Маленький флот вже добряче просунувся затокою, коли Серсея зазначила, що час вертатися. Брон привів Тиріонового коня і допоміг сісти в сідло. Це, власне, був обов’язок Подріка Пейна, та малого Пода лишили у Червоному Дитинці. Маючи при собі хижого чорного найманця, Тиріон почувався якось певніше, ніж під захистом хлопчини-зброєносця.

Вузькими вулицями вишикувалися вояки міської варти, стримуючи натовп ратищами списів. Попереду їхав пан Джаселин Бережняк на чолі клину кінних списників у чорних кольчугах та золотих киреях. Слідом пан Арон Сантагар та пан Балон Лебедин везли королівські прапори: лева Ланістерів та вінчаного оленя Баратеонів.

Король Джофрі їхав за ними на високій сірій кобилі. На золотих кучерях він мав золотого королівського вінця. Поруч на каштанці їхала Санса Старк, не повертаючи голови ані наліво, ані направо, але видивляючись просто перед собою. Її рясне брунатно-руде волосся стікало хвилями на плечі під сіточкою з місячних каменів. По боках зарученої пари їхали двоє Королегвардійців: одесну від короля — Хорт, ошую від панни Старк — пан Мандон Мур.

Наступним їхав, шморгаючи носом, Томен у супроводі пана Престона Зеленополя в білій лицарії та корзні, а слідом — Серсея поруч з паном Ланселем, під захистом Мерина Транта і Бороса Блаунта. Тиріон приєднався до сестри, лишивши позаду верховного септона у накривних ношах і натовп всякого двірського панства: пана Гораса Рожвина, пані Танду з дочкою, Джалабара Ксого, князя Гиліса Росбі та інших. Ззаду їх стерегла валка кінних стражників, які їхали по двоє.

Немита й неголена юрба витріщалася на вершників з-за шереги списів очима, повними глухої відрази. «Щось мені це геть не до смаку», подумав Тиріон. Брон розкидав серед натовпу зо два десятки сердюків з наказом припиняти всяке заворушення, щойно воно почнеться. Можливо, і Серсея доручила щось подібне своїм Кіптюгам. Але Тиріонові чомусь здавалося, що хісна з того буде небагато. Неможливо вберегти пиріг, що горить у печі, кинувши у тісто жменю маку.

Вони перетнули Рибницький майдан і рушили вздовж Грязючного шляху, а тоді звернули вузьким кривим Гаком до підйому на пагорб Аегона. Кілька голосів зчинили крик «Король Джофрі! Слава, слава!», коли молодий король їхав мимо, але на кожного, хто кричав, сто інших зберігали мовчання. Ланістери їхали крізь море вбогих чоловіків та змарнілих з голоду жінок, розсували собою припливну хвилю з тисяч похмурих очей. Просто попереду Серсея засміялася з чогось, сказаного Ланселем, хоча Тиріон запідозрив, що ті веселощі були удавані. Не могла ж вона зовсім не зважати на неспокій юрби. Втім, хай там що, а сестра завжди непорушно трималася правила «не втрачати лице».

На півдорозі до замку між двома вартовими пропхалася заплакана жінка. Вона вибігла на вулицю просто перед королем та його супутниками, тримаючи над головою свою мертву дитину. Труп був синій, напухлий, химерно спотворений, але справжнім жахом були очі його матері. Джофрі якусь мить начебто збирався переїхати її конем, але до нього схилилася і щось мовила Санса Старк; тоді король сягнув до гаманця і жбурнув жінці срібного оленя. Монета відскочила від дитини і покотилася геть — під ноги золотокирейникам і далі в натовп, де за неї миттю зчинилася бійка. Але матір навіть оком не змигнула. Її висохлі руки тремтіли від мертвої ваги сина.

— Облиште, ваша милосте! — гукнула Серсея до короля. — Цій нещасній вже ніхто не допоможе.

Її слова почула скорботна мати — якимсь чином голос королеви достукався до ушкодженого розуму божевільної. Змарніле від лиха лице скривило відразою.

— Хвойда! — заверещала жінка. — Крулерізова курва! Братова підстилка!

Її мертве дитя вивалилося з рук, наче торба. Жінка продовжувала тицяти руками на Серсею.

— Братова курва! Гойдала рідного брата!

Хто саме кинув лайно, Тиріон не бачив. Він тільки почув, як Санса зойкнула, а Джофрі гучно вилаявся. Коли він обернувся, король саме витирав буру гидоту зі щоки. Кілька бибок застрягло у золотому волоссі; Сансину спідницю вкривали брудні плями.

