Тієї ночі, коли Червоний Дитинець спав у пітьмі, Брон застиг його за запечатуванням листа.

— Віднеси оце панові Джаселину Бережняку.

Карлик закапотів гарячим золотим воском на пергамен.

— Що ти там написав? — Брон читати не вмів, тому не соромився ставити нахабні питання.

— Що він мусить взяти п’ять десятків своїх кращих рубак і стежити за трояндовим гостинцем.

Тиріон втиснув свою печатку в м’який віск.

— Станіс радше підійде королівським гостинцем.

— Без тебе знаю. Скажеш Бережнякові, щоб на накази у листі не зважав, а відвів загін на північ і влаштував засідку на дорозі до Росбі. За день чи два князь Гиліс поїде до свого замку в супроводі тузня стражників, кількох челядників та мого небожа. Принца Томена, більше за все, перевдягнуть джурою.

— Ти хочеш, щоб малого привезли назад, абощо?

— Ні. Хочу, щоб його відвезли до того самого замку.

Поміркувавши, Тиріон вирішив, що вивезти хлопчика з міста — це один з найвдаліших задумів його сестри. У Росбі Томенові не загрожуватиме юрба, та й відокремлення його від брата утруднить справу Станісові. Навіть якщо останній візьме Король-Берег і стратить Джофрі, все одно залишиться живим ще один ланістерівський спадкоємець трону.

— Князь Гиліс не тікатиме, бо надто хворий, і не битиметься, бо надто боягузливий. Натомість він накаже своєму каштелянові відчинити браму. Опинившись усередині, Бережняк має вигнати звідти залогу і утримувати Томена в безпеці. А щоб не нудьгував, хай тим часом подумає, як йому подобається величання «князем Бережняком».

— «Князь Брон» мені подобається більше. Можу для тебе сам упіймати малого. Підкидатиму його на коліні та співатиму колискових, якщо за це дають титул.

— Ти мені потрібен тут, — мовив Тиріон. «А небожа я тобі не довірю.»

Якщо Джофрі спіткає лихо, Томен лишиться єдиною надією дому Ланістер на Залізний Трон. Золотокирейники пана Джаселина захищатимуть принца, тоді як сердюки Брона радше продадуть його ворогам.

— Що новий князь мусить робити зі старим?

— Хай робить, що хоче, аби не забував годувати. Мені не треба зайвих трупів. — Тиріон відштовхнувся від стола. — З принцом моя сестра пошле одного з лицарів Королегвардії.

Брон лише знизав плечима.

— Хорт — цуцик Джофрі, він його не кине. А з іншими хлопці Залізної Клішні залюбки впораються.

— Якщо дійде до бійки, перекажи панові Джаселину, щоб нікого не вбивали на очах Томена. — Тиріон вдяг кобеняка темної бурої вовни. — Мій небіж має м’яке й добре серце.

— Ти певний, що він Ланістер?

— Я нічого не певний, крім зими та війни, — відповів Тиріон. — Ходімо. Проїду з тобою трохи.

— До Чатаї?

— Ти надто добре мене знаєш.

Виїхали вони крізь потерну в північній стіні. Тиріон вдарив п’ятами коня і застукотів Присмерковим проїздом. Кілька спритних тіней кинулося геть провулками, зачувши клацання копит; наблизитися жодна не наважилася. Рада короля вирішила, що доцільно й надалі заборонити міщанам виходити на вулиці після вечірнього дзвону. Заборона діяла під загрозою смерті й до певної міри відновила мир та порядок у Король-Березі. Приміром, вранці у провулках стали знаходити вчетверо менше трупів. Але Варис казав, що Тиріона люди проклинають і за цей захід теж. «Хай би раділи, що досі мають чим проклинати.» Двійко золотокирейників зупинили їх у Мідницькому провулку, та коли зрозуміли, кого перестріли, то попрохали в Правиці вибачення і розступилися. Брон повернув на південь, до Грязючної Брами, і вони з Тиріоном розлучилися.

Тиріон їхав собі до Чатаї, та раптом зірвався. Терпець його зрадив, і він викрутився у сідлі, роздивляючись вулицю позаду себе. Жодних ознак споглядачів. Усі вікна темні або щільно засунуті. Чути тільки свист вітру в провулках. «Якщо за мною зараз і скрадаються Серсеїни попихачі, то хіба що вдягнені пацюками.»

— А бодай би його… — пробурмотів Тиріон. Критися йому набридло. Розвернувши коня, він встромив йому в боки остроги. «Якщо хтось стежить, подивимося, чи добре він їздить верхи.» Тиріон ринув учвал залитими місячним сяйвом вулицями, загримів по бруківці, долаючи вузькі проїзди та криві провулки у погоні за своїм коханням.

