— Справді? Його власна донька?!

Санса завжди здавалася йому такою милою, лагідною та чемною дівчинкою.

— Дівча від кохання аж текло під себе. Заради Джофрі вона була готова на все, аж поки він не відтяв її батькові голову і не назвав це милістю. На тому кохання й скінчилося.

— Його милість має справжній хист прихиляти до себе серця підданих, — лукаво всміхнувся Тиріон. — А вигнати пана Барістана Селмі з Королегвардії — то теж Джофрі додумався?

Серсея зітхнула.

— Джоф бажав зіпхнути на когось вину за смерть Роберта. Варис запропонував пана Барістана. Чому б ні? Хайме отримав уряд Регіментаря та місце у раді, а Джоф зміг кинути кістку своєму собаці. Адже він так зворушливо любить Сандора Клегана. А на Селмі ми зла не тримали, навіть хотіли дати йому якийсь клапоть землі та обійстя — нікчемний старий дурень і того не заслужив.

— Я чув, що нікчемний старий дурень убив двох золотокирейників Слинта, коли ті намагалися схопити його біля Грязючної Брами.

Сестра похнюпилася.

— Слинт мав би надіслати більше людей. Він не такий вправний тисяцький, як я гадала.

— Пан Барістан був Регіментарем Королегвардії Роберта Баратеона, — ущипливо нагадав їй Тиріон. — Тільки вони удвох з Хайме лишилися живими з семи присяжних оборонців Аериса Таргарієна. Прості люди називають його ім’я поруч з іменами Сервина Дзеркального Щита і принца Аемона Драконолицаря. Як гадаєш, що вони вирішать, коли пан Барістан Зухвалий з’явиться при боці Робба Старка або Станіса Баратеона?

Серсея відвела очі.

— Це мені на думку не спадало.

— А батькові спадало, — зазначив Тиріон. — Ось чому я тут. Аби припинити ці дурниці й привести твого сина до належної покори.

— Краще за мене ти з Джофом не впораєшся.

— Може, й упораюся.

— Чого б це?

— Бо він знає, що ти ніколи не зробиш йому боляче.

Очі Серсеї звузилися.

— Гадаєш, я дозволю тобі кривдити мого сина? Що за маячня? Ти, бува, не захворів?

Тиріон зітхнув. Вона не зрозуміла самої суті — вже не вперше.

— Я хочу кривдити Джофрі не більше, ніж ти, — запевнив він сестру, — але хлопцеві корисно відчути загрозу. Тоді з ним легше буде домовитися.

Він узяв її за руку.

— Ти ж мене знаєш. Я твій рідний брат. Я тобі потрібен, не впирайся і не заперечуй. І твоєму синові теж — якщо йому не байдуже, чи довго він всидить на своєму бридкому залізному стільці.

Сестра, здавалося, була вражена доторком брата.

— Лукавий біс! Відколи вродився, усе хитруєш!

— Та я хитрун малесенький, і хитрощі в мене дрібненькі. — Він вишкірився у посмішці.

— Гаразд, нехай. Коли вже приїхав, то спробуймо приставити тебе до діла… але не дури себе, Тиріоне. У раді ти сядеш з моєї згоди, а Правицею Короля вважатимешся тільки за посадою. Насправді ж ти будеш моїм Правицею. Казатимеш мені про все, що задумав, перш ніж щось робити, і без моєї згоди навіть кроку не ступиш. Зрозумів?

— Ще б пак!

— То ти згоден?

— Авжеж, — збрехав він. — Я весь твій, сестро.

«Тоді, коли мені зручно, певна річ.»

— Отже, тепер ми маємо спільну мету і не повинні мати таємниць одне від одного. То кажеш, Джофрі наказав стратити князя Едарда, Варис вигнав пана Барістана, а Мізинцеві ми мусимо дякувати за вельможного князя Слинта. Але хто ж тоді вбив Джона Арина?

Серсея відсмикнула руку.

— Як я мушу про те знати?

— Скорботна вдовиця у Соколиному Гнізді чомусь вирішила, що то був я. Цікаво, з якого дива?

— Не маю жодного уявлення. Пришелепкуватий Едард Старк кинув мені в обличчя те саме звинувачення. Натякнув, що князь Арин підозрював або радше… вважав, що…

— Що ти задираєш хвоста перед нашим любим Хайме?

Вона дала йому ляпаса.

— Ти вважала мене сліпим, як наш батько? — Тиріон потер щоку. — З ким ти злягаєшся — то не моя справа… щоправда, нечесно виходить: перед одним братом ти розкидаєш ноги, а перед іншим — ні.

Вона дала йому ляпаса.

