— А чи знає батько, що ти тепер дружина його корабельника? — спитав він сестру.
— Не більше, ніж сам Сигрін. — Вона здвигнула плечима. — «Есгред» звалася перша збудована ним лодія. Він її назвав ім’ям матері. Хоч ріж, не скажу, кого з них він любив більше.
— То ти брехала мені у кожному слові!
— Чому ж у кожному? Пам’ятаєш, я казала, що полюбляю зверху? — вишкірилася Аша.
Він тільки залютував ще дужче.
— А нісенітниці про те, яка ти мужня жона, ще й з дитям…
— О ні, тут я майже не збрехала.
Аша хутко скочила на ноги.
— Рольфе, сюди! — загукала вона до одного з танцівників, піднявши руку.
Той побачив її, крутнувся, і з його руки раптом вилетів топірець, виблискуючи у світлі смолоскипів при кожному оберті. Теон тільки придушено кавкнув, а тим часом Аша вихопила топірець з повітря і вгатила лезо у стіл, розрубавши навпіл його полумисок з хліба і заляпавши йому вбрання юшкою.
— Осьде мій пан чоловік.
Сестра сягнула всередину сукні та дістала вузького кинджала з западинки.
— А осьде мале дитинча коло моїх грудей.
В ту мить Теон Грейджой не міг уявити собі свого власного обличчя, проте раптом зрозумів, що велика трапезна гримить від реготу — і регочуть бенкетники з нього. О божечки, навіть батько посміхався, а дядько Віктаріон потроху справляв смішки. Теон у відповідь спромігся хіба що кисло скривитися. «Ще подивимося, хто сміятиметься останнім, паскудне створіння.»
Аша висмикнула топірець зі столу і жбурнула його назад танцюристам під свист та гучне схвальне волання.
— Раджу послухати, що я казала тобі про вибір людей для лодії. — Роб поставив перед ними таріль, Аша наколола на кінчик кинджала солону рибку і з’їла її. — Якби ти потурбувався хоч щось дізнатися про Сигріна, я б тебе нізащо не надурила. Ти десять років прожив вовком, а тоді з’явився і вирішив королювати на островах, де ти нікого й нічого не знаєш. Та невже? З якого це дива люди битимуться і помиратимуть за тебе?
— Бо я їхній законний принц, — сухо відповів Теон.
— За законом зелених земель — може, й так. Але ми тут самі собі пишемо закон, чи ти не забув?
Теон почепив похмуру пику і згадав про зіпсовану страву на столі. Скоро юшка потече йому на коліна. Він хутко загукав до робів, щоб ті прибрали. «Півжиття чекав, щоб повернутися додому, і задля чого? Задля кпинів та презирства?» Не такий Пайк він пам’ятав. Але чи справді пам’ятав? Адже забрали його звідси у заручники ще зовсім малим.
Харч на бенкеті подавали доволі вбогий: кілька різних тушкованих рибних юшок, чорний хліб, козлятину, не присмачену ніяким пряним зіллям. Найсмачнішим видався Теонові пиріг з цибулею. Пиво та вино наливали щедро і опісля того, як зі столу прибрали страви.
Нарешті князь Балон Грейджой підвівся з Морекамінного Престолу.
— Кінчайте питво і приходьте до моєї світлиці, — наказав він найближчому застільному товариству. — Маємо обговорити задумане.
Він полишив їх без жодного іншого слова, оточений з боків двома стражниками. Брати князя вийшли слідом. Теон і собі був підвівся, аби рушати наступним.
— Здається, мій менший братик кудись поспішає. — Аша підняла свого пивного рога і махнула чашникові.
— Наш пан батько чекає.
— Він чекає вже багато років. Не помре, як почекає ще трохи… але якщо ти лякаєшся його гніву, то хутко біжи, я не тримаю. Принаймні дядьків доженеш залюбки. — Вона всміхнулася. — Адже один — п’яний від морської води, а другий — здоровезний тупий бугай, який може і дороги не знайти.
Теон знову сів, роздратований.
— Я ні за ким не ганятимуся.
— Крім кожної жінки на дорозі?
— То не я хапав тебе за прутень.
— А в мене його нема, чи ти забув? Проте все інше, що в мене є, ти вхопити не забарився.
Він відчув, як на щоки наповзає фарба.
— Я чоловік, і маю чоловічу хіть. Це ти — якась збочена істота!
— Ні, лише сором’язлива діва.
Ашина рука пірнула під столом і стиснула його прутня. Теон трохи з крісла не підскочив.
— Ти що, братику, більше не хочеш, щоб я привела тебе у свою гавань?
