Пан Джаселин Бережняк відповів:

— Воля ваша, мосьпане, але ж вони майже порожні. Йорен забрав усіх годящих людей.

— То наловіть ще, — порадив Тиріон. — Або оголосіть, що на Стіні дають хліб та парену ріпу, і люди самі туди побіжать.

В місті було забагато голодних ртів, а Нічна Варта завжди мала скруту в людях. За Тиріоновим знаком герольд оголосив кінець прийому, і палата почала порожніти.

Але від пана Алісера Терена не так легко було відкараскатися. Він чекав коло підніжжя Залізного Трону, поки Тиріон сходив донизу.

— Гадаєте, я сюди приплив аж зі Східної-Варти-біля-Моря затим, щоб з мене глузували такі, як ви?! — грізно насунувся він, затуляючи шлях. — Це вам не жарти! Я все бачив на власні очі й кажу вам: мертві справді ходять по землі!

— А я кажу, що вам слід ретельніше їх убивати.

З цими словами Тиріон рушив собі мимо. Пан Алісер спробував був ухопити його за рукав, та Престон Зеленопіль відштовхнув нахабу.

— Не смійте наближатися, пане.

Терен мав досить розуму, щоб не сперечатися з лицарем Королегвардії.

— Ох і дурень же ви, Бісе! — загукав він Тиріонові у спину.

Карлик обернувся, аби подивитися йому в очі.

— Я? Та ви що? Цікаво, чому тоді двір сміявся з вас? — Він слабко всміхнувся. — Ви ж приїхали по людей, хіба ні?

— Здіймаються холодні вітри. Стіну треба утримати.

— Щоб її утримати, потрібні люди. Я вам їх дав… і ви могли б це помітити, якби слухали вухами і чули щось, окрім образ. Забирайте людей, дякуйте мені та зникніть, бо я маю велику спокусу знову тицьнути в вас виделкою для крабів. Переказуйте мої теплі вітання воєводі Мормонту… і Джонові Сніговію також.

Брон ухопив пана Алісера за лікоть і виштовхав з палати.

Великий маестер Пицель тим часом вже втік, але Варис та Мізинець бачили усе від початку до кінця.

— Моє захоплення вами, мосьпане, зростає з кожним днем, — зізнався євнух. — Ви втішили старківського малого кістками його батька та здихалися варти вашої сестри одним вправним рухом. Ви дали тому чорному братчикові людей, яких він просив, позбавили місто кількох голодних ротів, але подали усе як жарт, щоб ніхто не казав, наче карлик боїться мамунів та чугайстрів. І не кажіть, майстерно зроблено.

Мізинець попестив борідку.

— Ви справді хочете відіслати усю свою сторожу, Ланістере?

— Ні, я хочу відіслати усю сторожу сестри.

— Королева цього ніколи не дозволить.

— А я гадаю, що може й дозволити. Я ж її брат, і коли ви взнаєте мене краще, то зрозумієте, що я завжди кажу щиро і роблю те, що казав.

— Навіть коли брешете?

— Особливо коли брешу. Чомусь я, пане Петире, відчуваю, що ви на мене сердиті.

— Моя любов до вас така сама, пане Правице, як і була завжди. Але мені не до смаку бути пошитим у дурні. Якщо Мирцела вийде заміж за Тристана Мартела, її навряд чи можна видати за Роберта Арина, чи не так?

— Не без великого гармидеру, — визнав Тиріон. — Вибачте мені невеличку хитрість, пане Петире, але коли ми про те розмовляли, я ще не знав, чи приймуть дорнійці мою пропозицію.

Та Мізинець вибаченнями не втішився.

— Мені не смакує слухати брехню, мосьпане. Наступного разу не залучайте мене до своїх оборудок.

«Тільки якщо ти пообіцяєш те саме», подумав Тиріон, зиркнувши на кинджал у піхвах при Мізинцевому боці.

— Якщо я вас образив, то вельми шкодую про таку прикрість. Усі ж знають, як ми вас любимо, ласкавий пане. Вас нам ніхто не замінить.

— То спробуйте не забувати. — На цих словах Мізинець пішов геть.

— Нумо пройдемося, Варисе, — мовив Тиріон.

Вони разом вийшли через королівські двері за престолом. Капці євнуха тихо шелестіли по каменях підлоги.

— Знаєте, а пан Баеліш таки має рацію. Королева ніколи вам не дозволить відіслати свою сторожу.

— Дозволить. Бо ви самі про це подбаєте.

По Варисових пухких вустах майнула посмішка.

— Та невже?

— Та напевне ж. Ви їй повідомите, що так треба задля звільнення Хайме.

