— Хоч одну залиште!

— Обидві — за борт! У ворожих шхерах скидати торпеди? Позбуватися головної своєї зброї?..

— Готуйсь! Залп!

Різкий поштовх. Торпеди каменем пішли на дно.

Усе! Тільки кола на воді. Юнга заскреготів зубами від злості. Якби вийшов на плесо горезвісний “Фон дер Гольц” зі своєю відомою усьому флоту “шпаківнею” на грот-щоглі, до нього ні з чим уже підступитись.

Зате катер став легший! Як-не-як, дві торпеди важили понад три тонни. Командир мас рацію. Краще залишитися на плаву без торпед, ніж потонути разом з торпедами…

Шубін стурбовано озирнувся.

Неподалік острівець, на який висаджували Мезенцеву. Безіменний. Безлюдний. Принаймні був без людний.

Підбитий катер “прошкутильгав” ще кілька десятків метрів і приткнувся біля крутого берега.

У думці Шубін спробував уявити собі обриси острова на карті. Здається, зігнутий у вигляді півмісяця. Од материка відділений неширокою протокою. Береги круті — судячи з глибин.

— Ну що ж! Ризикнемо!

— Боцмане! Швартуватись!

Тільки-но моряки ошвартувалися біля острова, як мимо на великій швидкості пройшли три “шюцкори”.

Довелося поавралити, упираючись руками і спиною в скелю, притримуючи катер. “Шюцкори” підняли велику хвилю. На ній могло вдарити об каміння чи порвати швартови.

Через дві чи три хвилини “шюцкори” повернулися. Вони застопорили хід і чомусь довго стояли на місці.

Боцман пригнувся до кулемета. Шубін завмер біля нього, застережливо піднявши руку. Два матроси, які вичерпували воду з моторного відсіку, застигли, наче статуї, з відрами в руках.

Шурко примружився. Зараз ввімкнуть прожектор, ткнуть променем! Поруч позіхнув радист Чачко.

До моряків долинули вражені сердиті голоси. На “шюцкорах” дивувалися. Куди поділися ці росіяни?

Звичайно, безглуздо шукати їх у глибині шхерних лабіринтів. Підбитий катер, очевидно, усе-таки зумів проскочити непоміченим до виходу із шхер.

Заревіли мотори, і “шюцкори” зникли так само несподівано, як і з’явилися.

— Хух! Пронесло!

— Живемо, товаришу командир! — сказав боцман усміхаючись.

Та Шубіну поки що ніколи було радіти.

— На берег! — наказав він. — Траву, очерет тягніть! Гілки рубай, ламай! Та обережніше, без шуму. І не курити мені! Чуєш, Фаддєїчев?

— Маскуватися будемо?

— Так. Замаскуємо катер до ранку, ось тоді й кажи: живемо, мовляв!

Він зупинив юнгу, що пробігав мимо:

— А ти острів обстеж! Уздовж і впоперек увесь обнишпор. По-пластунськи, зрозумів? Перевір, чи немає кого. Повернешся, доповіси.

Він скинув з себе ремінь з пістолетом і власноручно підперезав ним юнгу.

Матроси швидко підсадили хлопця. Шурко помацав у розколині скелі, вчепився за віхоть трави, що стирчав, видряпався по прямовисному берегу.

— Обережніше, гей! — стиха напучував боцман.

— А ви не переживайте за мене, — відповів з берега завзятий голос. — Я ж маленький. У маленьких важко влучити.

— От біс, чортеня! — схвально сказали на катері.

Пістолет гвардії старшого лейтенанта підбадьорливо поплескував по стегну.

Юнга опинився в лісі, тьмяно освітленому “люстрами”, що гасли. Тихо пружинив мох. Удалині перекочувалась луна від пострілів! Ого! Гвардії лейтенанта Князева проводжають до порога з усіма почестями, з фейєрверком і музикою.

Гвардії старший лейтенант відпливе завтра не так — трохи скромніше. Шурко зрозумів з півнатяку. Важливо пересидіти біля острова. Старанно замаскуватися, причаїтися. Нишком-тишком за день полагодити пошкодження. І наступної ночі, закутавшись, наче в плащ, в імлу і туман, вислизнути із шхер.

Зухвалий задум, але саме такі й вдаються гвардії старшому лейтенантові.

Якби тільки на острові не було фашистів!

Шурко постояв у нерішучості, тримаючи одну ногу на вису.

