Відверта погроза тільки роздмухала її лють.

— Ви надто вільно величаєте усіх інших зрадниками та узурпаторами. Але чим це ви, прошу пана, від них різнитеся? Ви кажете, що одні є істинним королем, та мені пригадується, що Роберт мав двох синів. За всіма законами Семицарства спадкоємцем престолу є принц Джофрі, а за ним — принц Томен… тож ми усі тут є зрадниками, хай навіть з вагомих причин.

Ренлі засміявся.

— Ти, Станісе, мусиш дарувати пані Старк. Вона приїхала аж з Водоплину, не злізаючи з коня, і здається, не бачила твоєї цидули.

— Джофрі не походить від сімені мого брата, — напрямки рубонув Станіс. — Так само, як Томен. Обоє вони — байстрюки, а на доданок і дівчинка теж. Усі троє — бридкі виплодки від кровозмісу сестри з братом.

«Знала я, що Серсея божевільна, та щоб аж настільки?!» Кетлін втратила мову.

— Бачите, яка чудова казочка, ласкава пані? — спитав Ренлі. — Я стояв у Рогошпилі, коли князь Тарлі отримав його листа. Мушу сказати, в мене аж подих перехопило. — Він посміхнувся до брата. — Я й не підозрював, що ти, Станісе, такий хитромудрий. Якби ж це тільки була правда… ти б тоді справді мав законне право на Робертів престол.

— Якби?! Ти називаєш мене брехуном?

— А чи можеш ти довести бодай слово зі своєї оповідки?

Станіс заскреготів зубами.

«Роберт не міг знати», подумала Кетлін, «бо Серсея вмить втратила б голову».

— Князю Станісе, — спитала вона, — якщо ви знали, що королева винна у таких жахливих злочинах, то чому мовчали?

— Я не мовчав, — відказав Станіс. — Я поніс свої підозри до Джона Арина.

— Чому ж не до власного брата?

— Брат ніколи не зважав на мене більше, ніж мусив про людське око, — похмуро пробурчав Станіс. — Він би подумав, що я все вигадав з власної примхи, аби мати свій зиск: стати першим у черзі до престолу. Я гадав, що Роберт краще дослухається до звинувачень, висунутих тим, кого він любив понад усе — князем Арином.

— Он воно як, — мовив Ренлі. — То тепер ми маємо слово покійника.

— Чи не гадаєш ти, сліпий бовдуре, що він помер сам собою?! Серсея його отруїла зі страху, що він розголосить її таємницю. Князь Джон збирав певні докази…

— …які, поза сумнівом, померли разом з ним. Яка прикрість.

Тим часом Кетлін пригадувала, складала докупи окремі шматочки.

— Моя сестра Ліза звинуватила королеву в убивстві свого чоловіка. Написала мені листа до Зимосічі, — зізналася вона. — Пізніше, у Соколиному Гнізді, вона кинула своє звинувачення до ніг брата королеви, Тиріона.

Станіс пирхнув.

— Коли ступаєш ногою до гаспидського гнізда, то чи так важливо, котра змія першою встромить зуби?

— Усі ці балачки про змій та кровозміс дуже захопливі, та нічого не міняють. Може, Станісе, твоє право законніше, зате я маю більше військо.

Ренлі сягнув рукою під кунтуш. Станіс побачив рух і миттю потягся по руків’я меча, та не встиг ще оголити клинка, як його брат видобув… бросквину.

— Хочеш, братику? — спитав Ренлі з посмішкою. — З самого Вирію. Кажу тобі, нічого солодшого ти ще не куштував.

Ренлі вкусив плід. З куточка його рота потік солодкий сік.

— Сам їж. Я не на те сюди прийшов! — скипів Станіс.

— Панове! — скрикнула Кетлін. — Ми б мали виробляти поміж нас умови миру та союзу, а не кидатися образами!

— Ніколи не слід відмовлятися від гарної бросквини, — мовив повчально Ренлі, викидаючи зернятко. — Адже наступної може не бути. Життя коротке, брате Станісе. Пригадай, як кажуть Старки: зима насувається.

І витер рота тилом долоні.

— Я й не на те прийшов, аби мені погрожували!

— А тобі ніхто не погрожує, — заперечив Ренлі. — Коли я погрожуватиму, ти знатимеш. Правду кажучи, ніколи я тебе не любив, Станісе. Та все ж ти мій рідний брат, і крові твоєї я не прагну. Отож якщо хочеш Штормолам, то забирай… як братерський подарунок. Роберт колись віддав його мені, а я віддаю тобі.

— Він не твій, щоб ти його давав. Він мій за правом.

Ренлі зітхнув і зробив півоберт у сідлі.

