— Селіванов?

— Так. Далося їм усім у тямки оце кладовище!

— А Борис знав, де кладовище у Піллау?

— Треба гадати, знав. Князєв розповідав: командир перед штурмом пильно вивчав карту Піллау.

— Однак, перепливши канал і опинившись у місті, подався зовсім в інший бік?

— Ви вгадали. В діаметрально протилежний бік.

По дорозі назад Вікторія не промовила жодного слова. Фомін також мовчав, розуміючи, що вона вся в полоні спогадів.

Він не здогадувався, що Вікторія силкується впорядкувати, організувати ці спомини. Всі сили душі зосередила вона на тому, щоб якнайвиразніше уявити картину штурму й тодішній Борисів стан, — пробувала немовби вжитися в цей стан.

Вивчаючи карту міста, Борис не сподівався, що візьме участь у вуличних боях. Він гадав потрапити до Піллау вже після його падіння, як це було, скажімо, в Рігулді. Та ось раптовий поворот у подіях, одна з химер війни, і Борис зі своїми моряками — на косі, перед самісінькими дверима Піллау, а отже, і гаданої таємної стоянки “Летючого Голландця”.

Що відчув він, переправившись до міста через канал? Безперечно, бажання негайно самому проникнути до цієї стоянки. І якщо Цвішен ще там, не дати йому втекти.

Але яким був перебіг Борисових думок? Якими міркуваннями він керувався, якщо одразу ж не вагаючись повернув праворуч, до гавані, а не ліворуч, до кладовища?

І чи далеко був від мети, коли черга смертника, прикутого ланцюгом до кулемета…

Зійшовши з порома, Фомін повів Вікторію вздовж набережної, потім вузькими завулками і, нарешті, зупинився під аркою великого будинку.

— Тут, — сказав він.

Вікторія боязко заглянула через його плече.

У дворі, як і колись, містилося поштове відділення. В інших під’їздах були квартири. На мотузках сушилася білизна, дітвора, зчиняючи галас і вереск, бавилася “в класи”. Звикши до кочового гарнізонного життя, вони в будь-якому місті почували себе як вдома.

— Все подвір’я було встелене листами, — розповідав Фомін. — Ходили по листах, немов по осінньому листю. Дещо відібрали потім і передали на виставку до Будинку Флоту. Адже розвідникам листи були вже ні до чого, війна скінчилася. А гвардії капітан-лейтенанта, — додав він тою самою спокійно-оповідною інтонацією, — поранило ось там, біля цегляної стіни. Хочете, зайдемо в двір?

— Ні.

— Шпиталь, — нерішуче сказав Фомін, — розташовувався трохи далі, за три квартали.

Та витримки вже забракло. І пощо Вікторії госпіталь? Шубіна туди несли на ношах. Він був непритомний. Це вже був не Шубін.

Ні, не так він хотів би вмерти. Не на шпитальнім ліжку, серед “банок і склянок”. Він волів би загинути в морі, за штурвалом. Пролинути за своїм “табуном”, трьома тисячами “коней” з білими розмаяними гривами, і стрімголов, на повній швидкості, перетнути ту межу, що відокремлює мертвих від нас, живих…

Вікторію зворушила увага, приділена Шубіну упорядниками виставки “Штурм Піллау”.

Виставку було влаштовано в Будинку Флоту. Одну із стін фойє обвішали картами, схемами і портретами учасників штурму. А в центрі, зі збільшеного фото, обтягнутого крепом, дивився на відвідувачів Шубін.

Він усміхався, хвацько зсунувши кашкета трохи набік. Вираз його обличчя не пасував до жалобної рамки. Та, мабуть, не знайшлося іншої, більш підхожої фотографії.

Навколо неї групувалися фотографії меншого розміру. На них соромливо мружилися гвардії лейтенант Павлов, гвардії старшина першої статті Дронін, гвардії старшина другої статті Степаков та інші. Вікторія пізнавала їх з точного і стислого опису, зробленого свого часу Борисом.

— А це що? — Вікторія нагнулася над вітриною.

Увагу її привернули нотатки, писані на картках поштового паперу дуже чітким, акуратним, без притиску почерком. Вона не зразу збагнула, що писали кілька чоловік, а не один, — просто каліграфія добре поставлена в німецьких школах і почерк уніфіковано.

— Листи на фронт? — Вона повернулася до начальника Будинку Флоту, що її супроводжував.

