«А я й повірив, безголовий дурник.»

— Щоб закріпити науку, князь Тайвин віддав мою дружину повній казармі своєї сторожі на розвагу. А мене примусив дивитися.

«І оволодіти востаннє, коли всі скінчили. Востаннє, вже без сліду кохання й ніжності. Щоб ти запам’ятав її такою, яка вона є насправді, пояснив мені батько. Я б мав опиратися йому, але прутень мене зрадив, і я виконав наказ.»

— Скінчивши повчати мене, батько наказав септонам скасувати наш шлюб. Ті ухвалили, що його ніколи не було.

Тиріон стиснув Шаїну руку.

— Благаю тебе, ані слова більше про Башту Правиці. В кухні ти пробудеш недовго. Щойно ми впораємося зі Станісом, я подарую тобі інший маєток і шовки такі м’які, як твої руки.

Шаїни очі широко розплющилися, та він не міг нічого прочитати по них.

— Руки мої недовго лишаться м’які, якщо я всенький день чиститиму печі та шкрябатиму макітри! Хіба ти захочеш їхнього дотику, коли вони стануть червоні, грубі, потріскані від кип’ятку та лужного мила?

— Більше, ніж раніше, — відповів Тиріон. — Я дивитимуся на них і згадуватиму, яка ти хоробра.

Чи повірила вона йому? Цього Тиріон не міг сказати. Шая опустила очі.

— Я зроблю так, як накаже мосьпан.

Він зрозумів, що сьогодні ввечері охочішої згоди від неї не дочекається. Тиріон поцілував Шаю туди, куди вдарив, аби пом’якшити біль.

— Я пришлю по тебе людей.

Варис, як обіцяв, чекав у стайні. Коняка його виглядала кульгавою, хворою, ледь живою. Тиріон видерся на свою; один з сердюків прочинив ворота, і вони мовчки з них виїхали.

«Боги праві, навіщо я розповів їй про Тайшу?», спитав він себе, раптом злякавшись. Є такі таємниці, про які не слід казати ніколи й нікому. Є така ганьба, яку людина мусить забрати до могили. Чого він від неї прагнув — прощення, абощо? Шая дивилася на нього тим химерним поглядом — що він означав? Особливо палючу ненависть до миття посуду на кухні? Чи почуття, які викликала його розповідь? «Як я міг розповісти їй усе і далі думати, що вона мене кохає?», питала якась його частинка, а інша кепкувала: «Дурний ти курдупелю, хвойди кохають тільки золото і коштовне каміння».

Пошматований лікоть смикало і гризло з кожним ударом кінського копита. Інколи йому здавалося, що він чує, як скрегочуть всередині кістки. Може, слід піти до маестра, узяти якогось трунку від болю… та відколи Пицель розкрився у всій красі, Тиріон Ланістер більше не довіряв маестрам. Бозна-що вони там між собою мудрують, бозна-що примішують до тих настоянок, які дають йому пити.

— Варисе, — мовив він. — Мені треба привести Шаю до замку так, щоб про це не дізналася Серсея.

І коротко виклав свій задум про кухню. Коли Тиріон скінчив, євнух клекотнув коротеньким смішком.

— Я зроблю, як накажуть пан Правиця, певна річ… та мушу попередити, що кухня повниться очима й вухами. Навіть якщо дівчину ніхто не запідозрить у чомусь особливому, її будуть питати про безліч різних речей. Де вона народилася? Хто її батьки? Як вона з’явилася у Король-Березі? Правди там не скажеш, доведеться брехати… і брехати без кінця.

Варис зиркнув донизу, на Тиріона.

— Окрім того, молоденька гарненька дівуля збудить на кухні не тільки цікавість, але й плотську хіть. Її чіпатимуть, торкатимуться, хапатимуть, пеститимуть. Хлопці-мийники полізуть вночі до неї під ковдру. Хлібопіки лапатимуть їй груди руками у борошні, наче тісто на паляниці.

— Хай краще лапають, ніж ріжуть, — відповів Тиріон.

Варис проїхав кілька кроків і мовив:

— Може статися, є інший спосіб. Так вийшло, що покоївку при доньці пані Танди спіймали, коли вона тягала хазяйські коштовності. Якби я повідомив пані Танді, дівчина втратила б місце негайно. А доньці знадобилася б нова покоївка.

— Зрозуміло.

Тиріон одразу побачив переваги цього способу. Покоївка шляхетної панни вдягала краще вбрання, ніж мийниця на кухні, а інколи навіть якусь прикрасу. Шаї це припаде до смаку. До того ж Серсея вважає пані Танду занудною та скигливою, а Лолису — тупою коровою. Навряд чи королева часто в них гостюватиме.

