Бран казав собі сто разів, як ненавидить ховатися у темряві, як хоче знову побачити сонце, знову проїхатися верхи під вітром та дощем. Але зараз, чекаючи миті, коли це мало статися, він перелякався. Бран почувався безпечно у темряві, де не міг бачити навіть руку перед обличчям. Там було легко вірити, що вороги ніколи тебе не знайдуть. До того ж наснаги йому додавали кам’яні володарі на престолах — навіть коли він їх не бачив, все одно знав, що вони там.

Минуло чимало часу, перш ніж вони знову щось почули. Бран почав був боятися, що з Ошею сталося якесь лихо. Його братик без упину совався та крутився.

— Я хочу додому! — гучно заявив він вже вкотре.

Ходор нахилив голову і сказав:

— Ходор.

А тоді вони знову почули кроки, дедалі лункіші, й за кілька хвилин на світло з’явилася Оша з похмурим обличчям.

— Двері чимось завалило. Я не змогла їх зрушити.

— Ходор зрушить що завгодно, — відповів Бран.

Оша окинула велетня-стайняра пильним поглядом, наче зважуючи його сили.

— Може, й зрушить. Ходімо.

Сходи були вузькі, довелося йти по одному. Попереду йшла Оша, за нею — Ходор з Браном, що зігнувся на його спині, щоб не побити голову об стелю. Слідом йшла Мейра зі смолоскипом; наприкінці Йоджен вів за руку Рікона. Вони йшли по колу, крутилися і крутилися, піднімаючись дедалі вище. Бранові здалося, що він вже чує носом дим, але то був лише смолоскип.

Двері до крипти були зроблені зі старого та важкого залізного дерева і лежали з нахилом до грунту. Підступити до них могла тільки одна людина. Оша спробувала пхнути їх ще раз, але Бран бачив, що двері навіть не ворушаться.

— Хай спробує Ходор.

Та для цього спершу довелося витягти з кошика Брана, щоб велетень його не розчавив. Мейра присіла коло нього на сходах, обійняла заспокійливо за плечі, а Оша та Ходор тим часом мінялися місцями.

— Відчини двері, Ходоре, — мовив Бран.

Могутній стайняр поклав долоні на двері, натиснув і забурчав.

— Ходор? — Він вдарив двері кулаком, та вони й не смикнулися. — Ходор!

— Спиною, — порадив Бран. — І ногами.

Ходор обернувся, приклався до дерева спиною і штовхнув. А тоді ще й ще.

— Ходор!

Він поставив одну ногу на вищу сходинку, щоб пристосуватися до нахилу дверей, і спробував розігнутися. Цього разу дерево застогнало та зарипіло.

— Ходор!

На ту саму сходинку стала друга нога; Ходор розставив ноги ширше, напружився й випростався. Бран бачив, як обличчя його зачервонілося, а жили на шиї набрякнули від зусилля, з яким він упирався проти ваги завалу.

— Ходор-ходор-ходор-ходор-ходор-ХОДОР!

Згори почулося глухе торохтіння. Двері раптом посунулися, і на обличчя Брана впав промінь денного світла, засліпивши його на мить. З наступним поштовхом вони почули, як зсипається каміння, і раптом перед ними відкрився шлях назовні. Оша тицьнула туди списом і прослизнула слідом, а Рікон проліз між ніг в Мейри, щоб встигнути наступним. Ходор прочинив двері повністю і вийшов сам. Брана через кілька останніх сходинок перенесли Троски.

Небо було світло-сіре, навколо вихорився дим. Вони стояли у тіні Першовежі, або радше сказати, її рештків. Один бік споруди цілком викришився і висипався назовні; каміння та побиті химери валялися по всьому дворі. «Вони впали саме там, де я», подумав Бран, побачивши їх. Деякі з химер розтрощилися на стільки дрібних шматків, що Бран здивувався, як він сам вижив. Неподалік кілька гайворонів длубалися у тілі когось, вбитого впалим камінням, але він лежав обличчям униз, і Бран не зміг його упізнати.

Першовежа стояла порожня багато сотень років, але зараз її запустіння дійшло вже краю. Підлоги та сволоки усі вигоріли, крокви стелі теж. Зруйнована стіна відкривала вид на усі покої, ба навіть на нужник. Але зруйнована вартова башта позаду Першовежі лишилася там, де стояла — вогонь не додав до її пошкоджень нічого нового.

Йоджен Троск закашлявся від диму, а Рікон завимагав:

— Відведіть мене додому! Я хочу додому!