Варис торкнувся напудрованої щоки.

— Тут, поза сумнівом, не обійдеться без тих чотирьох добродіїв, яких ваш Брон так ретельно розшукує по всіх найбрудніших гнидниках Король-Берега. Злодія, отруйника, мартопляса та горлоріза.

— Коли вдягнути їх у кармазинові киреї та левові шоломи, то будуть незгірш інших стражників. Я певний час шукав якоїсь штуки, щоб провести їх до Водоплину, а тоді подумав сховати їх просто на виду. Вони в’їдуть верхи до головної брами під ланістерівськими корогвами, супроводжуючи кістки князя Едарда. — Тиріон лукаво всміхнувся. — За самими чотирма слідкували б вельми ретельно, а от четверо серед сотні легко загубляться у замку. Тому я мушу послати справжніх стражників разом з облудними… і саме так ви скажете моїй сестрі.

— І заради свого улюбленого брата вона погодиться, незважаючи на свій переляк.

Вони саме проходили безлюдною колонадою.

— Та все ж втрата кармазинового війська примусить королеву непокоїтися.

— Мені до смаку, коли вона непокоїться, — відповів Тиріон.

Пан Клеос Фрей виїхав того самого дня у супроводі Вилара та сотні червоних ланістерівських стражників. Загін, надісланий Роббом Старком, приєднався до них біля Король-Брами, і довгий шлях на захід розпочався.

Тиріон знайшов Тімета в казармах за грою в кості з його Смаленими.

— Приходь опівночі до моєї світлиці.

Тімет вирячив на нього єдине око і ледь кивнув. Довгих балачок він не любив.

Того вечора Тиріон бенкетував з Кам’яними Гавами та Братами Місяця у малій трапезній, хоча вина цурався — мав-бо цього разу зберегти тверезий розум.

— Шагга, який зараз місяць?

Шагга страшно вишкірився.

— Та мабуть, чорний.

— На заході такий місяць кличуть «зрадницьким». Спробуй сьогодні не надто надудлитися, і щоб сокира була гостра.

— Сокира в Кам’яної Гави гостра завжди, а сокири Шагги — гостріші за всі. Колись я відрубав голову чолов’язі, а він і не знав, доки не схотів волосся зачесати. А голова йому взяла та відвалилася!

— То ось чому ти ніколи не чешеш своє волосся?

Кам’яні Гави заревли та затупотіли ногами, а Шагга тюгукав гучніше від усіх.

Опівночі замок стояв тихий та темний. Певна річ, кілька золотокирейників на мурах побачили, як вони виходили з Башти Правиці, та ніхто не писнув: Тиріон був Правиця Короля і ходив, куди хотів.

Під п’ятою Шаггиного чобота не надто грубі дерев’яні двері тріснули, досередини полетіли тріски. Тиріон почув звідти жіночий зойк. Шагга розрубав двері навпіл трьома могутніми ударами сокири і ногами пробив шлях крізь руїни. За ним рушив Тімет, а слідом Тиріон, ретельно оминаючи гострі уламки. Вогонь у комині вигорів, жевріло лише кілька жарин, і опочивальнею простяглися густі тіні. Коли Тімет зірвав важку запону ліжка, звідти на нього вирячила величезні білі очі оголена служниця.

— Благаю, панове, — забелькотіла вона, — не чіпайте мене.

Вона відсахнулася від Шагги, зашаріла та перелякана, пробуючи прикрити свої чарівні принади руками; однієї руки їй весь час бракувало.

— Іди геть, — наказав Тиріон. — Ти нам не потрібна.

— Шагга хоче цю жінку.

— Шагга хоче кожну хвойду в цьому хвойдиному місті, — пожалівся Тімет, син Тімета.

— Еге ж, — радо погодився Шагга. — Шагга подарує їй міцну дитину.

— Якщо вона захоче міцну дитину, то знатиме, кого питати, — зауважив Тиріон. — Тімете, виведи її… тільки ласкаво, прошу тебе.

Смалений висмикнув дівчину з ліжка і наполовину випхав, наполовину витяг її з опочивальні. Шагга спостерігав похнюплений, наче щеня. Дівчина запнулася на руїнах дверей і вискочила у прохід від міцного штурхана Тімета. Над головою репетували круки.

Тиріон стяг з ліжка м’яку ковдру, відкриваючи під нею великого маестра Пицеля.

— Скажіть-но, маестре, чи схвалює Цитадель ваші постільні пригоди зі служницями?

Старий був так само голий, як і дівчина, хоча око вабив до себе значно менше, ніж вона. Очі його з важкими повіками нарешті були широко розплющені.