані з “Летючим Голландцем”, а оскільки він, Грибов, займається “Летючим Голландцем”…

Проглядаючи лист Нейла, він здивовано звів брови, потім незадоволено похитав головою.

Лише наприкінці візиту професор приділив увагу господині.

— Вам переслали з Піллау речі Шубіна?

— Деякі.

— Чи не було серед них блокнотів, планів, карт?

— Ні. Ось його речі. — Вікторія показала на стіну, де висіла порожня поруділа кобура на довгому ремені, а поруч цокав годинник-браслет. — Годинник іде. Заводжу щодня. Кажуть псується, якщо не заводити.

Голос її затремтів.

Грибов глянув на Вікторію і додав м’якше:

— Може здатися дивним, що я не висловлюю співчуття. Це принцип. По-моєму, співчуття розслаблює.

— Хіба?

— Запевняю вас, — сказав Грибов ще м’якше. — На лихові я розуміюся.

Вікторія схилила голову — від Ластикова знала, що Грибов під час блокади втратив родину.

— Говоритиму лише про справу. Це, — професор підняв листа, — належало передати мені без зволікання. І вже принаймні розпечатати.

Слова його пролунали докором.

— На вашому місці, — сказав він, — я б обов’язково поцікавився, що пише Нейл. Адже вказана зворотна адреса: Західна Німеччина, місто, вулиця. Ви ж знаєте, що Нейл поділяв ненависть Шубіна до “Летючого Голландця”. Тож належало зразу розпечатати, прочитати й передати мені. Це було б набагато краще, ніж піддавати себе нікчемним самокатуванням.

— Нікчемним? — Вікторія випросталася.

Шура Ластиков, що був під час розмови, підвівся і занепокоєно глянув на шаховку, де стояли ліки.

Та Грибов провадив далі так само спокійно:

— Цей Нейл, за його словами, в складі однієї з комісій, що шукають у Західній Німеччині таємні німецькі архіви. Ви знаєте, що там полюють за архівами. Так от, комісії Нейла пощастило натрапити нещодавно на дуже важливий документ. Це шифрована радіограма з борту “Летючого Голландця”, мабуть, остання.

Шурко не втримався від радісного вигуку. Вікторія промовчала, похмуро кутаючись у вовняну хустку.

— Текст радіограми… — Професор заглянув у лист: — Текст її такий: “FH” доповідає: Бельти закриті, відстоююсь Вінеті, разі неможливості прорватися покладу підводчовен грунт Вінеті, роззосередивши команду, намагатимуся вийти суходолом”. “FH” — це, зрозуміло, ініціали “Летючого Голландця” (“дер флігенде Холлендер”). “Вінета” — умовна назва таємної стоянки.

— Де ж ця стоянка?

— А згадайте гінця, перехопленого напередодні штурму Піллау. Розповідав вам товариш Ластиков про гінця?

Шурко знову підвівся:

— Я розповідав, товаришу капітане першого рангу.

— На клаптикові паперу, який пощастило вирвати в німця, згадувалося Піллау. Зіставте це з радіограмою. Є всі підстави припускати, що таємна стоянка — в Піллау.

Вікторія промовчала.

— Я гадав, що це буде для вас цікаво, — сказав Грибов з докором.

Вона не всміхнулася, тільки куточок її рота нервово сіпнувся.

Грибов кивнув.

— Розумію вас.

Вікторія недовірливо примружилася.

— Звичайно, коли Вінету й знайдуть, це не поверне вам Шубіна, — промовив Грибов. — Але врахуйте: “Летючий Голландець”, імовірно, цілий і досі. Розшукавши і знешкодивши його, ми відвернемо загибель тисяч, сотень тисяч людей. Подумайте про інших жінок, котрі, як і ви, тужитимуть і мучитимуться в розквіті літ.

Грибов виждав хвилину чи дві, сподіваючись, що Вікторія скаже що-небудь. Та вона мовчала. Але вираз байдужості в її очах щез. Тепер ці прекрасні хмурні очі були широко розплющені й не відривалися од Грибова.

— Американці, — сказав Грибов, — виявляється, знали про існування “Летючого Голландця”. Тому радіограма викликала сенсацію. Особливо вразила комісію звістка про те, що таємна стоянка — в Піллау…

— Я переб’ю вас. Удруге ви згадуєте: в Піллау. Була в Піллау, хочете сказати?

— Хочу сказати те, що кажу: була в Піллау і лишилася там.

— Одначе Піллау ось уже три роки, як перейменовано в Балтійськ. У його гавані стоять наші кораблі. І Вінету не знайдено?

— Треба гадати, дуже майстерно схована. І Шубін знав про це.

— Невже?

— Він пробивався саме до Вінети під час вуличних боїв. Мені це тепер цілком ясно.

Шурко нетерпляче посунувся вперед:

— Дозвольте, товаришу капітане першого рангу? На клаптеві паперу було ще слово “кладовище”.

— Так. Мені це спочатку здавалося умовним найменуванням.

— А хіба слово “кладовище” можна розуміти буквально?

— Мабуть, ні, — обережно сказав Грибов.

— Напевне ні. Є ж умовне найменування: “Вінета”. А що це, на вашу думку?

— Поки що не знаю. Знайдемо — довідаємося. — Він несподівано спитав: — Ви так і не побували в Балтійську на могилі Шубіна?

Очі Вікторії затьмарилися.

— Боюся, — спроквола сказала вона. — Боюся побачити його могилу.

Вона мерзлякувато зіщулила плечі.

— Сам Шубін. завжди йшов назустріч небезпеці, — заперечив Грибов. — І потім, повірте, неможливо довго прожити зажмурившись.

— А навіщо взагалі жити?

— Не говоріть так! Якби Шубін почув, йому стало б соромно за вас. Дозвольте сказати відверто, що я думаю?

— Будь ласка.

— По-моєму, ви загіпнотизували себе своїм горем… Ні, вислухайте до кінця! Я, зрозуміло, не лікар, усього лише немолода людина, яка багато пережила. Але я б вас лікував Балтійськом.

— Як це — Балтійськом?

— Звичайно, Вінету й затоплений у ній підводний човен шукатимуть без вас, і можна не сумніватися, що знайдуть. Але невже ви хочете лишитися осторонь пошуків? Знайти Вінету — ваш обов’язок перед Шубіним.

— Обов’язок? Чому?

— Ще Цезар сказав: “Недороблене — незроблене”. В Піллау Шубін, сказати б, загубив ниточку. її треба знайти й підняти.

— Саме мені?

— Кому ж іще, як не вам? При дуже великому взаємному коханні — пробачте, що згадую про це, — само собою мислиться й повно взаєморозуміння. А воно має значення в цьому випадку. На багато що в Балтійську, колишньому Піллау, треба поглянути немовби очима Шубіна.