Прихистившись у Вінеті—п’ять, перечасувавши там, розглядівшись, він обрав західнонімецьких господарів. Патріотичні почуття при цьому, звичайно, не відігравали ролі. (Цвішен казав Гейнцу: “Убі бене…”)

Просто західнонімецька марка зрештою піднялася в ціні. Цвішен віддав їй перевагу перед доларами.

Грибов міг навіть більш-менш точно встановити, коли вони сторгувалися. Десь узимку 1951–1952 року.

Улітку ж 1952 року західнонімецькі диверсанти вже не поновлювали своїх спроб промкнутися до Вінети. їм це вже було ні до чого. Як видно, архів Гітлера був уже за сімома замками, в надійних сталевих сейфах.

Проте ані німці, ані їхні американські конкуренти нічого не знали про “донос із могили”, про футляр, в якому містився бодай короткий інвентарний опис всього, що було у “кофрах фюрера”.

Так, таємна зброя… Саме це — найточніше визначення того, що було у “кофрах фюрера”: давня таємна зброя! Бо з найдавніших часів усілякі трутизна і стилет, диверсія, шпигунство, наклеп і провокація незмінно супроводжують будь-яку нову таємну зброю.

Олександр тріпнув головою і озирнувся. Він стояв на Двірцевій набережній.

За його спиною пролунали жваві голоси. Це юрма екскурсантів, весело перемовляючись, входила до під’їзду Ермітажу.

Олександр був у Ермітажі дуже давно, ще до війни, разом із своєю школою. Про музей лишилися дуже невиразні спогади, щось схоже на величезну хмару, в яку заходить сонце: багато багрецю й золота.

Багрець і золото? Дуже добре. Його душа потребувала перепочинку.

Олександр увійшов до Ермітажу.

Звідкілясь згори долинав голос, навдивовижу знайомий. Він немовби притягував Олександра до себе.

Попереду гурту йшла дівчина-екскурсовод, невисока на зріст, худенька, але гарна. Рухалася вона дуже прудко.

Нарешті, спинившись біля черепахового столичка, вигадливо інкрустованого, прошитого наскрізь золотим дротиком, дівчина повернулася до Олександра, і він пізнав її. Так! Це Люда, що зичила йому щастя.

Вона пояснювала дзвінким голосом, виразно жестикулюючи маленькими руками.

Із задоволенням і гордістю довідався Олександр, що Ермітаж має найбільше в світі зібрання картин Рембрандта — двадцять п’ять полотен! До Ленінграда приїздять мистецтвознавці навіть з Голландії, щоб вивчити картини свого земляка!

А ця смарагдово-зелена малахітова ваза — витвір уральських умільців, що старанно підбирали і наклеювали малахітові шматочки один до одного, щоб вийшов потрібний візерунок!

Так, праця! Самовіддана, задля мистецтва, отже, задля радості й щастя багатьох поколінь людей!

Дивіться-но, чудо XVIII століття — гобелен! Скільки зусиль вкладено в нього! Найздібніший майстер міг виткати за рік не більше одного метра такого килима. Протягом усього свого життя він створював тільки один—два гобелени.

Але ж праця людська і війна несумісні, вони суперечать одна одній! Страшенна безглуздість руйнації, пов’язаної з війною, постала особливо ясно перед Олександром в Ермітажі.

Як же так? Працювати все життя, недосипати ночей, поступово сліпнути над своєю роботою, створити, зрештою, шедевр — згусток сонячного сяйва, і тільки для того, щоб усе це за якусь частку секунди обернулося на попіл?..

А дівчина тим часом розповідала про блокаду, про те, як зберегли скарби Ермітажу від німецько-фашистських снарядів.

Багато чого було завчасно евакуйовано в глиб країни. Лід твори мистецтва подавали цілі состави, хоч кожен вагон був на обліку. А те, чого не встигли вивезти з міста, заховали в його підвалах.

І тут Люда побачила Олександра, що слухав її з такою ж увагою, як і інші.

Кров ударила дівчині в обличчя, гарячою хвилею залила шию, руки — вона зашарілася так, як це можуть тільки дуже світлі блондинки, спалахнула вся, наче сніп соломи на вітрі.

Олександр збентежено кашлянув. Ще подумає, що він прийшов до музею заради неї!

А вона, певно, так і зміркувала, бо її очі запроменіли ще яскравіше — просто заряхтіли, як дві зіроньки.

Коли екскурсія скінчилася, Олександр підійшов до дівчини.

