— Чуєш сморід? — спитала вона.

Він понюхав повітря.

— Гнила риба?

— Сам знаєш, що ні.

— Обережніше треба. Я обійду з заходу, подивлюся, чи нема дороги. А має бути, якщо ти бачила воза. Ти йди берегом. Як знадобиться поміч, гавкни собакою.

— Дурня! Як знадобиться поміч, то буду гукати на поміч.

Вона шурхнула геть, босими ногами не здіймаючи у траві ніякого шуму. Озирнувшись через плече, побачила, що Гендрі дивиться їй услід з тим болісним виразом на обличчі, який означав, що він думає. Мабуть, думає, що не слід посилати вельможну панну красти харчі. А може, й ні. Та однак нічого розумного йому зараз в голову не стукне.

Коло села сморід посилився. Вона зрозуміла, що то не гнила риба. Смерділо гірше, бридкіше. Ар’я скривилася і зморщила носа.

Дерева порідшали, і вона стала ховатися у підліску, ковзаючи від куща до куща, мов тінь. Кожні кілька сажнів вона спинялася послухати. З третього разу почула коней і людський голос. Тхнуло дедалі гидкіше — трупами, ось чим. Цей сморід вона вже чула — від Йорена та всіх інших.

На південь від села ріс щільний запліт з шипшини. Поки вона дісталася тієї порослі, довгі тіні від західного сонця почали блякнути, у повітрі з’явилися світляки. Просто за заплотом Ар’я бачила солом’яні стріхи. Вона поповзла уздовж заростей, знайшла дірку і пролізла на животі, сторожко ховаючись. А тоді побачила, що саме смерділо.

Коло самих тихих хвиль Божого Ока поставили довгу шибеницю з сирого дерева. На ній гойдалися спотворені рештки людей догори ногами, закутими у кайдани, а між ними сновигало гайвороння, оббираючи мертву плоть. На кожного гайворона коло трупів дзижчали сотні мух. Коли від озера дмухав вітерець, найближчий мрець легенько хитався і звивався на своїх ланцюгах. Гайворони вже з’їли йому майже все обличчя; потрудилася там і якась більша істота. Горлянку та груди йому геть розірвало; з розпанаханого черева звисали зелені лискучі нутрощі та смуги пошматованого м’яса. Одну руку відірвали від плеча; Ар’я бачила кістки за кілька кроків від нього, погризені та розтрощені, обібрані від м’яса до останньої крихти.

Вона примусила себе роздивитися наступного чоловіка, і наступного за ним, і ще одного, наказуючи собі бути твердою, мов камінь. Всі трупи були дуже спаплюжені та зогнилі, тож вона не зразу й зрозуміла, що їх підвісили голими. Та воно й не дивно, бо людської подоби в тілах майже не лишилося. Гайвороння вийняло їм очі, подекуди об’їло обличчя. Від шостого у довгій шерезі лишилася сама нога, яка досі хилиталася у ланцюгах з кожним поривом вітру.

«Страх ріже глибше, ніж меч». Мерці не могли їй зашкодити, але ж могли ті, які їх повісили. Далеко за шибеницею перед довгим будинком коло води — тим, що під черепицею — стояло двоє вояків у сталевих кольчугах, спираючись на списи. У грузький грунт перед будинком увігнали двійко довгих жердин, з яких звисали прапори. Один був начебто червоний, а другий — якийсь світліший, чи то білий, чи то жовтий. Обидва мляво висіли зі своїх держалн, і у сутінках вона не була навіть певна, що той червоний — ланістерівський кармазин. «Та навіщо мені бачити лева, я ж бачу замордованих людей — хто ще таке робить, крім ланістерівців?»

А тоді зчинився крик.

Двоє списників рвучко обернулися на нього, а в полі зору з’явився третій, штовхаючи перед собою бранця. Щоб розрізнити обличчя, було вже надто темно, та бранець мав на голові блискучого сталевого шолома, і з рогів на ньому Ар’я упізнала Гендрі. «Тупак, тупак, тупак!», майнула в неї думка. Якби він опинився поруч, вона б його знову копнула ногою.

Стражники балакали досить гучно, та вона здалеку слів не розбирала, особливо за ляпанням крил та галасом птаства на шибениці. Один з вартових зісмикнув шолом з Гендріної голови і про щось його запитав, та мабуть, не вподобав відповідь, бо хльоснув поперек обличчя тупим кінцем списа і збив на землю. Той, який упіймав хлопця, хвицьнув його ногою, а другий списник тим часом приміряв на себе бичачого шолома. Нарешті Гендрі підсмикнули на ноги і погнали до великої комори. Розчинилися важкі дерев’яні двері, з них прожогом вискочив малий хлопчина, але один з вартових ухопив його за плече і вкинув назад. Ар’я почула з будинку плач, а тоді вереск такий гучний та болючий, що аж вкусила собі губу.

