— Зле ім’я.

— Байстрюцьке, — відповів він. — Моїм батьком був князь Едард Старк, господар на Зимосічі.

Дівчина сторожко роздивилася його, а Вуж уїдливо гигикнув.

— Це бранці мають розповідати нам всякі речі. Ти часом не забув?

Розвідник встромив у вогонь довгу гілку.

— Не те що б вони дуже хотіли. Знав я дичаків, які відкушували собі язики, щоб не відповідати на питання.

Коли гілка з одного кінця весело запалала, він зробив два кроки і жбурнув її через пересув. Гілка полетіла, обертаючись, крізь ніч, а потім зникла з виду.

— Ви б спалили тих, кого убили, — мовила Ігритта.

— Для них треба більше багаття, а більше багаття яскравіше горить.

Вуж обернувся, видивляючись у темному просторі якоїсь іскри світла.

— Тут неподалік ще є дичаки, га?

— Спаліть їх, — повторила дівчина уперто, — бо інакше знову дійде до мечів.

Джон згадав мертвого Отора та холодні чорні руки.

— Може, треба зробити, як вона каже.

— Є інші способи.

Вуж став на коліна біля убитого ним чоловіка, зняв з того кожуха, чоботи, пас, свитку, а тоді підважив тіло на одне худе плече, потяг до краю урвища і скинув туди з рвучким стогоном. Через якусь мить знизу почулося важке мокре «ляп!», а розвідник вже роздягнув друге тіло і волочив його за руки. Джон ухопив ноги, й разом вони жбурнули покійника у морок ночі.

Ігритта дивилася і нічого не казала. Вона була старша, ніж Джонові спершу здалося — може, років зо двадцять, але для свого віку невеличка, кривонога, кругловида, з маленькими руками та приплюснутим кирпатим носом. Розкошлана шапка рудого волосся витикалася на всі боки. Зігнувшись і сидячи, вона здавалася пухкою, але то були шари хутра, вовни та шкіри. Напевне, під ними ховалося щось таке ж кощаве, як Ар’я.

— Вас надіслали видивлятися нас? — спитав Джон.

— Вас та інших.

Вуж зігрів руки над вогнем.

— Що там за пересувом?

— Вільний нарід.

— Скільки?

— Сотні й тисячі. Ти стільки й не бачив, гайвороне. — Вона всміхнулася. Зуби мала криві, але дуже білі.

«Та вона сама не знає, скільки.»

— Навіщо було приходити сюди?

Ігритта замовкла.

— Що таке є у Мерзляках, що ваш король забажав мати? Жити тут не можна, бо нема харчу.

Вона відвернула обличчя геть.

— Ви збираєтеся напасти на Стіну? Коли?

Вона витріщилася у вогонь, наче й не чула.

— Ти знаєш щось про мого дядька, Бенджена Старка?

Ігритта не зважала. Вуж зареготав.

— Якщо виплюне відкушеного язика, не кажи, що я тебе не попереджав.

Від скель відбилося довге переливчасте гарчання. Джон відразу впізнав сутінькота. Підвівшись, він почув і другого, ближчого. Тоді витяг меча, обернувся і дослухався.

— Вони не по нас, — мовила Ігритта. — Вони по мертвих. Кіт почує кров за десять верст. А коло тіла поратиметься, доки не зжере останню волокнину м’яса, ще й кістки потрощить, щоб поласувати мозком.

Джон чув, як харчуються коти, у відлунні на скелях, і непокоївся. Тепло вогню нагадало йому про втому, що просочилася аж до кісток. Але спати він не зважувався. Він узяв полонянку і тепер мав обов’язок її стерегти.

— То були твої родичі? — тихо спитав він. — Ті двоє, що ми вбили?

— Не більше, ніж ти.

— Я? — Він насупив брови. — Ти про що?

— Ти ж казав, що ти — зимосіцький байстрюк?

— Так.

— Хто була твоя мати?

— Якась жінка. Як і в більшості людей. — Хтось колись сказав йому ці слова. Він вже й забув, хто саме.

Вона знову посміхнулася, зблиснувши білими зубами.

— Вона ніколи не співала тобі пісню про зимову троянду?

— Я не знав своєї матері. І пісні такої не знаю.

— Її склав Бард Баель, — мовила Ігритта. — Він був Королем-за-Стіною колись давно. Увесь вільний нарід знає його пісні. Та може, ви там на півдні їх собі не співаєте.

— Зимосіч не на півдні, — заперечив Джон.

— На півдні. Усе, що за Стіною — для нас південь.

Про це Джон ніколи не замислювався.

— Гадаю, все залежить від того, де ти стоїш.

