У чужому місті він орієнтувався вільно, немовби вже не раз бував у ньому. Недарма так старанно вивчав план Піллау напередодні штурму!

Під ногами хрустіло скло. Усі шибки було повибивано. Вітрини магазинів зяяли чорними проваллями.

Повітря перетворилося в одну суцільну струну, що безперестану бриніла.

Із-за червоно-білої вежі маяка татакали кулемети.

Обходячи їх, Шубін кинувся у якийсь двір. Матроси і піхотинці побігли слідом за ним.

Вони опинилися всередині кам’яного колодязя. Біля самої стіни лежав перекинутий велосипед. Колеса його ще крутилися.

Увесь двір був різноколірний. Його встеляли листи, в конвертах і без конвертів, зім’яті, подерті, затоптані чобітьми. Очевидно, у цьому будинку містилося поштове відділення.

Але тут були й квартири. Звідкись долинав плач. Дитячий голос казав благально:

— Штіль, муттерхен! Зі зінд хір![35]

Шурко підповз до одного під’їзду, зазирнув усередину Клітка сходів! Під сходами, укрившись якимись рогожками, сиділи навпочіпки кілька цивільних. Із купи визирнула дівчинка і одразу ж пірнула під свої рогожки.

Шурко насупився, обережно зачинив двері. Хіба це правильно: ним, Шурком, лякати маленьких дітей?

Юнга оглянувся. Його командир нерухомо стояв біля стіни, нагнувши голову і дивлячись в одну цятку. Про що він думає? Очевидно, згадує план Піллау?

Та й місто штурмує, керуючись якоюсь одному йому зрозумілою штурманською прокладкою. Судячи з усього, проривається не просто до гавані — до певного місця в цій гавані!

У потилицю Шуркові гаряче дихали солдати. Вони поступово скупчувалися у дворі і, шарудячи листами, переповзали під стінами. На середину двору залітали випадкові кулі.

Мокрі гімнастьорки парували. З-за дахів уже піднялося сонце.

Старший сержант, командир взводу, раз у раз поглядав на Шубіна, чекаючи його наказів. Дарма що той не піхотинець, а моряк. Авторитет і чарівливість вольового офіцера дадуть себе знати в будь-яких важких умовах і об’єднають навколо себе солдатів.

Шубін визирнув з-під арки воріт, щось прикинув, порівняв. Потім обернувся і ступив кілька кроків від воріт усередину двору. Він усміхався.

І раптом, немовби скаженим вітром, здуло в нього з голови картуза. Перекидаючись, він одлетів у куток двору.

Та Шубін і далі стояв. Зазирнувши знизу, Шурко з жахом побачив, що очі його командира заплющені. Він стояв і хитався. Потім упав.

Йому не дали торкнутися землі, підхопили на руки.

Боцман тремтячими руками намагався подати командирові першу допомогу. З усіх боків простягали бинти з індивідуальних пакетів.

Кілька солдатів, гупаючи чобітьми, кинулися по сходах на горище. Із вікна з брязкотом і дзвоном вилетів кулемет. Разом з ним упав і кулеметник. Це був німець-смертник, залишений на горищі для зустрічі десанту і прикований ланцюгом до кулемета.

Та Шурко не дивився на нього. Юнга не зводив очей зі свого командира. Калюжа крові повільно розпливалася під ним, захоплюючи дедалі більше різноколірних конвертів.

До Шубіна протиснувся Чачко з автоматом на шиї. Його фланелівка була подерта на клапті, з-під неї було видно тільник. Побачивши розплатане на землі нерухоме тіло, він відсахнувся, потім несамовито закричав, немовби кликав здалеку:

— Товаришу гвардії капітан-лейтенант!

— Тихше, ти! — суворо сказав старший сержант, підтримуючи голову Шубіна. — Помирає гвардії капітан-лейтенант.

Хвилину Чачко остовпіло стояв над Шубіним. Багряне, лисніюче від поту обличчя його спотворила гримаса. Та він не заридав, не заплакав, тільки протяжно вилаявся, зірвав із шиї автомат і кинувся з двору назад, у саму гущу вуличного бою…

З’явилися санітари.

Перекинувши через плече автомат, Шурко біг поруч носилок. Санітари трапились безголові. Шарахали від кожної кулеметної черги, смикали носилки. Фаддєїчев, що біг з другого боку, кляв їх високим, з риданням голосом.