— Лолиса сором’язлива і довірлива, — мовив Варис. — Вона повірить усьому, що їй скажуть. Відколи її цнота дісталася натовпові, вона боїться виходити з покоїв, тому Шая не траплятиметься нікому на очі… але перебуватиме досить близько на випадок, коли ви запрагнете її товариства.

— За Баштою Правиці спостерігають, ви знаєте незгірш мене. Серсея напевно зацікавиться, чого це покоївка Лолиси почала до мене вчащати.

— Можливо, мені вдасться привести чарівне дитя до ваших покоїв непоміченим. Заклад Чатаї — не єдиний будинок, де є приховані двері.

— Приховані двері? До моїх покоїв? — Тиріон радше обурився, ніж здивувався. Навіщо ж Маегор Лютий наказав стратити усіх будівників свого замку, якщо не для збереження його таємниць? — Та мабуть, куди нам без них. І де ж вони? У світлиці? У опочивальні?

— Друже мій, невже я мушу відкрити вам усі мої маленькі таємнички?

— Надалі вважайте їх нашими маленькими таємничками, Варисе. — Тиріон зиркнув угору на євнуха у смердючих блазенських лахах. — Якщо вже ви стали на мій бік…

— А ви ще сумніваєтеся?

— Та збавте боги. Я вірю вам сліпою вірою. — Гіркий сміх луною відбився від зачинених віконниць. — Навіть більше, ніж власним родичам. А тепер кажіть, як помер Корній Пенроз.

— Повідомляють, що викинувся з башти.

— Сам викинувся? Ніколи не повірю!

— Сторожа не бачила, щоб хтось входив до його покоїв. І згодом у них нікого не знайшли.

— Значить, убивця ввійшов раніше і сховався під ліжком, — припустив Тиріон, — або спустився з даху мотузкою. А може, вартові брешуть. Хто може знати, чи не вбили вони його самі?

— Ви, без сумніву, маєте рацію, ласкавий пане.

Лукавий голос, утім, припускав дещо інше.

— Але самі ви так не гадаєте? То як же усе сталося, прошу пана?

Довгу мить Варис не казав нічого. Чути було тільки рівний стукіт підків на бруківці. Нарешті євнух відкашлявся.

— Чи вірите ви, ласкавий пане, у старі сили?

— Тобто у чари? — перепитав Тиріон. — Кровознатство, пристріт, вовкулацтво — усяке таке?

Він пирхнув презирливо.

— То ви кажете мені, що пана Корнія зурочили аж до смерті?

— Пан Корній зухвало викликав князя Станіса на двобій, що мав статися того самого ранку, коли він помер. Я спитаю вас: хіба це діяння людини, що остаточно впала у відчай? А ще ж не слід забувати про таємниче і надзвичайно своєчасне вбивство князя Ренлі — просто перед тим, як його полки шикувалися, щоб стерти братове військо на порох.

Євнух трохи помовчав.

— Ви, пане мій, якось питали, як саме я був обрізаний у євнуха.

— Питав, пригадую, — відповів Тиріон. — А ви ще не хотіли казати.

— Не надто хочу й зараз, але… — Цього разу Варис мовчав довше, а коли нарешті заговорив, голос його дещо змінився. — Я був хлопчик-сирітка у навчанні при мандрівній ватазі мартоплясів. Наш хазяїн володів малим пузатим кочем, яким ми плавали вгору і вниз вузьким морем. Показували вистави у всіх Вільних Містах, а інколи у Старограді та Король-Березі.

— Одного дня у Мирі до нашої ватаги після вистави прийшов чоловік. Він дав за мене таку спокусливу ціну, що хазяїн не зміг відмовити. Я нажахався, бо чув, яким штибом деякі чоловіки вживають малих хлопчиків, і гадав, що мене спіткає те саме. Але насправді він потребував тільки моїх хлопчачих причиндалів. Чоловік той дав мені якийсь трунок і тим відняв змогу ворухнутися чи бодай сказати слово. Але відчуття мої він не притупив аніскільки. Довгим кривим ножем він підсік моє коріння та насіння, весь час наспівуючи і проказуючи щось химерне. Я дивився, як він палить мої чоловічі ознаки на жарівниці. Полум’я стало синім, і я почув голос, що відповів на виклик, хоча не зрозумів ані слова.

— Поки він зі мною вовтузився, мартопляси поїхали собі далі. Один раз мене використавши, чоловік більше не мав у мені потреби і відпустив. Коли я спитав, що мені тепер робити, він відповів: мабуть, здохнути. А я на злість йому вирішив жити. Я жебрав, злодіював, продавав ті частини тіла, які в мене ще лишилися. Скоро я рахувався серед кращих злодіїв у Мирі, а коли трохи подорослішав, то дізнався, що зміст чужих паперів може бути ціннішим за вміст чужих гаманців.