Коли він стукав у браму маєтку, то почув тиху музику, що долітала з-за потиканих шпичками кам’яних стін. Досередини його впустив один з ібенійців. Тиріон віддав йому коня та спитав:

— Хто там?

Дзвінкових обрисів скло у вікні довгої вітальні блищало жовтим світлом; зсередини чувся спів.

Ібенієць здвигнув плечима.

— Якийсь товстопузий співець.

Поки він крокував від стайні до хати, спів посилювався. Тиріон ніколи надто не кохався у співцях, а цього, ще не побачивши, вже любив менше, ніж решту їхньої породи. Коли він прочинив двері, співець запнувся.

— Пане Правице!

Співець виявився лисуватим, підстаркуватим, з черевом наче барило. Він став на коліно і пробурмотів:

— Така честь, така честь…

— Мосьпане! — всміхнулася Шая, побачивши Тиріона.

Він любив цю усмішку, любив дивитися, як вона миттю осяювала її гарненьке личко. Дівчина мала на собі лілове шовкове вбрання зі срібнотканим альтембасовим чересом. Кольори дивовижно пасували до темного волосся та гладкої вершкової шкіри.

— Вітаю, люба моя! — озвався Тиріон до неї. — А це ще хто такий?

Співець здійняв очі.

— Мене кличуть Симон Срібноязикий, мосьпане. Я музика, пісняр, казкар…

— І чималий дурень, — скінчив за нього Тиріон. — Як ти мене обізвав, коли я увійшов?

— Обізвав? Я ж тільки… — Срібний язик Симона, схоже, обернувся у роті на свинцевий. — Пане Правице, сказав я, така честь…

— Хтось розумніший прикинувся б, наче не впізнає. Не те що б я повірив, та спробувати не завадило б. Що тепер мені з тобою робити? Ти знаєш про мою милу Шаю, знаєш, де вона живе. Знаєш, що я відвідую її ночами сам-один.

— Присягаюся, я нікому…

— Авжеж нікому, певна річ. Доброї тобі ночі. — Тиріон повів Шаю нагору сходами.

— Мій співець може знову ніколи не заспівати, — піддражнила вона його. — Він з ляку голос втратив.

— Трошки переляку йому не завадить. Як схопить дрижаків, то цвірінькатиме, наче пташка небесна.

Вона зачинила двері до опочивальні.

— Ти ж не заподієш йому зла, ні? — Шая запалила запашну свічку і схилилася зняти з Тиріона чоботи. — Його пісні розраджують мене ночами, коли тебе нема.

— Якби ж я міг приходити щоночі, — пожалівся він, поки Шая розтирала йому голі ноги. — Чи гарно він співає?

— Незгірш багатьох. Та гірше за деяких.

Тиріон розсунув поли її шат і сховав обличчя між її грудьми. Запах її завжди здавався йому найчистішим на світі, навіть у цьому смердючому хліві, що смів звати себе містом.

— Тримай його при собі, якщо хочеш, але далеко не відпускай. Не хочу, щоб він блукав містом і теревенив по шинках про що не слід.

— Та навіщо йому… — почала вона.

Але Тиріон закрив їй рота своїм. Досить вже балачок — зараз він потребував простої насолоди, яку знаходив між стегон Шаї. Тут його завжди чекали і завжди вітали.

Опісля він вийняв руку з-під її голови, накинув сорочку та пішов до садка. Півмісяць висріблив листя плодових дерев, сяяв на поверхні кам’яного ставка для купання. Тиріон всівся коло води. Десь справа сюрчав цвіркун, створюючи дивний затишок. «Тут так тихо й мирно», подумав він, «але чи надовго?»

Голова сама собою обернулася на раптовий сморід. Позаду в дверях стояла Шая, вдягнена у подарований ним сріблястий халат. «Кохав я діву, за зиму краснішу, з волоссям, осяйного срібла пишнішим». За нею мулявся один з жебрущих братів — огрядний чолов’яга у засмальцьованій та залатаній рясі, з грязюкою на босих ногах і мискою для милостині, підвішеній на шиї на шкіряному паску там, де септон носив би кришталя. Тхнуло від нього так, що і помийний щур би носа затиснув.

— Пан Варис просить вашої ласки, — дещо урочисто оголосила Шая.

Жебрущий брат вражено глипнув на неї. Тиріон засміявся.

— Отакої! Як це ти його впізнала, а я ні?