— Що я мушу робити з оцим моїм братиком, Брієнно? Бросквину він мою не бере, замка мого не бере, навіть на весілля моє не приїхав…

— Ми обидва знаємо, що твоє весілля — то блазенська вистава. Ще рік тому ти плів змову, щоб зробити дівча однією з Робертових хвойд.

— Рік тому я плів змову, щоб зробити дівчину Робертовою королевою, — заперечив Ренлі, — але що нам тепер до того? Роберт дістався вепрові, а мені дісталася Маргерія. Ти, певно, втішишся, коли дізнаєшся, що до мене вона прийшла дівою.

— В твоєму ліжку вона дівою і помре.

— Оце вже ні. Від неї я хочу сина вже впродовж року. Нагадай-но мені, Станісе, благаю, скількох синів маєш ти? А, так-так — жодного. — Ренлі невинно посміхнувся. — Що ж до твоєї дочки, я все розумію. Якби я мав дружину, таку гожу на вроду, я б їй теж підклав блазня замість себе.

— Годі! — заволав Станіс. — Я не дозволю глузувати з мене просто в очі, чуєш? Не дозволю!

Він смикнув меча з піхов. Криця дивно засяяла у світлі згасаючого сонця: червоним, жовтим, сліпучо-білим. Повітря навколо зброї замерехтіло, наче від жару.

Кінь Кетлін заіржав та відсахнувся на крок назад, але Брієнна вмить опинилася між братами з оголеним клинком у руці.

— Приберіть меча! — заволала вона до Станіса.

«Серсея Ланістер регоче, аж захлинається», втомлено подумала Кетлін.

Станіс вказав сяючим мечем на брата.

— Я не зовсім позбавлений милосердя, — загримів той, про кого люди казали, що він не має його ані краплі. — І не бажаю плямувати Світлоносець братовою кров’ю. Заради матері, що породила нас обох, я дарую тобі цю ніч, аби ти, Ренлі, поміркував, яку робиш дурницю. Схили корогви і приходь до мене вдосвіта — тоді я дарую тобі Штормолам, поверну твоє колишнє місце у малій раді, ще й оголошу спадкоємцем, доки в мене не народиться син. Відмовишся — я тебе знищу.

Ренлі зареготав.

— Ти, Станісе, маєш гарненького мечика, перечити не буду. Але боюся, чи не зіпсувало тобі очі його сяйво. Подивись-но через поле, братику. Чи бачиш ти усі ті корогви?

— Гадаєш, кілька фарбованих ганчірок зроблять тебе королем?

— Королем мене зроблять мечі Тирелів. Рябин, Тарлі та Карон зроблять мене королем своїми сокирами, буздуганами і келепами. Стрільці Тарфу і латники Пенрозів, доми Фосовей, Кий, Мулендор, Естермонт, Селмі, Вишестраж, Дубосерд, Журав, Крестав, Чорнобрус, Моріген, Чмелик, Ширмер, Дюн, Пішак… ба навіть дім Флорент, брати та дядьки твоєї власної дружини — ось хто зробить мене королем. Під моїм проводом стоїть усе лицарство півдня, і це ще не найбільша частка моїх сил. Слідом просувається піхота, сто тисяч ратищ, сокир та галябард. А ти зібрався мене нищити? Чим, цікаво знати? Пістрявим набродом, що тулиться отам до замкового муру? Гаразд, я буду щедрий на числа — вважаймо, що ти маєш аж п’ять тисяч оселедцевих князьків, цибульних лицарів та заморських сердюків. Половина з них перебіжить до мене, коли ще й бійка не почнеться. Кінних в тебе хіба що сотні чотири, а може, й менше — так кажуть мої розвідники. Та й ті — легкі компанійці у вареній шкірі, які навіть на миг ока не втримають удару панцерних корогв. Мені байдуже, яким уславленим воїном ти себе вважаєш, Станісе — оте твоє військо не переживе першої ж навали мого передового полку.

— Побачимо, брате. — Здавалося, з навколишнього світу зникло трохи світла, коли Станіс кинув меча назад до піхв. — На світанку ми все побачимо.

— Сподіваюся, твій новий бог зглянеться на твою душу, брате.

Станіс презирливо пирхнув і зачвалував геть. Червона жриця на мить затрималася.

— Краще спокутуйте гріхи вашої душі, пане Ренлі, — мовила вона і розвернула коня.

Кетлін з князем Ренлі разом повернулися до табору, де чекали його тисячі та її два тузні.

— Користі з тих балачок було небагацько, та хоч розважився, — зазначив він. — Цікаво, де можна взяти такого меча? А втім, нехай — Лорас мені його подарує після бою. Яке горе, що все має статися саме так.