Крізь морок ночі донісся і різко обірвався придушений крик.

Швидко, швидко… він крутнувся і кинувся назад до дерев, шурхочучи вогким листям під лапами. Гілля дерев, які він минав, чухрало його по спині та боках. Брата він відчував дедалі ближче. Вони пірнули під серце-дерево, оминули холодний ставок, продерлися кущами ожини, плутаниною дубів, ясенів та кущів глоду, вибігли на інший край гаю… ось вона, та тінь, яку він побачив, не дивлячись — косе дерево, що вказує на дахи. «Вартове дерево, вартовина», майнула думка.

Він пам’ятав, як видирався на таке. Глиця дряпала йому лице без хутра і сипалася за шию, до рук липнула смола, ніс чув різкі пахощі. На таке дерево хлопчикові лазити було легко — адже воно стояло похилене, скривлене, з гіллям частим, наче драбина, і виводило просто на дах.

Він понюхав коло підніжжя дерева, загарчав, задер ногу і лишив позначку струменем. Низька гілка мазнула писок; він визвірився, вхопив гілку і став її крутити й шарпати, поки не відірвав. Рота заповнила глиця та гіркий смак смоли. Він струснув головою і загарчав.

Брат сидів на хвості й підносив голос у розпачливому витті, чорному, наче жалоба. То не дорога для вовків, адже вони не білки й не людські цуценята. Вони не можуть видиратися стовбурами дерев, чіпляючись м’якими рожевими лапами та незграбними ногами. Їхня доля — бігати, полювати, підкрадатися, нишпорити.

Десь у ночі, за колом каменів навкруги дерев, прокинулися і загавкали собаки: спершу один, потім другий, а тоді й усі разом. Зчинився неймовірний гамір. Напевне, вони відчули те саме — запах ворога та страху.

Відчайдушна лють, палкіша за голод, заповнила його зсередини. Він відстрибнув від стіни, затрусив під деревами у мерехтливих тінях гілля та листя, що мережили плямами його сіре хутро… а тоді обернувся і ринув наскоком назад. Під лапами відлітало назад мокре листя та глиця. На якусь мить він перетворився на мисливця, що жене рогатого оленя — він бачив його, відчував запах і пнувся з усієї сили, аби наздогнати здобич. Від запаху страху серце гупало, як грім, зі щелеп стікала пінна слина. Він досяг похилого дерева за кілька велетенських стрибків і кинувся угору стовбуром, заганяючи пазурі у кору задля опори. Один стрибок вгору, другий, третій — одним духом аж до нижніх гілок. Гілля сплутало ноги, хльоснуло по очах, сіро-зелена глиця порснула навсібіч; він з гарчанням пробивався до мети, але мусив сповільнитися. Щось зачепилося за ногу; він вирвався, клацнувши зубами. Стовбур звузився під ним, схил став крутішим, задерся догори, ще й змокрів. Кора дерлася, наче шкіра, коли він намагався вчепитися у неї кігтями. Ось уже третина шляху нагору, половина, ще більше, ось уже дах майже досяжний… та раптом лапа ковзнула на круглому і вогкому стовбурі, запнулася, поїхала донизу. Він завищав з розпачу та гніву, зірвався з дерева і стрімко полетів, обертаючись, назустріч землі, що готувалася завдати йому тяжкого удару…

І зненацька Бран знову опинився у ліжку, в самотній баштовій опочивальні, важко дихаючи серед сплутаних ковдр.

— Літо! — покликав він уголос. — Літо!

Плече боліло, наче він на нього впав. Але Бран знав, що відчуває тільки тінь того, що спіткало вовка. «Йоджен казав правду. Я — людина-звір, вовкулака.» Знадвору ледве чувся гавкіт собак. «Море прийшло. Воно ринуло через мури точно так, як казав Йоджен.» Бран ухопився за прут над головою і підтяг себе вище, гукаючи по допомогу. Ніхто не з’явився, а через мить він згадав, що й не з’явиться. Варту з-під його дверей прибрали, бо пан Родрік повів за собою трохи не кожного чоловіка, здатного тримати зброю, і лишив Зимосіч майже зовсім без залоги.