Під час поштовхів голова Шубіна дивно, мертво підскакувала, юнга весь час намагався покласти її якнайзручніше.

Тільки б донести до госпіталю! Тільки б живого донести!

Шурко стояв у коридорі особняка, де швидко, по-похідному, розвернули польовий госпіталь, і дивився у вікно на канал і віти, що звисали над ним. У зеленуватій воді відбивалася багатокутна, із червоної цегли будівля фортеці.

За щільно причиненими білими дверима був гвардії капітан-лейтенант. Щойно йому зробили переливання крові — перед операцією.

Князєв, з забинтованою головою, прийшов у госпіталь. У коридорі йому пощастило спіймати якогось лікаря і побалакати з ним. Шурко не чув розмови, але бачив, як відкопилилась нижня губа лікаря і ще більше осунулося худе, сіре від пилюки обличчя Князева. Кепські справи!

— Не опритомнює, велика втрата крові, — сказав Князєв, підійшовши до юнги. — Шість чи сім кульових поранень! Інший би помер уже давно…

Шуркова уява малювала поранений минулого року торпедний катер, з якого цебеніла на всі боки вода. Гвардії капітан-лейтенант зумів утримати катер на плаву, врятував від потоплення. Хто врятує гвардії капітан-лейтенанта?

Князєв пішов і забрав із собою боцмана, але юнзі дозволили залишитися. Та й як було не дозволити йому залишитись?

Шурко зайняв позицію у коридорі біля вікна, напроти палати Шубіна. І стояв там, проводжаючи боязким поглядом лікарів, що проходили мимо. Нові групи поранених прибували і прибували.

Жалісливі нянечки нагодували юнгу кашею. Похапцем попоївши, він знову став, наче вартовий, біля дверей. Звичайно, це було супроти правил, але ні в кого не вистачало снаги прогнати його, — таке скорботне було це бліде, худе, ще по-дитячому несформоване обличчя.

Десь за стіною цокав годинник. Він, очевидно, був великий, старовинний, і бій у нього був красивий, лункий. Тепер він старанно відмірював хвилини життя гвардії капітан-лейтенанта, і Шурко ненавидів його за це.

Шість чи сім поранень! Хіба можна вижити після семи поранень?

Хоча гвардії капітан-лейтенант завжди виходив з такого скрутного становища.

Якось у присутності Шурка він сказав Павлову:

“Звичайно, я розумію, що рано чи пізно помру, і все-таки, знаєш, не дуже вірю в це!”

А тепер гвардії капітан-лейтенант лежить непритомний, воля його паралізована — корабель дрейфує за течією до фатальної гавані.

Коли б тільки він опритомнів! Мозок і воля візьмуть командування над знекровленим, продірявленим тілом і, можливо, утримають його на плаву.

О, якби він опритомнів хоч на дві чи три хвилини! Шурко став би навколішки біля ліжка і шепнув на вухо — так, щоб ніхто не чув:

“Не вмирайте, товаришу гвардії капітан-лейтенант! Вам не можна вмирати! Ну скажіть собі: “Шубін, живи! Шубін, живи!” — і будете жити!..”

Укритого білосніжним простирадлом гвардії капітан-лейтенанта повезли повз Шурка на операцію, потім через годину з операції.

Юнга так і не побачив його, хоча й ставав навшпиньки. Гвардії капітан-лейтенанта затуляли лікарі. Вони йшли поруч візка і, здалося Шуркові, важко дихали, наче зморені коні після тяжкого пробігу.

У коридорі засвітилися лампочки, санітарки почали розносити вечерю. Буденне життя госпіталю текло своїм звичайним річищем, а двері палати, як і раніше, були зачинені перед юнгою. Командир його ніяк не здавався— не йшов на дно, але й не спливав.

За вікном стемніло.

Тільки коли почалася ніч, заповітні двері розчинилися, лікарі вийшли з палати. До Шурка долинуло:

— І так довго тримався. Був безнадійний.

Від цього “був” у Шурка похололо всередині.

— Так, залізний організм!

— А по-моєму, надто стомився. Він так стомився од війни…

Перемовляючись, лікарі пройшли по коридору. Шурко, немов закам’янівши, і далі стояв на своєму посту біля дверей.

Цокання годинника наповнювало вуха, наче булькання води. Годинник за стіною немовби зірвався з прив’язі, цокав оглушливо і швидко. Із палати вийшла сестра.