— Хто кинув?! — заверещав Джофрі. Він пірнув пальцями у волосся, люто скривився і відкинув він себе ще жменю лайна. — Дайте мені того, хто це кинув! Сто золотих драконів людині, яка його викаже!

— Онде він щойно стояв! — гукнув хтось із натовпу. Король розвернув коня по колу, роздивляючись дахи та відкриті балкони над собою. В натовпі люди тицяли пальцями, пхали один одного, лаяли сусідів та короля.

— Благаю, ваша милосте, хай він тікає, — молила Санса.

Король наче й не чув.

— Приведіть мені того, хто кинув гидоту! — наказав Джофрі. — Він злиже її з мене язиком або втратить голову! Пес, веди його сюди!

Сандор покірно зістрибнув з сідла, та не зміг знайти шлях крізь стіну людських тіл, не кажучи вже про дах. Найближчі до нього почали судомитися та штовхатися, аби вчасно забратися з дороги, але задні пхалися наперед, щоб краще бачити. Тиріонові запахло лихом.

— Клегане, покинь, він давно утік!

— Я хочу його! — Джофрі вказав на дах. — Він був там! Пес, рубай оцих, а того веди…

Останні слова потонули у ревищі натовпу — ревищі люті, страху та ненависті, яке вмить затопило почет з усіх сторін.

— Байстрюк! — заволав хтось на Джофрі. — Бридкий вилупок!

Інші голоси кликали королеву «Хвойдою» та «Братовою курвою», тоді як Тиріона юрба величала «Почварою» та «Курдупелем». Подекуди до образ, скільки він розчув, примішувалися окремі вигуки «Справедливості!», «Робб, король Робб, Молодий Вовк!», «Станіс!» і навіть «Ренлі!».

З обох берегів вулиці натовп ринув, наче морські хвилі, на ратища списів, що ними золоті киреї намагалися загородити прохід посередині. Над головами засвистіли камені, шматки гною і всяка гидота.

— Дайте нам їжі! — заверещала якась жінка.

— Хліба! — загув басом чоловік позаду неї. — Ми хочемо хліба, вилупку!

За один удар серця крик підхопили тисячі голосів. Забуто було короля Джофрі, короля Робба і короля Станіса. Правив самий лише король Хліб.

— Хліба! — вимагав люд. — Хліба, хліба!

Тиріон острогами підігнав коня до сестри, волаючи:

— Назад до замку, хутко!

Серсея коротко кивнула, пан Лансель оголив меча. На чолі валки Джаселин Бережняк ревів накази. Його вершники схилили списи і рушили уперед клином. Король кружляв верхи на кобилі, рвучко і занепокоєно, а крізь стрій золотих кирей пропихалися руки, намагаючись його схопити. Одна рука навіть вхопилася йому за ногу, та лише на мить. Зблиснув меч пана Мандона, долоня відділилася від зап’ястка.

— Жени! — заволав Тиріон на свого небожа і різко ляпнув його коня по крупі. Тварина стала дибки, лунко заіржала і кинулася уперед, розганяючи натовп.

Тиріон кинувся у прогалину по п’ятах короля. Від нього не відставав Брон з мечем у руці. Поруч з його головою свиснула гостра каменюка, на щиті пана Мандона вибухнула гнила капустина. Зліва під хвилею розбурханого натовпу зникло троє золотокирейників, і юрба миттю кинулася уперед, втоптуючи у землю тих, хто впав. Хорт зник позаду, хоча його кінь без вершника досі чвалував поряд. Тиріон побачив, як Арона Сантагара стягли з сідла, як з його рук вирвали чорно-золотого оленя Баратеонів. Пан Балон Лебедин сам відкинув ланістерівського лева, щоб оголити меча. Він рубав направо і наліво, а впалий прапор тим часом пошматували на безліч клаптиків, які вихором полетіли геть, наче зірване бурею кармазинове листя, і за мить зникли. Хтось здуру вискочив поперед коня Джофрі й страшно заверещав, коли король збив його на землю і затоптав. Був то чоловік, жінка чи дитина — Тиріон не бачив. Джофрі чвалував поряд з ним з лицем, білішим за борошно; ошую від короля білою тінню маяв пан Мандон Мур.

І раптом безумство скінчилося, лишилося позаду; почет простукотів копитами по викладеній бруківкою площі коло передбрамної башти-стрільниці Червоного Дитинця. Браму охороняла шерега щитників. Пан Джаселин розвертав своїх кінних латників заради другого удару. Щитники розділилися, щоб пропустити короля з супроводом під решітку. На блідих рожевих стінах, що заспокійливо височіли навколо, юрмилися арбалетники.