— Ми маємо знання, яке хочемо поділити з тобою, — мовив воїн у сяючому смарагдовому обладунку, — а також чарівну зброю, щоб спорядити тебе на битву. Ти пройшла усі випробування. Тепер сідай з нами, і всі твої питання одержать відповіді.
Вона ступила крок уперед. Але Дрогон раптом стрибнув з її плеча, перелетів на верхівку дверей з чорного та оберіг-дерева, всівся там і почав гризти різьблену поверхню.
— Свавільне звірятко! — засміявся якийсь вродливий молодик. — Може, навчити тебе таємної мови драконової породи? Заходь, заходь уже.
Її охопили сумніви. Величезні двері були такі важкі, що Дані ледве штовхнула їх усією своєю силою. Та зрештою вони зрушили і відкрили інші двері, сховані за ними. Ті були зі старого сірого дерева, прості, погано вистругані… та стояли вони направо від тих, якими вона увійшла. Ворожбити кликали її до себе голосами, солодшими за пісню. Дані кинулася бігти від них, Дрогон злетів до неї. Вона проминула вузькі двері й опинилася у помешканні, повному мороку.
Майже всю кімнату займав довгий кам’яний стіл. Над ним у повітрі плавало людське серце, набрякле і синє від гниття, але досі живе. Воно билося — поволі стугоніло гучно і лунко, з кожним ударом спалахуючи синьо-ліловим світлом. Навколо столу сиділи примарні блакитні тіні. Коли Дані підійшла до порожнього стільця на нижньому кінці столу, вони не ворухнулися, не мовили ані слова, не обернулися до неї обличчями. Єдине, що вона чула, було повільне низьке биття напівзогнилого серця.
— …мати драконів… — донісся голос, схожий на шепіт та стогін одночасно.
— …драконів… драконів… драконів… — додали інші голосі в мороці.
Деякі були чоловічі, деякі — жіночі. Один скидався на дитячий. Серце в повітрі змінювало колір від тьмяного до темного і назад. Важко було зібрати волю, щоб заговорити, згадати ті слова, які вона так ретельно повторювала.
— Я Даянерис Буреродна з дому Таргарієн, королева Семицарства Вестеросу.
«Чи чують вони мене? Чому не рухаються?»
Вона сіла, склала руки на колінах.
— Благаю вас вшанувати мене своєю порадою, показати вашу мудрість, яка перемогла смерть.
Крізь синю імлу вона розібрала зів’ялі риси Невмирущого справа від себе — зморшкуватого лисого старця древніх літ. Плоть його була тьмяна, лілово-синя, губи та нігті — ще синіші, майже чорні. Навіть білки очей темніли блакиттю. Очі витріщалися, нічого не бачачи, на таку ж стару жінку з іншого боку столу, чия сукня блідого шовку гнила просто в неї на тілі. За карфійським звичаєм одна порожня висла грудь була оголена, показуючи твердий, мов вичинена шкіра, гострий синій сосок.
«Вона не дихає.» Дані дослухалася до тиші. «Ніхто з них не дихає. Вони не ворушаться, їхні очі нічого не бачать. Чи не може бути так, що Невмирущі давно померли?»
Відповідь прийшла до неї тихим, мов мишаче шарудіння, шепітком.
— …ми живі… живі… живі… — проказував шепіт. Безліч інших голосів відізвалися луною. — Ми знаємо… знаємо… знаємо…
— Я прийшла сюди по дарунок правди, — мовила Дані. — Те, що я бачила у довгій палаті… то були справжні видіння чи омана? Минуле чи прийдешнє? Що те все означало?
— …танок тіней… ще не настале завтра… випий з келиха льоду… випий з келиха вогню…
— …матір драконів… дитина трьох…
— Трьох? — Вона нічого не розуміла.
— …три голови має дракон… — Примарний хор виспівував у неї в голові, не рухаючи губами, не збурюючи тихе блакитне повітря жодним подихом. — …мати драконів… дитя бурі…
Шепіт перетворився на співучий вихор.
— …три вогні запалиш ти… один заради життя, один заради смерті, один заради любові…
Її власне серце билося в лад з тим, яке плавало в повітрі перед нею, синє та охоплене тліном.
— …троє коней під собою відчуєш ти… один на ложе, один на страх, один на кохання…
Вона усвідомила, що голоси стали гучніші, а серце її сповільнилося разом з подихом.
— …три зради спізнаєш ти… одну заради крові, одну заради золота, одну заради любові…
— Я не… — Голос її перетворився на шепіт, трохи не тихіший за їхній. Що з нею коїться?
— Я не розумію, — вже гучніше вимовила вона. «Чому тут так важко розмовляти?» — Допоможіть мені. Покажіть мені.