Стражники запхали Гендрі до комори слідом за хлопчиною і заклали за ними двері засувом. Цієї миті з озера дмухнув сильний вітер, прапори заворушилися й злетіли догори. На вищому держалні, як вона й боялася, віяв за вітром золотий лев. На другому жовтим, наче масло, полем, бігли три спритні чорні істоти. «Собаки», подумала вона. Таких собак вона вже десь бачила, але де саме?

Та байдуже. Головне — що вони запопали Гендрі. Хай там який він був дурний і впертий, а вона мусила його врятувати. Ар’я спитала себе, чи знають вони, що його шукає королева.

Один з вартових зняв свого шолома та вдяг Гендріного. Вона розлютилася, побачивши це, та вдіяти однак нічого не могла. Їй здалося, що зсередини комори без вікон чутно ще вереск, приглушений кам’яними стінами, та розібрати достеменно вона не змогла.

Ар’я сиділа на місці досить довго, аби побачити зміну варти, а заразом ще багато різного. Вояки прибували й відбували, приводили коней до струмка напитися. З лісу повернувся загін мисливців, привіз тушу оленя на жердині. Ар’я дивилася, як оленя обдерли та випатрали, як на тому березі струмка розклали багаття. Пахощі смаженини утворили моторошну суміш зі смородом гнилої плоті мерців. Порожній Ар’їн шлунок схопили корчі, й вона трохи не виблювала. До вечері, що готувалася, прибріла решта загону, розташованого по домівках селища; майже всі прибульці мали на собі сякі-такі кольчуги чи каптани вареної шкіри. Коли олень спікся, найкращі шматки понесли до одного з будинків.

Ар’я гадала, що як стемніє, то вона зможе підібратися ближче та звільнити Гендрі, але стражники запалили смолоскипи від багаття, на якому спекли оленя. Якийсь зброєносець приніс двом вартовим комори хліба та м’яса, а згодом до них вийшли ще двоє і пустили по колу міх вина. Коли міх спорожнів, ті двоє пішли, але вартові лишилися стояти, спершись на списи.

Коли Ар’я нарешті викрутилася з-під куща шипшини і зникла в темряві лісу, її руки та ноги вже геть затерпли. Настала глупа ніч; лише тоненька цівочка місяця час від часу показувалася з-за хмар, що проносилися небом. «Тиха, мов тінь», казала вона собі, рухаючись між дерев. У темряві вона не насмілилася бігти, боячись запнутися на якомусь невидимому корені, а чи й заблукати. З її лівого боку Боже Око ліниво і тихо ляпало хвилями по березі. Направо серед гілля зітхав вітер, шурхотіло листя. Десь далеко чулося виття вовків.

Ломик з Мантуликом трохи не наклали під себе, коли вона виступила з-за дерев просто позаду них.

— Ану тихо, — буркнула вона до них, обіймаючи малу Куну, яка саме підбігла.

Мантулик вирячився на неї величезними очима.

— Ми гадали, ти нас кинула.

У руці він тримав тесака — того самого, якого Йорен відібрав у золотокирейника.

— Я злякався — думав, що ти вовк.

— Де Бичок? — спитав Ломик.

— Його спіймали, — пошепки повідомила Ар’я. — Треба його звідти витягти. Мантулику, ти мусиш допомогти. Ми туди проберемося, вб’ємо сторожу, а тоді я відчиню двері.

Мантулик з Ломиком перезирнулися.

— А скільки їх там?

— Не зміг порахувати, — зізналася Ар’я. — Щонайменше двадцятеро, та коло дверей лише двоє.

Мантулик так скривився, от наче зараз заплаче.

— Не можемо ж ми битися з двадцятьма!

— Тобі треба битися лише з одним. Я впораюся з іншим, а тоді заберемо Гендрі й втечемо.

— Здаватися треба, — наполягав Ломик. — Піти туди, та й здатися.

Ар’я вперто захитала головою.

— Тоді лишимо його, Аріку, — заблагав Ломик. — Про нас вони ж не знають. Якщо ми сховаємося, то вони собі підуть, авжеж. Хіба ми винуваті, що Гендрі спіймався?

— Ти, Ломику, зовсім дурноголовий, — сердито вимовила Ар’я. — Ти здохнеш, якщо ми не витягнемо Гендрі. Хто тоді тебе нестиме?