— Я б ніколи не зробив зле такій прекрасній діві.

— Прекрасній діві? — Вона зареготала. — Та це морська сучка, а не діва.

— От ти її й назвала. «Морська сучка».

Її це потішило — він помітив іскру в темних очах.

— А сказав, що назвеш на честь мене, — ображеним голосом проказала вона.

— А хіба ні? — Він схопив її за руку. — Допоможіть мені, добра пані. У зелених землях вірять, що жінка з дитям приносить щастя тому, хто бере її до ліжка.

— Що вони там у зелених землях знають про кораблі та море? Або про жінок? Казна-що верзеш — мабуть, сам вигадав!

— А якщо я зізнаюся, ти кохатимеш мене, як раніше?

— Як раніше? Коли це я тебе кохала?

— Ніколи, — визнав він, — але ж я намагаюся виправити цю прикрість, моя мила Есгред. Тут такий холодний вітер. Зійди на мій корабель і дозволь тебе зігріти. Назавтра мій дядько Аерон наллє їй на носа морської води та пробурмоче молитву Потоплому Богові, але я ладен благословити її раніше молоком моїх і твоїх надр.

— А що як ти розгніваєш Потоплого Бога?

— Та пхав я в сраку того Потоплого Бога! Як він на нас нападе, то потоплю його ще раз. Ми вирушаємо на війну за два тижні. Ти хочеш, щоб я йшов у битву, не заснувши ані на хвилину від тілесної жаги?

— А мені що?

— Жорстока діва! Мою лодію названо саме так, як треба. Якщо, перебуваючи у смутку, я виведу її на скелі, то винувата будеш ти.

— Чи не цим ти зібрався нею керманити? — Есгред знову майнула рукою по передкові його штанів і посміхнулася, обводячи пальцем залізні обриси його чоловічої міці.

— Їдьмо до Пайку разом! — раптом вигукнув він, одночасно думаючи: «Що скаже князь Балон? А мені що до того? Я дорослий чоловік, і якщо хочу взяти до ліжка дівку, то беру.»

— І що ж я маю робити в Пайку? — Її рука лишилася на тому ж місці, де й була.

— Мій батько сьогодні бенкетує з керманичами.

Він бенкетував з ними щовечора, поки чекав на останні лодії, що забарилися у морі. Та Теон не мусив їй усе пояснювати.

— То ви на цю ніч зробите мене своїм керманичем, пане принце? — мовила вона з найлукавішою посмішкою, яку він тільки бачив у жінки на вустах.

— Може, й так. Якщо знатиму, що ти безпечно заведеш мене у гавань.

— Та мабуть не сплутаю, яким кінцем весло занурити. А на линвах та вузлах краще за мене ніхто не знається.

Однією рукою вона розпустила поворозки на його штанях, вишкірилася і легко відскочила геть.

— Яка жалість, що я мужня жона, ще й тяжка дитям.

Теон похапливо підперезався.

— Мені час повертатися до замку. Якщо ти не поїдеш зі мною, то я з горя можу заблукати і загубитися. То буде така втрата для островів.

— Ні, цього не можна дозволити… але ж, мосьпане, я не маю коня.

— Візьми в мого зброєносця.

— А бідне хлоп’я хай до Пайку пішки чалапає?

— То сідай самодруг на мого.

— Ти навмисне таке вигадав. — Знову посмішка. — Де ж мені сідати, позаду тебе чи спереду?

— Де хочеш.

— Я полюбляю зверху.

«Де ця краля була все моє життя?»

— Палати мого батька темні та вогкі. Там потрібна Есгред, аби запалити вогонь життя.

— Ох і медовий язик в цього панича!

— Та ми ж наче з цього починали?

Вона скинула руки догори.

— Тут і скінчимо. Есгред уся твоя, любий принце. Вези мене до свого замку. Хочу побачити, як гордовиті башти здіймаються з моря.

— Я лишив коня в заїзді. Ходімо.

Вони пішли берегом разом, і коли Теон узяв її за руку, вона не відсахнулася. Йому сподобалося, як вона ходить: зухвало, бадьоро, трохи недбало, пружно хитаючи стегнами; треба гадати, що й під ковдрами вона буде така ж зухвала, бадьора та пружна.

Княж-Пристань вперше на його пам’яті була така забита людом. Тут юрмилися ватаги з усіх лодій, що вишикувалися уздовж всипаного камінням берега або маяли на якорі далеко за прибоєм. Залізяни колінкували перед кимось нечасто і неохоче, але зараз Теон помітив, що й веслярі, й міщани стишували мову, коли вони їх минали, і вітали його, шанобливо схиляючи голову. «Нарешті втямили, хто я такий», подумав він. «Та вже й час.»

