— У дикій пустці каліка не виживе. А Рікон… він же мала дитина, скільки він там протримається? Лишень уяви собі, Мамко, який він зараз переляканий.

Стара набридала йому своїм белькотінням десять років, вічно розповідала нескінченні байки про минувшину. Та зараз глипала на нього очима, наче на якогось чужинця.

— Я міг би вбити кожного з вас і віддати ваших жінок на поталу моїм воякам! Натомість я вас захистив. Оце така ваша дяка?

Йозет, який порав його коней. Фарлен, який навчив його усього про хортів. Барта-бровариха, яка була його першою. Ніхто з них не глянув йому в вічі. «Вони мене ненавидять», усвідомив Теон.

Смердюк підступив ближче.

— А зніміть-но з них шкіру, — закликав він; тлусті губи блищали слиною. — Князь Болтон, бува, казав: гола людина ховає мало таємниць, а оббілована — жодної.

Теон знав, що оббілована людина — то гербовий знак дому Болтон. Багато століть тому деякі князі цього дому накидалися корзнами зі шкіри мертвих ворогів. Так скінчили своє життя кілька Старків. Але подібні розваги припинилися вже з тисячу років тому, коли Болтони схилили коліно перед Зимосіччю. «А може, то тільки кажуть, що припинилися. Старі звичаї помирають важко — хто-хто, а я добре знаю.»

— На півночі не білуватимуть людей, поки я правлю на Зимосічі! — гримнув Теон, хоча йому кортіло заволати: «Та я ж ваш єдиний захисник проти таких, як він!». Але наразі він не міг дозволити собі таку відвертість — лише сподівався, що дехто має досить розуму, аби допетрати самотужки.

Небо над замковими мурами потроху сіріло. Ба й ранок вже недалечко.

— Йозете, засідлай Веселуна і когось для себе. Мурх, Гаріс, Рябий Тим — ви теж їдете.

Мурх та Гаріс були кращі мисливці у замку, а Тим добряче стріляв з лука.

— Аггар, Бульба, Гельмар, Смердюк, Векс. — Він мусив мати за спиною когось із своїх. — Фарлене, мені знадобляться хорти, а ти їх поведеш.

Сивий доїзжачий схрестив руки на грудях.

— Чого б це я став травити собаками своїх законних володарів, а до того ж малих дітей?

Теон підсунувся ближче до нього.

— Тепер твій законний володар — я. І тільки моє слово береже життя Палли.

На його очах зухвалість зникла з Фарленового погляду.

— Слухаю, мосьпане.

Теон ступив назад і роздивився, кого ще узяти з собою.

— Маестре Лювине! — покликав він.

— Але я зовсім не розуміюся на ловах.

«Без тебе знаю. Але дзуськи я тебе лишу в замку за моєї відсутності.»

— Значить, час вам дечого про них навчитися.

— Дозвольте й мені з вами. Хочу собі опанчу з вовчої шкури. — Наперед виступив хлопчак, не старший за Брана. Теонові довелося напружитися, щоб його згадати.

— Я вже сто разів полював, — мовив Вальдер Фрей. — На оленя, на лося, ба навіть на вепра.

Його брат у перших зареготав.

— Еге ж, наставляй кишеню! Може, батько і брав його з собою, та дідька лисого колись пускав до вепра близько!

Теон роздивився малого з сумнівом у очах.

— Гаразд, їдь, якщо хочеш. Та якщо відстанеш, ніхто не буде з тобою панькатися. — І обернувся до Чорного Лорена. — Поки мене не буде, Зимосіччю правиш ти. Якщо ми не повернемося, чини з замком, як забажаєш.

«Отож, йолопи. Добряче моліться, щоб я повернувся. І повернувся зі здобиччю.»

Загін зібрався коло Мисливської брами, коли перші бліді промені сонця пестили верхівку дзвіниці. Подих парував у морозному вранішньому повітрі. Гельмар озброївся сокирою на довгому держаку, щоб устигнути завдати удару вовкові, перш ніж той на нього накинеться. Важке лезо дозволяло убити одним ударом. Аггар мав на собі сталеві поножі. Смердюк з’явився з рогатиною на вепра та лантухом з замкової пральні, натоптаним бозна чим. Теон мав при собі лука і більше нічого не потребував. Колись він врятував Бранові життя однією стрілою і сподівався, що не муситиме відбирати його іншою. Але якби до цього дійшло, він був готовий.