— Ні. З фронту додому. Пошта не встигла розіслати адресатам. Для розвідки листи ці вже втратили інтерес — по кількох днях Німеччина капітулювала, — а ми дещо відібрали. Яскраво характеризують моральний рівень гітлерівців на останньому етапі війни. Ось лист, прошу поглянути. Експоновано лише дві сторінки, весь лист задовгий. Якийсь моряк, родом з Кенігсберга, пише своїй дружині…

Вікторія прочитала:

“Мені б хоч хвильку побувати в нашому тінявому Кенігсберзі…”

— На той час його Кенігсберг обернувся на купу попелу й щебеню під бомбами англо-американської авіації. Моряк, видно, пробув надто довго в морі, одірвався від реальної дійсності. В Калінінграді за вказаною адресою нікого не лишилося.

На конверті, що лежав під склом, була адреса: “Фрау Шарлотті Ранке, Лінденаллее, 17”.

“Я живий, Лоттхен! — так починався лист. — Тебе це здивує. Та вір мені, я живий!”

Звичайно він називав дружину “Лоттхен” або ще ніжніше, інтимними найменнями, зрозумілими лише їм двом. Але інколи звертався суворо: “Моя дружина”. “Пам’ятай, ти моя дружина, і я живий!”

Вікторія перевела погляд на іншу сторінку. Ось розповідь про якусь екзотичну ріку. Чимало поколував моряк по білому світі! Втім, описи були аж надто гладенькі та докладні, ніби вихоплені з підручника географії. І вони йшли зразу ж за пристрасними докорами. Це справляло тяжке враження. Ніби людина раптово похоплювалася, зціпивши зуби, і з кам’яним обличчям промовляла: “Як я вже згадував, місцева тропічна флора вражала своєю різноманітністю. Там і сям мигтіли в лісі моріжки, облямовані…”

І знов Вікторія пропустила кілька рядків.

“Не продавай нашого будинку, — заклинав моряк, — ні в якому разі не продавай! Пам’ятай, я живий, і я повернусь!”

Вона випросталася над вітриною.

— Бр-р! Який неприємний лист.

— Досить характерний, чи не так? Усе навколо гине, а він клопочеться своїм будинком. Я взяв ці сторінка навмання.

— Лист пригноблює. Не хочеться далі читати. Наче ти присутній при родинній сцені.

І знову, немов шукаючи підтримки, Вікторія глянула на фотографію усміхненого Шубіна…

Грибов був би задоволений, якби побачив наслідки прописаного ним “лікування” Балтійськом.

Вікторія, як і раніше, думала про Бориса безупинно, однак думала вже по-інакшому. У думці вдивлялася в його обличчя. Жадібно. Допитливо. До болю в очах. Одначе — без сліз. Риси обличчя не розпливалися.

Щоб заспокоїти сумління, Вікторія побувала на цвинтарі.

Нічого особливого там не було. Папороть і кущі ко-золиста. Вони, либонь, дуже розрослися за останній час. Стежки вкрилися густою травою. Дерева мовби поприсувалися щільніше. Це був уже ліс, але в ньому то там, то сям біліли й чорніли перехняблені надгробники.

Вікторія зупинилася поблизу мармурового пам’ятника, що важко завалився набік. По ньому зміїлася розколина. Тьмяно ряхтів над нею якірець, а нижче виднівся напис: “Спочиває в бозі віце-адмірал такий-то, народився в 1815 р., помер в 1902”.

Машинально Вікторія вирахувала вік померлого Вісімдесят сім! Дебелий, одначе, був покійний адмірал і, певно, на відміну од своїх матросів, віддав богові душу не в морі, а дома, на власному ложі під балдахіном.

Коли це враз вона зрозуміла, що стоїть на тім самім місці, де колись стояв механік “Летючого Голландця”!

Вікторії привидівся колекціонер кладовищенських квитанцій, як його описував Шубін: одутлі щоки, безглузда, відсутня посмішка. Саме тут, біля могили вісімдесятисемилітнього адмірала, зродилася маніакальна погаданка: той моряк не потоне в морі, хто закупить багато кладовищенських ділянок!

Вікторії стало моторошно. Вона озирнулася.

На кладовищі, крім неї, не було нікого. Світило сонце. В кущах голосно теркотіли пташки. З узмор’я долинав стугін прибою.

І від того, що сяяло сонце, робилося ще жахніше.

Насилу продираючись крізь запуст, Вікторія вибігла до моря.