Військо пішло звідси вісім днів тому — шість сотень вояків з Зимосічі та найближчих острогів. Клей Кервин мав приєднатися до них у дорозі ще з трьома сотнями. Перед ними маестер Лювин надіслав круків, скликаючи рушення з Білої Гавані, Курган-поля і навіть глибин вовчої пущі. На Торгенів Закут напав якийсь страшний ватажок на ймення Дагмер Репаний Жбан. Стара Мамка казала, що його не можна вбити, що якось ворог вже був розрубав йому голову сокирою навпіл, але Дагмер був такий лютий і завзятий, що склав руками разом дві половинки і тримав, доки вони не зрослися. «Невже Дагмер міг здобути перемогу?» Торгенів Закут стояв за багато днів шляху від Зимосічі, та все ж…

Бран витяг себе з ліжка і перебрався залізним пруттям до вікна. Пальці його трохи плуталися, намагаючись відчинити віконницю. Двір був порожній, усі видимі оком вікна — темні. Замок Зимосіч спав.

— Ходор! — закричав він донизу так голосно, як тільки міг.

Ходор, напевне, спав над стайнями, але якщо кликати досить гучно, то він мусив почути. Або хтось інший.

— Ходор, швидше сюди! Оша! Мейра, Йоджен, хоч хтось! — Бран склав руки навколо рота. — Хо-о-о-о-о-д-о-о-о-о-ор!

Коли позаду з хряскотом прочинилися двері, до них увійшов хтось незнайомий Бранові: у шкіряному каптані з нашитими залізними бляхами, з довгим вузьким ножем у руці та сокирою за плечима.

— Чого вам треба? — злякано спитав Бран. — Це мої покої. Вийдіть звідси геть!

Слідом за першим до опочивальні зайшов Теон Грейджой.

— Ми не завдамо тобі шкоди, Бране.

— Теон? — Бранові аж запаморочилося від полегшення. — Тебе Робб прислав? А сам він теж тут?

— Робб далеко звідси. Тобі він не допоможе.

— Не допоможе? — Бран був спантеличений. — Не лякай мене, Теоне.

— Тепер я принц Теон. Ми тепер обоє — принци, Бране. Хто б міг таке уявити навіть уві сні? А от ваш замок, ясновельможний принце, тепер мій, бо я його захопив.

— Зимосіч? — Бран струснув головою. — Як це захопив? Ні, це неможливо.

— Ану вийди, Верлагу. — Чоловік з ножем вийшов. Теон всівся на ліжко. — Я вислав чотирьох людей на мури з гаками та мотузками, а вони відчинили потерну решті з нас. Мої люди тепер дають ради твоїм. Кажу тобі, Зимосіч у моїх руках.

Бран нічого не розумів.

— Але ж ти вихованець пана батька. Він опікувався тобою.

— А тепер я опікуватимуся тобою і твоїм братом. Коли скінчиться бійка, мої люди приведуть решту твоїх до великої трапезної. Ми з тобою звернемося до них. Ти скажеш, що віддав Зимосіч мені, накажеш служити і коритися новому господареві, як вони корилися старому.

— Не накажу, — заперечив Бран. — Ми битимемося з тобою і виженемо геть. Я тобі не здавався, і ти мене не примусиш таке казати.

— Я з тобою, Бране, зараз не граюся. І ти зі мною не грайся — я цього не стерплю. Замок тепер мій, але люди в ньому досі твої. Якщо принц хоче зберегти їм життя, то краще хай робить, що йому кажуть.

Теон підвівся і рушив до дверей.

— Я пришлю когось вдягти тебе і віднести до трапезної. Гарненько поміркуй, що ти там скажеш.

Чекаючи, Бран почувався ще безпораднішим, ніж раніше. Він сидів на лаві коло вікна, витріщався на темні башти і чорні, мов тіні, мури. Одного разу він почув вигуки коло трапезної замкової варти, а далі щось схоже на брязкіт мечів. Але ж він не мав ані Літових вух, ані його носа.

«Я й досі каліка, та коли сплю, стаю Літом, і тоді можу бігати, битися, чути і винюхувати.»

Бран гадав, що по нього прийде Ходор або якась із служниць, але наступним двері відчинив маестер Лювин зі свічкою в руці.

— Бране, — мовив він, — ти знаєш… що в нас трапилося? Тобі розповіли?

Йому розсікли брову над лівим оком, і тим боком обличчя тепер стікав струмок крові.

— Приходив Теон. Розказав, що Зимосіч тепер його.

Маестер поставив свічку і витер кров зі щоки.

— Вони перепливли рів. Видерлися на мури за допомогою гаків та мотузок. І з’явилися у замку мокрі з ніг до голови, зі зброєю в руках.

Він сів на стільця коло дверей; з лоба знову зацебеніла кров.

— Браму сторожив Пивотряс. Зненацька вони увірвалися до вартової башти та вбили його. Стріху теж поранили. Я встиг відіслати двох круків, доки мене запопали. Птах до Білої Гавані зміг вилетіти, але другого збили стрілою.

Маестер втупився у очерет на підлозі.