— Та май же ласку, Серсеє, я з тобою жартую. Як на мене, краще вже гарна хвойда, ніж ти. Ніколи не розумів, що Хайме у тобі знайшов, окрім власного віддзеркалення.

Вона дала йому ляпаса.

Щоки його червоніли та палали, але на вустах сяяла посмішка.

— Ти це припини, бо я розгніваюся.

Вона стримала руку.

— А як і розгніваєшся, то що мені до того?

— В мене є нові друзі, — попередив Тиріон. — Вони тобі можуть не сподобатися. До речі, як саме ти вбила Роберта?

— Він сам себе вбив. Ми тільки допомогли. Коли Лансель побачив, що Роберт зібрався на вепра, то дав йому міцного вина. Його улюбленого, кислого червоного, але зміцненого втричі проти звичайного. А смердючий бовдур і раденький був: пив і упину не знав, хутко висмоктав один міх і послав Ланселя по другий. Решту справи зробив вепр. Шкода, Тиріоне, що тебе не було на тризні. Смачнішого звіра я не куштувала ніколи. Його спекли з грибами та яблуками, і кожен шматок смакував перемогою!

— Бачу, сестро, ти наче все життя мріяла про жалобу вдовиці. — Тиріон плекав певну прихильність до Роберта Баратеона, величезного галасливого бовдура… не востаннє тому, що сестра його так ненавиділа. — Отже, якщо ти вже скінчила ляпати мені по щоках, то я піду собі потихеньку.

Він вигнувся і незграбно виліз з крісла на підлогу.

Серсея спохмурніла.

— Дозволу піти я тобі не давала. Я хочу знати, як ти зібрався звільнити Хайме.

— Скажу, коли сам знатиму. Змови — вони як плоди, їм треба дозріти. А зараз я хочу попоїздити вулицями і зняти з цього міста свою власну мірку.

Коло дверей Тиріон спинився, поклавши руку на голову сфінкса.

— І наостанок одне проханнячко. Ти вже подбай, щоб Сансі Старк ніхто не зашкодив. Недобре буде втратити обох Старкових дочок.

Залишивши палату малої ради, Тиріон кивнув панові Мандону і рушив довгим склепінчастим переходом. При боці миттю з’явився Брон, але Тімет, син Тімета, кудись зник і не повернувся.

— Де наша червона руця? — поцікавився Тиріон.

— Йому закортіло піти на розвідку. Така вже порода — не любить стовбичити під дверима.

— Аби ж тільки не вбив когось значного. — Дикуни, яких Тиріон привів з їхніх родових твердинь у Місячних горах, притерпілися до нього і зберігали йому своєрідну вірність, але нікуди не поділи ані свій гонор, ані любов до розбрату і бійок, ані звичку відповідати на справжні або уявні образи зі зброєю в руках. — Спробуй його знайти, а заразом простеж, щоб решту оселили та нагодували. Хай живуть у казармах під Баштою Правиці, але не дозволяй, щоб підкоморій розташував Кам’яних Гав коло Братів Місяця. А Смалені хай мають окрему від усіх трапезну.

— А ти куди?

— Поїду назад до «Розбитого ковадла».

Брон глузливо вишкірився.

— Супровід потрібен? Кажуть, на вулицях неспокійно.

— Викличу собі сотника сестриної сторожі й нагадаю, що я такий самий Ланістер, як вона. Хай сотник не забуває, що давав присягу Кастерлі-на-Скелі, а не Серсеї чи Джофрі.

За годину по тому Тиріон виїхав з Червоного Дитинця у супроводі тузня ланістерівських стражників у кармазинових киреях та шоломцях з левами на маківках. Минаючи брамну решітку, він помітив голови на мурі. Чорні від гниття і старої смоли обличчя вже давно годі було впізнати.

— Сотнику Виларе! — покликав він. — Оті штуки треба зняти до завтра. Віддайте їх сестрам-мовчальницям, щоб вичистили.

Не надто легка справа — сумістити голови з тілами. Але нічого не вдієш: навіть коли буяє війна, люди мусять зберігати якусь пристойність.

Вилар завагався.

— Його милість король забажав, аби голови зрадників лишалися на мурі, доки не заповняться останні три шпичаки.

— Ану ж я спробую здогадатися. Один для Робба Старка, інші два — для князів Станіса та Ренлі. Чи не так?

— Саме так, ласкавий пане.

— Моєму небожеві, Виларе, сьогодні виповнилося тринадцять років. Завжди доречно пам’ятати про його вік. Ви знімете голови до завтрашнього ранку, інакше на одній тичці може з’явитися не той мешканець, для якого її бережуть. Я висловився досить ясно, сотнику?