— Першу людину я вбив, коли мав дванадцять років. І вже лік втратив, скільки люду перерізав з тієї пори. Вельможних панів зі стародавніми іменами, товстих багатіїв у оксамитах, напухлих від гонору лицарів… так, і жінок з дітьми теж. Усі вони — худоба, а я — різник. Хай забирають собі землі, богів, золото. Хай величають себе панами й підпанками.

Сандор Клеган сплюнув на землю, показуючи, що воно все для нього важить.

— Поки я маю в руці оце, — мовив він, прибираючи клинка від її горла, — мені нема кого боятися на світі.

«Крім твого брата», подумала Санса, та мала досить глузду, щоб не вимовити вголос. «Він справді пес, як сам каже. Напівдикий, лютий пес, що гризе руку, яка його пестить, і все ж вирве горлянку будь-кому, хто спробує скривдити хазяїна.»

— Навіть тих, що за рікою?

Клеганові очі знайшли віддалені вогні.

— Палять і палять, хай їм грець. — Він вклав меча до піхов. — Вогнем воюють тільки боягузи.

— Князь Станіс — не боягуз.

— Та своєму братові все одно не рівня. Роберт ніколи б не спинився перед такою дрібницею, як річка.

— Що ви робитимете, коли він її перетне?

— Битимуся. Вбиватиму. Може, загину.

— Хіба вам не лячно помирати? Боги пошлють вас до якогось страшного пекла за все те зло, яке ви скоїли.

— Яке ще зло? — Він зареготав. — Які ще боги?

— Боги, які створили усіх нас.

— Усіх нас? — передражнив він. — Ану скажи-но мені, пташечко, який такий бог створив покруча Біса чи дурнувате дівча пані Танди? Якщо боги й існують, то вони зробили овець, щоб їх їли вовки, а слабких — щоб ними гралися сильні.

— Справжні лицарі захищають слабких.

Клеган пирхнув.

— Немає ніяких справжніх лицарів, і богів ніяких немає. Як не можеш захистити себе, то здохни і заберися зі шляху тих, хто може. Цим світом правлять гостра сталь та міцна рука. Не вір тому, хто каже інакше.

Санса сахнулася від нього назад.

— Ви жахлива людина.

— Я чесна людина. Це світ навколо жахливий. Тепер лети собі, пташечко. Мене вже нудить від твого цвірінькання.

Не сказавши ані слова, Санса втекла. Вона боялася Сандора Клегана… і все ж десь глибоко жаліла, що пан Донтос не має хоч крихти Хортової люті та завзяття. «Боги є», сказала вона собі, «і правдиві лицарі теж є. Не можуть усі казки брехати.»

Тієї ночі Санса знову бачила сон про бунт у місті. Натовп накинувся на неї з вереском, наче скажений звір о тисячі ликів. Куди б вона не обернулася, бачила там обличчя, скривлені у потворні нелюдські личини. Вона плакала, казала, що не зробила нікому нічого поганого, та все одно її стягли з коня.

— Ні! — верещала вона, — ні, благаю, не треба!

Та ніхто не зважав на благання. Вона звала пана Донтоса, своїх братів, покійного батька, померлу вовчицю, відважного пана Лораса, що подарував їй червону троянду. Але ніхто з них не прийшов. Вона кликала звитяжців з пісень: Флоріана, пана Риама Рожвина, принца Аемона Драконолицаря. Та жодний не почув. Жінки юрмилися навколо, наче тхориці, щипали за ноги, хвицяли в живіт, а хтось вдарив у обличчя, і вона відчула, як хруснули зуби. А тоді Санса побачила яскравий блиск заліза. В живіт їй увігнали ножа, і різали, різали, різали, аж поки там нічого не лишилося, крім мокрих кривавих клаптів.

Коли Санса прокинулася, крізь вікно навскіс падало бліде вранішнє світло. Та їй було так гидко і боляче, мовби вона й не спала зовсім. На стегнах вона відчула щось липке, відкинула ковдру і побачила кров. Єдине, що їй спало на думку тієї миті — це що якось справдився її сон. Вона згадала ножі в череві, що різали й вивертали плоть назовні, зсудомилася, ногами відкинула простирадла і впала на підлогу, важко дихаючи — гола, скривавлена і нажахана понад усе.

Та стоячи на підлозі на карачках, вона раптом все зрозуміла.

— Ні, благаю, — заскиглила Санса, — благаю, ні-ні-ні!