— Еге ж, — погодилася Ігритта. — І на чому.

— То розкажи мені, — попрохав Джон. До повернення Кворина лишалося ще багато часу. Оповідка допоможе не закуняти. — Хочу почути твою казку.

— Може, вона тобі не сподобається.

— Все одно радо послухаю.

— Яка хоробра чорна гава! — вишкірилася вона глузливо. — Ну гаразд. Колись давно, ще не ставши королем вільного народу, Баель був видатний наскочник.

Вуж пирхнув презирливо.

— Тобто горлоріз, злодій та гвалтівник.

— Тут теж все залежить від того, на чому ти стоїш, — відповіла Ігритта. — Тодішній Старк на Зимосічі хотів голову Баеля, та ніяк не міг його зловити, і від того дуже бісився. Одного дня з люті він назвав Баеля боягузом, який полює тільки на слабких. Коли про те дійшла звістка, Баель присягнувся провчити пихатого можновладця. Він видерся на Стіну, прокрався королівським гостинцем, увійшов до Зимосічі одного зимового вечора з цимбалами в руках і назвався Сигеріком зі Скагосу. Сигерік означає «облудник» старою мовою, якою розмовляли першолюди й досі розмовляють велетні.

— Хоч на півночі, хоч на півдні співців гаряче вітають коло кожного столу. Тому Баель їв хліб та сіль князя Старка і грав для нього біля панського престолу, поки не минула половина ночі. Він грав і старі пісні, й нові, які склав сам. А співав він так гарно, що коли скінчив, князь запропонував йому назвати собі будь-яку винагороду. «Я не прошу нічого, крім квітки», відповів Баель, «найкраснішої квітки у садах Зимосічі».

— А якраз тоді саме почали квітнути зимові троянди, і не було на світі квітки рідкіснішої та коштовнішої. Князь Старк послав челядь до своїх скляних садів і наказав зірвати задля нагороди співцеві найгарнішу з усіх троянд. Слуги виконали наказ. Але коли настав ранок, співець зник… а з ним зникла і юна діва, донька князя Брандона. Її ліжко знайшли порожнім, а в ньому — лише бліду блакитну троянду, яку Баель лишив на подушці, де лежала голова дівчини.

Джон ніколи не чув цієї казки.

— Який це має бути Брандон? Брандон Будівник жив у Вік Звитяжців, за тисячі років до Баеля. Був ще Брандон Палій, а перед ним його батько Брандон Корабельник, але…

— То був Брандон-без-Дочки, — різко відповіла Ігрита. — Будеш слухати чи ні?

Джон насупився.

— Кажи далі.

— Князь Брандон не мав інших дітей. На його прохання чорні гави вилетіли зі своїх замків цілими зграями, та ніде не знайшли ані сліду Баеля і дівчини. А шукали вони мало не рік, аж поки князь не підупав серцем і не зліг у ліжко. І здавалося вже, що рід Старків добіг кінця. Але одного вечора, коли князь Брандон лежав та чекав смерті, він почув, як плаче дитина. Він підвівся, пішов на плач і знайшов доньку в її опочивальні. Вона спала з дитиною під грудьми.

— То Баель доправив її назад?!

— Ні. Вони всенький час сиділи у Зимосічі. Ховалися серед мертвих під замком. Діва покохала Баеля так сильно, що подарувала йому сина, каже пісня… та по правді, у піснях Баеля його кохали всі діви на світі. Хай там як, але Баель лишив дитину навзамін троянди, яку зірвав без дозволу, і хлопчик виріс у наступного князя Старка. Ось як воно виходить — ти маєш у собі кров Баеля, і я також.

— Нічого цього не було, — відповів Джон.

Вона здвигнула плечима.

— Мо’, було, а мо’, й не було. А пісня все одно гарна. Мені мати її співала. Вона теж була жінка, Джоне Сніговію. Як твоя.

Ігритта потерла горло, де її порізав Джонів кинджал.

— Пісня кінчається тим, як знайшлася дитина. Але казка має гірший кінець. За тридцять років по тому, коли Баель став Королем-за-Стіною і повів вільний нарід на південь, його коло Морозного Броду зустрів молодий князь Старк… і вбив, бо Баель не хотів зашкодити власному синові, навіть стрівшись з ним меч до меча.

— І тоді син убив батька, — мовив Джон.

— Еге ж, — погодилася Ігритта, — але боги ненавидять убивць родичів, навіть коли ті самі не відають, кого вбивають. Коли князь Старк повернувся з битви, і його мати побачила голову Баеля на списі, то з горя викинулася з башти. Син її недовго пережив матір — один з його підданих панів здер з нього шкіру і зробив собі корзно.