Але думки про Вікторію витіснялися іншими, буденними думками: про заходи безпеки, яких треба вжити, перекидаючи катери з вокзалу в порт, про суперечки з скупою шкіперською частиною, яка не хотіла відпускати брезент, і таке інше.

Шубін не знав, не міг знати, що гонець з “Летючого Голландця” уже споряджається в дорогу.

Ранком Шубін частенько виходив на пошуки баз авіації — це коли був сильний туман. Над Балтикою вранці майже завжди туман.

Він стелиться низько, наче поземок. Зверху можна розрізнити тільки топи щогл. Але кораблів під ними не видно. А невисокі торпедні катери, ті зовсім ховаються в тумані.

З одного боку, начебто й добре — не побачать німецькі льотчики. З другого — погано: і сам нічого не побачиш!

Однак у Шубіна, крім “теорії удач”, була ще друга “теорія” — “морських вибоїн”. Не випадала тільки нагода застосувати її.

Є таке прислів’я: “Вилами по воді писано” — в розумінні “ненадійно”, “необгрунтовано”. Це справедливо тільки щодо вил. Що ж до форштевня корабля, то тут “запис” міцніший.

Просуваючись уперед, корабель жене поперед себе так звані “вуса”.

Вони схожі на відвали землі од плуга. Дві довгі хвилі під тупим кутом розходяться по обидва боки форштевня і віддаляються від нього на велику відстань.

А втім, вважали, що Шубін бере гріх на душу, доводячи, ніби в тумані може знайти есмінець по “вусах” за шість-вісім кабельтових, а крейсер навіть за милю — звичайно, у штиль.

Та сьогодні він побудував на цьому свою тактику. Почав не поспішаючи міняти галси, шукаючи “слід”, залишений кораблем на воді.

Сухопутний фронт на той час підкотився до Кенігсберга. Шубін вийшов на підходи до аванпорту Кенігсберга — до міста і фортеці Піллау.

Хвилювання було не більше двох балів. Повітря скидалося на воду, в яку долили молока.

Так минуло понад годину.

Раптом катер струсонуло. Ось вона, довгождана водяна вибоїна!

Шубін заметався по морю. Наказав покласти руля праворуч, ліворуч. Вибоїна зникла. Наказав лягти на зворотний курс. Знову струсонуло. Але вже слабше. Хвиля вщухає..

Шубін розвернувся на сто вісімдесят градусів і пішов зигзагом. Решта катерів рухалися за ним, повторюючи його повороти.

Вони наткнулися на зустрічну хвилю, пройшли метрів п’ятдесят, наткнулися на неї ще раз. Удари ставали відчутнішими. Хвиля збільшувалась.

Так радист, припавши до радіоприймача, шукає потрібну хвилю в ефірі — то зіскакує з неї, то знову, тріумфуючи, піднімається на “гребінь”.

Тим часом туман почав танути. Повітря скидалося вже не на воду з молоком, а на скло, на яке похукали. Але горизонт був ще стертий.

Усім тілом відчуваючи дедалі сильніші поштовхи, Шубін вів свої катери до того місця, де починалися хвилі. Судячи з її розмахів, корабель був великий. Добре б — транспорт, так на три або чотири тисячі тонн. Як минулої осені!

Та, на жаль, там, де починалася хвиля, не було транспорта. Попереду темніло нікчемне суденце, очевидно, штабний посильний катер.

Він ішов на великій швидкості, вузлів до тридцяти. Ось чому утворилися дуже довгі і високі хвилі.

Витрачати торпеду на таку мізерію було б, звісно, марнотратство.

Павлов запитально поглянув на Шубіна:

— З кулемета, товаришу командир?

Шубін мовчав, продовжуючи вести загін на зближення з німецьким катером. Блискавично виник інший план.

Давно у штабі бригади журилися за “язиком”.

У морській війні це явище надзвичайно рідкісне. А тепер, коли передбачався штурм Піллау, “язик” був би дуже до речі.

У посильному катері, мабуть, сидить начальство. Вискочило з Піллау і чеше собі на найбільшій швидкості в Данціг.

Вихопити б це начальство з-під носа у німців, мало не в самій гавані, і привезти на базу для плідної співбесіди з нашими розвідниками!

Так, було б до ладу. Важливіше, мабуть, ніж потопити транспорт. І не виключено, що корисніше!

Через кілька хвилин шість торпедних катерів оточили німецький посильний катер. Усі кулемети пильно, з явним осудом втупилися в нього.