Князь Дівер з Великого Вика прибув надвечір минулого дня з головними своїми силами — близько сорока лодій. Люди його траплялися усюди, легко помітні по смугастих шаликах з козячої вовни. У заїзді подейкували, що безбороді хлопчаки у шаликах уграли всіх повій Отера Перебийколіно так, що в тих тепер ноги стоять колесом. Але як на Теона, то хай забирають їх собі, а він і ногою не ступить до того чумного кишла. Нинішня супутниця куди більше йому смакувала, а її шлюб з батьківським корабельником та вагітність тільки додавали перцю.

— А чи почав уже мосьпан принц набирати собі людей на лодію? — запитала Есгред, поки вони прямували до стайні.

— Егей, Синьозубе! — раптом загукала вона до перехожого мореплавця, здорованя у кожушку з ведмежої шкури та шоломі з круковими крилами. — Як ся має твоя молодуха?

— Важка дитям, балакає про двійню.

— Оце вже знову?! — вишкірилася Есгред своєю лукавою посмішкою. — Хутко ти своє весло занурив!

— Еге ж! І давай ним туди-сюди, туди-сюди! — заревів чолов’яга.

— Здоровило, — зазначив Теон. — Синьозуб, кажеш? Чи не винайняти його на «Морську сучку»?

— Тільки якщо надумав образити. В Синьозуба є своя мила краля-лодія.

— Щось я тут давно не був, не вмію людей розрізняти, — зізнався Теон. Він ще пошукав поглядом друзів, з якими грав хлопчиком, та вони давно зникли, вмерли або виросли у чужинців. — Зате від дядька Віктаріона мені дістався його власний стерничий.

— Римольф Штормопивця? Добряче править, коли не п’яний. — Вона побачила ще якісь знайомі обличчя й загукала до трійці людей. — Гей, Улере, гей, К’ярле! Де це твій брат, Ските?

— На жаль, Потоплому Богові знадобився міцний весляр, — відповів кремезний чоловік з сивим пасмом у бороді.

— Насправді Елдіс перепив вина, і йому луснуло тлусте черево! — гукнув рожевощокий юнак коло нього.

— Що мертве, те вже не помре, — мовила Есгред.

— Що мертве, те вже не помре.

Теон пробурмотів слова разом з ними.

— Тебе тут наче непогано знають, — мовив він до жінки, коли вони минули чоловіків.

— Кожен чоловік любить дружину майстра, який збудував йому корабля. А як не любити, коли бажаєш, щоб корабель плавав і не тонув? Якщо набираєш веслярів, то оті троє непогані.

— У Княж-Пристані вдосталь дужих рук.

Теон довго міркував над цією справою. Він потребував добрих бійців, до того ж людей, вірних йому, а не панові батьку чи дядькам. Наразі він грався у слухняного юного принца, та сам чекав, поки князь Балон розголосить усі свої задуми. І якщо виявиться, що йому не до вподоби ті задуми або ж його власне місце у них…

— Самої сили не досить. Якщо бажаєш іти швидко, то весла лодії мусять рухатися, мов одне. Маєш клепку в голові, то шукай людей, які вже гребли разом.

— Мудра порада. Може, ти допоможеш мені їх знайти?

«Хай думає, що мене цікавить її розум. Жінки таким втішаються.»

— Може, й допоможу. Якщо ти будеш до мене ласкавий.

— Авжеж буду!

Минаючи «Міраам», він прискорив крок. Порожній думбас хилитався на хвилях коло пришибу. Капітан намагався вийти у море ще два тижні тому, та князь Балон не дозволив. Жодний купець із тих, що зайшли до Княж-Пристані, не зміг поїхати геть. Батько не хотів, щоб великої землі дісталася хоч одна звістка про збір лодій, перш ніж буде завдано удару.

— Ваша мосць! — пролунав жалібний голос з високого носа купецького корабля.

Через поручень перехилилася капітанська дочка, поїдаючи його очима. Батько заборонив їй сходити на берег, та куди б Теон не пішов у Княж-Пристані, звідусюди бачив, як вона у смутку блукає кораблем.

— Ваша мосць, заждіть хвилинку! — кликала вона. — Ласкавий мій пане…

— А чи справді? — лукаво спитала Есгред Теона, коли той поспіхом минав думбас. — Пан був ласкавий?

Перед нею він не мав чого соромитися, тому відповів:

— Та трохи приголубив. А тепер вона хоче бути моєю жінкою з солі.