Ходор тупцював по колу і тихенько скиглив «Ходор!». Усі стали купкою один біля одного і мовчки озирнулися на руїни та смерть навколо себе.

— Ми тут так галасували, що вже й дракона б розбудили, — мовила Оша. — Але ніхто не з’явився. Замок мертвий та випалений, як і казав Бран. Але нам краще…

Раптом вона обірвала себе, почувши щось позаду, і крутнулася зі списом напоготові. Дві кощаві темні постаті виникли з-за зруйнованої башти, поволі пробираючись потрощеним камінням.

Рікон щасливо заверещав: «Кудлайчику!», і чорний лютововк стрибками кинувся до нього. Літо наблизився повільніше, потерся головою об Бранову руку і лизнув його в обличчя.

— Треба забиратися звідси, — мовив Йоджен. — До цього царства смерті скоро набіжать інші вовки на додачу до Літа й Кудлая. І не всі з них — на чотирьох ногах.

— Еге ж, не забаряться, — погодилася Оша. — Але нам треба знайти харчів, а до того ж хтось міг тут вижити. Лишаймося разом. Мейро, тримай щита напоготові й стережи нам спину.

Решту ранку вони повільно обходили замок, роздивляючись, що до чого. Великі гранітні мури нікуди не ділися і не постраждали, тільки подекуди закіптюжилися від вогню. Але всередині мурів панувала смерть та руїна. Двері великої трапезної диміли обвуглені, а всередині згоріли та поламалися усі крокви й бантини, від чого весь дах звалився на підлогу. Зелені та жовті шибки скляних садів побилися на друзки; ті дерева, городина та квіти, які не пошматувало уламками, тепер були приречені на смерть від холоду. Від стаєнь, збудованих з колод та вкритих солом’яними стріхами, не лишилося нічого, крім приску та мертвих коней. Бран згадав Танцівницю і трохи не заплакав. Під бібліотечною баштою утворився мілкий паруючий ставок; з тріщини в її боці стриміла гаряча вода. Міст між баштою-дзвіницею та крукарнею впав у двір внизу; невеличка вежа маестра Лювина зникла. Крізь вузькі підвальні вікна великого кам’янця вони побачили тьмяне червоне сяйво; у одній з великих комор теж досі палала пожежа.

Оша загукала крізь дим, але ніхто не відповів. Вони побачили одного собаку, що харчувався з трупів, але той утік, відчувши запах лютововків; решту собак перерізали просто на псярні. Маестерські круки віддавали належне деяким з трупів, а гайворони зі зруйнованої вартової вежі поралися коло інших. Бран упізнав Рябого Тима, незважаючи на розрубане навпіл сокирою обличчя. Один згорілий труп біля закіптюженої руїни матінчиного септу сидів з піднятими та стиснутими кулаками, наче збирався дати рішучу відсіч усім, хто наблизиться.

— Якщо боги мають хоч якусь ласку, — тихо й люто прогарчала Оша, — то всіх, хто це зробив, заберуть Інші до крижаного пекла.

— Це зробив Теон, — з чорною ненавистю проказав Бран.

— Е ні. Подивись-но сюди. — Вона тицьнула списом у інший бік двору. — Онде лежить один з його залізняків. А онде інший. А там огир Грейджоя, бачиш? Вороний, потиканий стрілами.

Вона занишпорила між мерцями, суплячи брови та оглядаючись.

— Чорний Лорен теж тут. — Його порубали так жорстоко, що в бороду всоталася червоно-бура юшка, геть змінивши її колір. — Цей легко не дався — кількох забрав з собою.

Оша копнула ногою труп убитого Лореном, щоб перевернути його на спину.

— Осьде й значок є. Малий червоний чоловічок.

— Оббілована людина Жахокрому, — відповів Бран.

Літо раптом завив і кинувся геть.

— В божегаї! — Мейра Троск ринула за лютововком, наготувавши щита і жаб’ячу сандолю. Решта рушила за нею, пробираючись крізь димову завісу та розкидані камені. Під деревами повітря було чистіше. Обгоріло хіба що кілька сосен на узліссі, але глибше вогонь не пустили вогкий грунт і зелені дерева.

— Живий ліс має силу, — мовив Йоджен Троск, наче прочитавши Бранові думки, — не меншу, ніж полум’я.

На березі чорного ставка під склепінням гілок серце-дерева на животі у грязюці лежав маестер Лювин. За ним туди, звідки він приповз, звивався крізь вогке листя червоний кривавий слід. Літо став над ним, і спершу Бран подумав, що маестер мертвий, та коли Мейра торкнулася його шиї, він застогнав.