Німецький стерничий одразу кинув штурвал. Слідом за ним неохоче підняли руки двоє блідих офіцерів у шкіряних пальтах і унтер-офіцер берегової служби. Нарешті, пришелепувато озираючись, вилізли назовні мотористи.

Шубін нашвидку проглянув документи полонених. Начальство, на його думку, було третьосортним: всього-на-всього інтенданти. Та на безриб’ї…

Офіцери їхали в своїх інтендантських потребах у Данціг. Унтер-офіцер, як з’ясувалося, не мав ніякого відношення до них і прямував ще далі — через Данціг у Берлін.

Відібравши документи і зброю у полонених, Шубін наказав розсадити їх по торпедних катерах. Інтендантів він забрав до себе, унтер-офіцера помістили до Князева, рульового і мотористів — на інші катери.

Прискіпливий Фаддєїчев і тут виявив свій “настирливий” характер. Йому здалося, що німецькі офіцери не досить розторопно пересідають на торпедний катер. Він уже набрав був у груди повітря, ладен випустити його назад добряче подрібленими словами спеціального аврального призначення, але перехопив застерігаючий погляд Шубіна.

— Єсть, товаришу гвардії капітан-лейтенант! — сказав він, зітхнувши. — Я тільки хотів пояснити їм, щоб обережніше переходили, щоб, крий боже, не попадали у воду…

Торпедні катери повернули на базу.

Зрідка, не без самовдоволення, Шубін озирався на своїх “язиків”.

Насунувши козирки кашкетів на очі, піднявши оксамитові коміри пальт, вони сиділи, похнюпившись, між торпедами під пильною охороною Степакова і Ластикова, озброєних автоматами.

Що ж! Такий вигляд і повинні мати полонені німці — немовби вони до рубця промокли і далі покірно мокнуть лід дощем.

Шубіна гукнув схвильований голос Князева:

— Товаришу гвардії капітан-лейтенант! Мій німець… — Але слова заглушила тріскотня автомата.

Шубін поквапливо розвернувся. Катер Князєва стояв, застопоривши хід. Хтось ривками плив від нього в море.

— Живим, живим! — зарепетував Шубін у ларінгофон. — Не стріляти!

Та коли він наблизився, то не побачив у морі полоненого.

Князєв з розгубленим виглядом крутив у руках якісь папірці. Поруч стояв збентежений матрос, тримаючи автомат дулом униз. Решта, перегнувшись через борт, напружено вдивлялися у сіру воду, що погойдувалась.

— Ну, все! — сказав один з них і випростався. — Пішов скаржитися до морського царя!

Торпедні катери погойдувались на хвилі, розвернувшись носами. Інтенданти полохливо перешіптувалися, скоса позираючи на грізного юнгу з автоматом.

Виявилося, що Князєв і його команда не одразу помітили дивну поведінку полоненого.

Одвернувшись, він крадькома витягав щось із кишені, пхав у рот і намагався зжувати. Кинулися до нього. Думали, отрута! Але з рота стирчали білі клаптики.

— Товаришу гвардії старший лейтенант! Він секретні документи тріскає!

Унтер-офіцера схопили за руки, повалили на спину, почали витягати папір з рота. Зробивши відчайдушне зусилля, він проковтнув його. Але в кулаці були міцно затиснені ще якісь обривки.

— Не можна, не можна! — бурмотів він, плутаючи польські слова з німецькими. — Ферботен! Не можна!

Хтось ударив його автоматом по руці. Кулак розтулився. Кілька пом’ятих клаптів випали і розлетілися по палубі. їх кинулися збирати.

Німець скористався з цього, вирвався і стрибнув, вірніше, звалився за борт.

Тоді по втікачеві дали чергу з автомата.

Море було пустинне. Туман розсіявся, але день залишався похмурий. Південну частину горизонту, світлішу, підкреслювала товста лінія. То був німецький берег, коса Фріш-Неррунг, яка прикриває з моря Піллау.

— “Не можна, не можна!” — обурено сказав Шубін. — Тобто як це — не можна? Попав до нас у полон, повинен усю документацію викласти! Це неправильний німець у тебе був. Ану, дай-но!

Князєв винувато подав два уцілілих пом’ятих клаптики.

Шубін розгладив папір. Якісь химерні значки! Чи то арабська в’язь, чи то стенографія. Шифр, звичайно.