Вона не хотіла, щоб це сталося — тільки не зараз і не тут, не зараз, не зараз, не зараз…

Її охопило безумство. Вчепившись у стовпчик ліжка, вона зіп’ялася на ноги, дісталася балійки з водою і вимилася між ніг, прибравши усе липке. Вода в балійці зачервонілася; якщо її побачить покоївка, то всі знатимуть… А тоді Санса згадала про простирадла, ринула назад до ліжка і з жахом витріщилася на темно-червону пляму, яка чітко проказувала, що тут сталося. В голові стугоніла єдина думка: треба позбавитися слідів, бо інакше вони побачать. Їм не можна бачити, бо її примусять вийти заміж за Джофрі та злягтися з ним.

Схопивши ножа, Санса порізала простирадло і видалила з середини пляму. «І що я скажу, якщо мене спитають про дірку?» Сльози потекли обличчям; вона зірвала з ліжка зіпсоване простирадло, а разом з ним і заплямовану ковдру. «Їх треба спалити.» Санса зібгала сліди злочину в оберемок, запхала у комин, полила олією з кенкета при ліжку і запалила. Та зразу ж зрозуміла, що кров просякла крізь простирадло у перину. Її вона теж зібгала, проте перина була значно більша і важча. Санса спромоглася запхати у вогонь тільки половину. Вона стояла на колінах і боролася зі своєю постіллю, поки навколо неї в опочивальні клубочилися хмари щільного сірого диму, як раптом двері відчинилися, і Санса почула, як зойкнула покоївка.

Зрештою знадобилося аж три служниці, щоб відтягти Сансу від комина. Всі її зусилля виявилися марними. Простирадла та ковдри згоріли, але поки її приборкували, стегнами вже знову потекла кров. Її власне тіло наче вчинило зраду: віддало її на поталу Джофрі й розгорнуло прапор ланістерівського кармазину перед очима всього світу.

Коли вогонь загасили, покоївки викинули геть спаскуджену перину, розігнали найгустіший дим і принесли купільницю. Жінки заходили й виходили, казали до неї щось незрозуміле, кидали чудернацькі погляди. Купіль наповнили гарячою, трохи не киплячою, водою; Сансу скупали, вимили волосся, дали їй шматок тканини, щоб носити між ніг. До тієї пори Санса вже заспокоїлася і засоромилася зі своїх дурощів. Дим зіпсував мало не весь її одяг; одна зі служниць вийшла геть і повернулася з зеленою вовняною сорочкою майже на Сансу.

— Не така гарна, як ваші власні, та згодиться, — проказала служниця, натягаючи її Сансі через голову. — Добре, хоч черевики не згоріли, не муситимете йти до королеви босоніж.

Серсея Ланістер саме снідала, коли Сансу привели до її світлиці.

— Можеш сісти, — гостинно припросила королева. — Їсти хочеш?

Вона майнула рукою на стіл, де слуги поставили вівсяну кашу, мед, молоко, варені яйця, хрустку смажену рибу.

Від самого вигляду їжі Сансу занудило. Живіт їй зав’язався у вузол.

— Ні, красно дякую, ваша милість.

— Не можу тебе винуватити. Коли з одного боку Станіс, а з іншого Тиріон, то що не з’їси, а смакуєш самий попіл. А тепер ще й ти узялася палити ватри. На що ти, власне, сподівалася?

Санса похнюпилася.

— Я злякалася крові.

— Кров — то печатка твоєї жіночості. Пані Кетлін мала б навчити тебе про такі речі. Ти вперше розквітла, тільки й усього.

Санса ніколи ще не почувалася менш квітучою.

— Паніматка розповідали мені, та я… гадала, воно буде якось інакше.

— Як інакше?

— Не знаю… не так брудно, якось чарівніше.

Королева Серсея засміялася.

— От почекай, Сансо, доки народиш дитину. Життя жінки — то дев’ять часток бруду і одна часточка чарів. Ти ще побачиш на власні очі. Щоправда, ті частки, що ми вважаємо чарами, нерідко виявляються найбруднішими. — Вона ковтнула трохи молока. — Отже, ти стала дорослою жінкою. Ти хоч розумієш, що це означає?

— Це означає, що я тепер мушу вийти заміж, лягти у подружнє ліжко, — промимрила Санса, — і народити королю дітей.

Королева насмішкувато скривилася.

— Бачу, ти вже не в такому захваті, як була колись. Втім, не винуватиму тебе. З Джофрі завжди було важко. Ба навіть народити його… пологи тривали півтори доби, Сансо, а біль ти собі не зможеш навіть уявити. Я верещала так, що Роберт чув, мабуть, аж у королівській пущі.

— Хіба їхня милість були не з вами?