Рів перетнули одинадцять чоловіків, двоє хлопчаків та тузінь хортів. За зовнішнім муром відразу з’явилися чіткі сліди на м’якому грунті: відбитки вовчих лап, важкі кроки Ходора, мілкіші ямки від двох Тросків. Кам’янистий грунт, вкритий впалим листям, що починався під деревами, утруднив пошуки, але до тих пір руда Фарленова сучка узяла слід. Решта собак бігла слідом; кількоро дрібніших крутили головами і винюхували, а за ними тупотіли двоє велетенських вовкодавів. Їхній зріст та сила мали стати у пригоді проти загнаного лютововка.

Теон спершу гадав, що Оша поведе втікачів на південь, до пана Родріка. Та слід вів на північ і північний захід, до самого серця вовчої пущі. Теонові це геть не подобалося. Вийде просто сміховинно, якщо Старки дістануться Жбиру-в-Пущі та втраплять просто до Ашиних рук. «Краще вже їх вбити», гірко подумав він. «Хай вважають жорстоким, аби не дурнем.»

Між дерев простягалися пасма блідого туману. Вартові та смереки тут росли густо; немає нічого темніше та похмуріше, ніж вічнозелений ліс. Грунт був нерівний, впала глиця приховувала м’якість торфу, робила шлях зрадливим для коней. Доводилося просуватися поволі. «Втім, не так поволі, як чоловік з калікою на руках або кістлява відьма з чотирирічним малям на спині.» Теон наказав собі зберігати спокій та терпіти. Ще й день не скінчиться, а вони їх знайдуть.

Маестер Лювин ристю під’їхав до мисливців, коли ті йшли слідом здобичі вздовж краю якогось вибалку.

— Як на мене, мосьпане, досі полювання нічим не відрізнялося від їзди верхи лісом.

Теон посміхнувся.

— Певна подібність справді є. Але на полюванні в кінці проливається кров.

— Невже в цьому є потреба? Так, втікачі скоїли дурницю, але хіба ви їх не пожалієте? Адже вас виховували всіх разом, як братів.

— Жоден Старк, окрім Робба, ніколи не виявляв до мене братерських почуттів. Утім, Бран та Рікон важать для мене більше живими, ніж мертвими.

— Те саме вірно й щодо Тросків. Адже Калин-Коп стоїть на краю боліт. Князь Горолан зі своєї волі може перетворити похід вашого дядька на стежку до пекла. Але якщо ви матимете при собі його спадкоємців, то він стримає свою руку.

Теон про це не подумав. Насправді він про грязючників майже зовсім не думав, тільки раз окинув Мейру оком і зацікавився, чи вона ще досі цнотлива.

— Може, ви й маєте рацію. Ми їх пожаліємо, якщо матимемо змогу.

— І Ходора теж, маю надію. Він простакуватий малий, ви ж самі знаєте. Робить, що йому кажуть. Скільки разів він порав ваших коней, мастив сідло, чистив кольчугу?

Сказати по правді, життя Ходора не важило для Теона геть нічого.

— Якщо він не опиратиметься, то лишиться живий. — Теон суворо наставив пальця. — Але бовкніть хоч слово про жалість до дикунки, і помрете разом з нею. Вона присягнулася мені вірністю, а потім насцяла на свою присягу.

Маестер покірно схилив голову.

— Я не шукаю виправдань для кривоприсяжців. Чиніть, як вважаєте за потрібне. Дякую вам за милосердя.

«Милосердя», подумав Теон, коли Лювин відстав. «Ото ще бісова пастка. Коли його надто багато — тебе звуть слабким, коли мало — чудовиськом.» Все ж маестер дав йому добру пораду, ніде правди діти. Батько не думав ані про що, крім самого лише завоювання, але який зиск від звойованого королівства, коли ти не можеш його втримати? Силою та страхом не досягнеш усього. Шкода, що Нед Старк повіз доньок на південь, інакше Теон посилив би своє становище у Зимосічі шлюбом з однією з них. Мала гарнюня Санса зараз вже, мабуть, дозріла до постелі. Але вона знаходилася за кілька тисяч верст на південь, у пазурах Ланістерів. «Не щастить, то не щастить.»

Ліс ставав дедалі дикішим. Сосни, смереки, вартові поступилися місцем величезним темним дубам. Зрадливі ями та западини ховалися під заростями глоду. Здіймалися та спадали кам’янисті пагорби. Загін проминув хату чиншовика, покинуту й зарослу бур’яном, об’їхав затоплену гірницю, де тиха вода відблискувала, наче сіра криця. Коли загавкали собаки, Теон вже був подумав, що втікачі близько, вдарив Веселуна острогами і рушив легким чвалом, та знайшов лише мертвого лося… вірніше, те, що від нього лишилося.