— Ні, для шлюбу ти не годишся, — вирішив Теон. — Коли я всядуся на престол, то, певно, запроторю тебе у сестри-мовчальниці.
Він скочив на ноги і пішов непевним кроком шукати батька.
Поки він дістався підвісного мосту до Морської Башти, почався дощ. Шлунок його нуртувало, наче хвилі унизу, вино заважало стати рівно. Теон зарипів зубами і міцніше вхопився за мотузку, долаючи шлях через провалля і уявляючи, що то він стискає Ашину шию.
У тій самій вогкій світлиці так само гуляли протяги. Сховавшись під тюленячі шкури, батько сидів коло жарівниці зі своїми братами обабіч себе. Коли Теон увійшов, Віктаріон саме балакав про припливи та вітри, але князь Балон махнув рукою, щоб той замовк.
— Я все вирішив. Час вам вислухати мої задуми.
— Але я теж дещо надумав і хотів…
— От кого ми забулися спитати, — відрізав батько. — Прилетів птах зі Старого Вика. Дагмер веде сюди Тримів та Мурованців. Якщо бог дарує нам добрі вітри, ми вийдемо у море, щойно вони з’являться… принаймні, вийдеш ти. Я хочу, щоб ти, Теоне, завдав першого удару. Візьмеш вісім лодій, поведеш на північ…
— Вісім?! — Він аж зачервонівся. — Що я можу зробити з вісьмома лодіями?
— Наскочиш на Каменястий берег, сплюндруєш рибальські селища, потопиш кожен корабель, який трапиться назустріч. Може, навіть виманиш якихось північних панів з-за їхніх кам’яних мурів. З тобою піде Аерон та Дагмер Репаний Жбан.
— Хай Потоплий Бог благословить наші мечі, — додав жрець.
Теон почувався так, наче йому дали ляпаса. Його посилали звичайним наскочником палити хатини рибалок та гвалтувати їхніх бридких дочок. І навіть таку легку справу князь Балон не довірив йому самому. Мало того, що доведеться слухати побожне бекання Мокрочуба та його недоладні докори — але при Дагмері Репаному Жбані йому ніколи не бути справжнім, не за назвою, ватажком походу.
— Ашо, доню моя, — вів далі князь Балон; Теон обернувся і побачив, що його сестра тишком прослизнула до палати, — візьми тридцять лодій з добірними людьми, обійди круг Зміївого мису і пристань до припливної береговини на північ від Жбиру-в-Пущі. Відти рушай швидко, і зможеш узяти замок ще до того, як там зрозуміють, хто на них напав.
Аша облизнулася, наче кішка на сметану.
— Завжди хотіла собі замок, — промуркотіла вона.
— То візьми власноруч.
Теон мусив прикусити язика. Жбир-у-Пущі був столом Гловерів. Робет і Галбарт вели війну на півдні, отже замок не матиме сильної залоги. А щойно він впаде, залізяни матимуть міцну опору в самому серці півночі. «Це мене мали б послати до Жбиру.» Адже він знав Жбир-у-Пущі — кілька разів їздив гостювати до Гловерів разом з Едардом Старком.
— Віктаріоне, — мовив князь Балон до свого брата, — головна справа ляже на тебе. Коли мої сини завдадуть своїх ударів, Зимосіч муситиме відповісти. Як будеш іти вгору Солесписом і Лихоманкою, то навряд чи стрінеш якийсь опір. Від їхнього верхів’я тобі лишиться до Калин-Копу якихось тридцять верст. Перешийок — ось ключ до королівства. Ми вже владарюємо над західними морями. Щойно ми захопимо Калин-Коп, щеня не зможе пробитися назад на північ… а якщо здуру й спробує, то південний кінець загати Перешийку замкнуть його вороги, і Робб-шмаркач втрапить до пастки, наче щур до пляшки.
Теон не зміг далі мовчати.
— Зухвалий задум, пане батьку, але ж князі у замках…
Князь Балон не дав йому сказати ані слова більше.
— Князі пішли на південь за своїм щеням. Лишилися самі боягузи, старці та шмаркачі. Або вони здадуться, або ми винищимо їх одного за одним. Зимосіч, може, ще рік простоїть, та що з того? Решта буде наша — усі поля, ліси та замки. А люд ми перетворимо на робів та дружин з солі.
Аерон Мокрочуб здійняв руки.
— І скиплять високо води гніву, і простягне Потоплий Бог персти влади своєї понад зеленими землями!
— Що мертве, те вже не помре, — підспівав Віктаріон. Князь Балон та Аша луною повторили його слова, і Теонові лишалося тільки пробурмотіти разом із ними. На тому все й скінчилося.