— Доброго здоров’я! — сказав він трохи ніяково, а тому голосніше, ніж годилося б. — Ось де, виходить, ви осіли! В Ермітажі!

Вони вийшли на широкі мармурові сходи.

— У вас ще є екскурсії?

— Ні. Я скінчила роботу.

— Дозвольте, я трохи проведу вас?

— Добре. Тільки візьму плащ. Я швидко.

Олександр чекав, спершись ліктями на поручні сходів.

Це були високі, красиві сходи. Колись вони називалися посольськими, тому що в дні “найвищих” прийомів по їхніх мармурових східцях спроквола піднімалися й спускалися чужоземні дипломати, вилискуючи пластронами манишок або розшитими золотом мундирами.

Тепер сходами збігали юрмою екскурсанти.

Та ось на горішній площадці з’явилася Люда. Вона справді одяглася швидко, але сходила не поспішаючи. Темно-зелений плащ дуже личив їй. Волосся старанно зачесане.

Спускаючись, вона, не зводячи погляду, дивилася на Олександра. Він навіть злякався, що вона спіткнеться і впаде, і ступив їй назустріч.

Почувся веселий перестук каблучків. З бічних дверей вибігла зграйка дівчат. Щебечучи: “Людонько-Людусько, Людонько-Людусько!”,—вони обступили, завертіли свою супутницю, ніби причепурюючи, показуючи Олександрові з усіх боків. І кожна лукаво-грайливо, знизу догори, позирала на високого моряка.

Фр-р! І різнобарвна зграйка відлетіла так само зненацька, як і з’явилася.

Дівчина видавалася трохи збентеженою.

Взагалі Олександр не був дуже проникливий. Але тут на нього спало щось ніби натхнення.

Він збагнув: дівчину вперше в житті очікує після роботи хлопець, і подруги раді за неї.

Вони, так само поруч, поважно вийшли з Ермітажу.

І зупинилися, побачивши ніби віддзеркалення його багрецю й золота на протилежному березі Неви. Силует міста був забарвлений у червоні, блідо-рудуваті й фіалкові тони, чітко вирізняючись на тлі низьких жовтих хмар.

Люда, певно, порівняла б місто з казковим птахом Фенікс, що в яскравому пір’ї зводиться з тліючого попелища. Але Олександр був моряк. Йому уявлялося, що це ескадра. Вишикувавшись кільватером, вона пропливає перед ним. Він пізнавав окремі “кораблі” за їхніми характерними обрисами, за “щоглами”: шпилем Петропавловської фортеці, вежами мечеті, Ростральними колонами біля Військово-Морського музею. Ленінград повільно плив униз по річці — на вест.

Олександр перевів дух.

— Тіціана б сюди, — пробурмотів він. — Тіціан це, либонь, намалював би.

Люда поривчасто обернулася до свого супутника.

— Слухайте! — сказала вона. — Це дивовижно. Мені здається, що ми вже йшли так. Нева, по-моєму, теж була.

Олександр насупив чоло.

— Авжеж, щось нібито справді, — непевно погодився він, потім додав бадьоріше: — Але це буває, знаєте! Рефракція пам’яті! Психологам відомі такі випадки…

— Ах, психологам уже відомі, — розчаровано повагом промовила дівчина.

Вони минули Двірцевий міст.

— Ні, ми таки десь зустрічалися, — вперто сказала Люда. — Ще до театру. Якби я вірила в метампсихоз… Ви не можете мене пригадати?

Олександр похитав головою.

— Неодмінно постараюсь, — пообіцяв він. — Мені б частіше зустрічатися з вами для цього. Раз на рік замало, чи не здається вам?

— Ми бачилися ще на площадці трамвая, — з м’яким докором нагадала Люда. — Ви вже забули?

— Хіба я можу це забути? Ви тоді побажали мені талану!

— І допомогло?

— Еге ж. Велике спасибі.

— А в чому вам поталанило?

— О!.. В спортивних змаганнях! Я підводний плавець.

Люда помовчала.

— Мені, виходить, не можна знати. Я не буду. Але у вас рука в черезплічникові. Дуже болить?

— Дурниці. Забився об стінку басейну, коли стрибав… Ні, справді, Людочко, у вас легка рука!

Юнак і дівчина повільно йшли вздовж Неви.

Мідний вершник не звернув на них ніякої уваги. Він, як завжди, був зайнятий тим, що, сидячи на коні, хазяйським жестом простягав над майданом руку і зосереджено дивився поверх голів перехожих.