— …допомогти їй… — передражнив шепіт, — …показати їй…
Потім в імлі заворушилися примари, тьмяно-сині подоби. Верещав Візерис, поки його щоками стікало розтоплене золото, заливало йому рота. Високий мідношкірий можновладець зі срібно-золотим волоссям стояв під прапором вогняного огиря, а позаду нього палало місто. Рубіни летіли, наче краплі крові, з грудей вмираючого принца; він упав на коліна у воді й прошепотів жіноче ім’я зі своїм останнім подихом.
— …матір драконів, дочка смерті…
Червоний меч сяяв, наче світанок, високо у руці синьоокого короля, що не кидав тіні. Полотняний дракон розгойдувався на жердинах посеред веселого галасливого натовпу. З димної башти злітало у повітря велике кам’яне чудовисько, дихаючи тьмяним вогнем.
— …матір драконів, убивця брехні…
Її срібна мчала ристю крізь траву до темного струмка під морем зірок. На носі корабля стояв труп з яскравими очима на мертвому обличчі та сумною посмішкою на залізно-сірих вустах. Блакитна квітка росла зі щілини на крижаній стіні, наповнювала повітря солодкими пахощами.
— …матір драконів, наречена вогню…
Видіння пролітали одне за одним дедалі швидше, аж поки Дані не здалося, що ожило саме повітря. Вихором крутилися і танцювали в наметі жахливі гнучкі тіні без кісток. Маленька дівчинка бігла босоніж до великого будинку з червоними дверима. Міррі Маз Дуур верещала у полум’ї, а з чола її вилітав на волю дракон. Позаду срібної кобили стрибав і волочився по землі скривавлений труп голого чоловіка. Білий лев біг крізь траву, вищу за людський зріст. Під Матір’ю Гір з великого озера виповзала вервечка голих старих бабів, що з тремтінням ставали перед Дані на коліна і схиляли сиві голови. Десять тисяч невільників здіймали заплямовані руки до неї, що проминала їх верхи на срібній швидше за вітер.
— Мати! — вигукували вони. — Мати! Мати!
Невільники простягали руки, хапали її за накидку, за поділ спідниці, за ступні, за стегна, за груди. Вони бажали її, прагнули її, жадали її вогню і життя. Дані зойкнула, затамувала подих і розкрила обійми, віддаючи себе їм усім…
Але тут навколо її голови заплескали чорні крила, і тьмяно-синє повітря прорізав лютий вереск. Видіння раптом зникли, розірвалися навпіл, і Данін зойк перетворився на крик жаху. Невмирущі купчилися навколо, сині та холодні, шепотіли й сягали по неї, смикали, пестили, хапали одяг, торкалися сухими холодними долонями, поринали пальцями у волосся. З її рук та ніг зникла усяка сила, і вона не могла бодай поворухнутися. Навіть серце припинило битися. Вона відчула на голих грудях руку, що крутила їй сосок. Чиїсь зуби знайшли м’яку шкіру її шиї. Коло ока з’явився рот, узявся лизати, смоктати, кусати.
Потім синє перетворилося на жовтогаряче, а шепіт — на вереск. Її власне серце поспіхом загупало, руки та роти зникли, жар омив їй шкіру, і Дані блимнула очима на раптове сяйво. Всівшись над її головою, дракон розгорнув крила і вчепився у жахливе тьмяне серце, шматуючи гнилу плоть на клапті. А потім витяг голову наперед, роззявив щелепи і дмухнув яскравим гарячим полум’ям. Дані чула, як верещать Невмирущі, палаючи у вогні, як вигукують щось давно мертвими мовами на свої тонесенькі сухі голоси. Плоть їхня скидалася на зім’ятий пергамен, кістки — на сухі дрова, просяклі свічним салом. Вони танцювали у вогні, що охопив їх з усіх боків, запиналися, судомилися, крутилися і високо здіймали палаючі руки з пальцями-смолоскипами.
Дані скочила на ноги і ринула просто крізь них. Невмирущі виявилися легкі, наче повітря, наче сухі шкаралупи, і падали від найменшого дотику. Поки вона добігла до дверей, уся палата вже вирувала полум’ям.
— Дрогон! — покликала вона, і дракон прилетів до неї крізь вогонь.
Ззовні перед нею простягся звивистий, довгий і тьмяний прохід, освітлений жовтим блиманням ззаду. Дані побігла, шукаючи дверей — дверей справа, дверей зліва, хоч якихось дверей. Але не бачила жодних — тільки криві кам’яні стіни та підлогу, що наче рухалася під ногами, вихилялася так, щоб упіймати її. Вона втрималася на ногах і побігла швидше, і раптом перед нею з’явилися двері — двері, схожі на роззявлений рот.