Він дуже боявся гадюк, значно більше, ніж фашистів.

Тепер весна, гадюки оживають після зимової сплячки. Він виразно уявляв собі, як опускає ногу на мох, і раптом під п’ятою щось починав ворушитись. Кругле. Слизьке. Б-рр!

Потім йому згадалося, як командир пояснював про страх:

“Якщо боїшся, іди не вагаючись назустріч небезпеці! Страх страшніший за все. Це як із собакою: тікатимеш — розірве!”

А Щурко спитав здивовано:

“А звідки ви знаєте про страх, товаришу гвардії старший лейтенант?”

“Та знаю”, — загадково посміхнувся Шурків командир

Юнга зробив над собою зусилля і пірнув у ліс, як у холодну воду.

Щось чорніло поміж стовбурів у тьмяно освітленому просторі. Громіздке. Безформне.

Валун? Дот?

Шурко вийняв пістолет із кобури. Відчуваючи вагу його рукоятки, як потиск вірного друга, він підійшов до брили, що темніла. Ні, не дот і не валун. Сарай!

Осмілівши, обмацав рукою стіну. Жалюгідний сарайчик, збитий із фанери!

Юнга підповз до дверей, прислухався. Усередині тихо. Він штовхнув двері і ступив через поріг.

У сараї пусто. Біля стін тільки лотки для збирання ягід — з висунутим захватом, на зразок маленьких граблів. Улітку в шхерах стільки суниць, брусниць, чорниць, клюкви, що безглуздо було б збирати по ягідці.

В кутку стоять великі конусоподібні корзини. У таких перевозять на човні скошену траву.

Ну, ясно: острів безлюдний!

Вийшовши з сарая, Шурко здивувався. Чому стало темно?

А! Фашисти “вирубали” горішнє світло.

Це, звичайно, добре. Але під “люстрами” було легше орієнтуватися.

Довкола, либонь, навіть не темно, а сіро. Дерева, чагарники, валуни невиразно вгадуються за тремтливою сірою пеленою.

Тільки тепер Шурка помітив, що йде дощ.

З лапатих гілок, під якими доводилося пролазити, стікали за комір холодні струмочки. Конусоподібні ялини і громаддя скель обступили юнгу. Протискуючись поміж них, він боляче забив коліно, зачепившись за щось холошею, розірвав її. Не до речі подумалось:

“Влетить мені від боцмана”.

То був “їжак”, клята колючка з дроту. Повно-повнісінько в шхерах таких дротяних “їжаків”, значно більше, ніж їхніх живих товаришів.

Фашисти, боячись десанту, всюди розкидають “їжаків” і протягують поміж дерев колючий дріт.

Шурко зупинився перепочити.

Тихо. Поруч плюскотить море. З вологим шурхотом падають на мох дощові краплі. Коли-не-коли якийсь особливо старанний або надто нервовий кулеметник простукує для перестраховки коротку чергу. А втім, робить це знічев’я і знову ніби починає куняти.

Невдовзі юнга перетнув острів у вузькій його частині. Людей немає. Підбадьорений, він рушив — як і раніше, поповзом — понад берегом.

Раптом перелякано відсмикнув руку! У сухій траві гадючився дріт. Не колючий дріт. Провід!

Цю ділянку берега заміновано!

Юнга сахнувся від провода. Гранітні плити були гладенькі, слизькі. Він спіткнувся і шубовснув у воду.

Коли юнга виринув метрів за десять—п’ятнадцять від берега, вода була вже не темна, а оранжева. Це світилося небо над нею.

Неспокійний промінь полоснув по острову, метушливо занишпорив між дерев. Потім неквапливо поповз до Шурка.

У вуха набиралася вода. І він не чув, чи цокотять кулемети, бачив тільки цей смертоносний промінь, що невідворотно наближався.

Юнга з усієї сили гребнув, наткнувся на якусь тичку, що похило стирчала з води. А! Віха!

Тримаючись за тичку, він пірнув. Промінь неквапливо пройшов над ним, на мить освітив воду і концентричні кола на ній. Це повторювалося кілька разів.

Ховаючись за голиком,[13] юнга не зводив погляду з променя. Як тільки промінь наближався, він поквапливо пірнав.

Два промені схрестилися над головою: от-от упадуть. Але, поколивавшись якусь мить, побігли далі.

У воді Шурко підбадьорився. Схоже було на гру в квача, а в квача він свого часу грав краще за всіх у дворі.