Йоджен мав очі кольору моху. Інколи вони набували такого вигляду, наче малий бачив щось особливе. От як зараз.

— Я бачив вовка з крилами, прикутого до землі сірими кам’яними ланцюгами, — мовив він. — То був зелений сон, тому я певний, що він правдивий. Гайворон пробував дзьобати ланцюги, та вони були надто міцні, тому його дзьоб тільки відбивав скалки.

— Той гайворон мав три ока?

Йоджен кивнув.

Літо підняв голову з Бранових колін і витріщився на болотника своїми тьмано-золотими очима.

— Коли я був зовсім малий, то ледь не вмер від сіроводної лихоманки. Саме тоді до мене прийшов гайворон.

— До мене він прийшов, коли я впав! — раптом зважився Бран. — Я дуже довго спав. Гайворон сказав, що я мушу летіти або померти. Коли я прокинувся, то був скалічений і літати не зміг.

— А зможеш, якщо захочеш.

Підібравши сітку, Мейра струснула її, щоб остаточно розплутати, і почала згортати вільними складками.

— Це ти, Бране, вовк із крилами, — мовив Йоджен. — Спершу я не був певний, коли ми тільки прийшли, а тепер вже цілком. Гайворон надіслав нас, щоб розбити твої кайдани.

— То гайворон знаходиться у Сірявці?

— Ні. Гайворон — на півночі.

— На Стіні?! — Бран завжди прагнув побачити Стіну. До того ж зараз там служив у Нічній Варті його брат-байстрюк Джон.

— За Стіною. — Мейра Троск підвісила сітку до паса. — Коли Йоджен розповів панові батьку про свій сон, він надіслав нас до Зимосічі.

— То як мені розбити кайдани, Йоджене? — запитав Бран.

— Розплющ очі.

— Вони розплющені, хіба не бачиш?

— Два розплющені. — Йоджен вказав, які саме. — Один, два.

— Та я ж і маю тільки два.

— Ти маєш три. Гайворон дав тобі третє, а ти його не хочеш. — Він говорив поволі, тихо і м’яко. — Двома очима ти бачиш моє обличчя. Трьома міг би бачити моє серце. Двома ти бачиш той дуб, онде. Трьома побачив би жолудь, з якого виріс той дуб, і пеньок, яким він колись стане. Двома очима ти бачиш не далі за свої мури. Трьома ти дивився б на південь до Літнього моря і на північ аж за Стіну.

Літо скочив на ноги.

— Мені нема чого бачити так далеко. — Бран занепокоєно посміхнувся. — Втомився я від балачок про гайворонів. Побалакаймо про вовків. Або про левоящерів. Ти колись полювала на такого, Мейро? Тут в нас їх немає.

Мейра висмикнула з кущів свою жаб’ячу сандолю.

— Вони живуть у воді. У повільних струмках, глибоких болотах…

Але брат рішуче перервав сестру.

— Ти бачив сни про левоящера?

— Ні, — відповів Бран. — Я ж казав, я не хочу…

— А про вовка?

Бран починав сердитися.

— Я не мушу розповідати тобі про свої сни. Я принц. Я — Старк на Зимосічі.

— Сон був про Літа?

— Мовчи!

— Вночі після бенкета на святі врожаю… ти бачив уві сні, як був Літом у божегаї, так?

— Годі! — заверещав Бран. Літо ковзнув до оберіг-дерева, вишкіривши білі зуби.

Але Йоджен Троск не зважав.

— Коли я торкнувся Літа, то відчув тебе у ньому. Так само, як зараз.

— Ти не міг. Я лежав у ліжку. Я спав.

— Ти був у божегаї, весь сірий.

— То був лише поганий сон…

Йоджен підвівся з землі.

— Я тебе відчув. Я відчув твоє падіння. То це ти його боїшся? Падіння?

«Падіння», подумав Бран, «і золотого чоловіка, брата королеви, його я теж боюся, але головне — падіння». Але вголос не сказав. Та й як він міг? Він не зміг сказати ані панові Родріку, ані маестрові Лювину. Не може сказати і Троскам. Якщо не говорити про таке, то може, він забуде. Він ніколи й не хотів згадувати. Може, навіть згадав не те, що було насправді.

— Чи падаєш ти щоночі, Бране? — тихо запитав Йоджен.

З горлянки Літа почулося низьке переливчасте гарчання. То була вже не гра. Вовк посунув уперед, вишкіривши зуби та палаючи очима. Мейра ступила між вовком та своїм братом з сандолею в руках.

— Забери його, Бране.

— Йоджен його розгнівав.

Мейра розгорнула сітку.

— Це твій гнів, Бране, — відповів її брат. — І твій страх.

— Не мій. Я не вовк.

Але він вив разом з ними уночі, куштував кров у вовчих снах.

— Якась частка тебе є Літо, а частка Літа є ти. Та ти й сам знаєш, Бране.

Літо рушив уперед, але Мейра перетнула йому шлях, тицяючи тризубою сандолею. Вовк вивернувся убік, пішов по колу, припав до землі. Мейра крутилася, пильнуючи.

— Відклич його, Бране.

— Літо! — загукав Бран. — До мене, Літо!

Він ляснув долонею по стегні так сильно, що рука аж заскніла, хоча мертва нога не відчула геть нічого.

Лютововк знову ринув уперед, і знову вжалила сандоля Мейри. Літо ухилився, закружляв. Зашурхотіли кущі, з-за оберіг-дерева виникла кощава чорна постать з вишкіреними іклами. Запах був сильний — брат почув його лють. На Брановій потилиці стали дибки волосини. Мейра стояла коло брата, а з двох боків підкрадалися вовки.

— Бране, відклич їх.

— Не можу!

— Йоджене, лізь на дерево.

— Не треба. День моєї смерті ще не настав.

— Лізь! — заверещала вона, і брат поліз угору стовбуром оберіг-дерева, хапаючись за його обличчя. Лютововки наблизилися. Мейра кинула сітку та сандолю, підстрибнула, вхопилася за гілку над головою, хитнулася і опинилася згори. Щелепи Кудлая клацнули просто під її гомілкою. Літо сів на хвоста і завив, а Кудлай почав тягати зубами покинуту сітку.

Тільки тоді Бран згадав, що вони ж тут не самі, склав руки коло рота і загукав:

— Ходоре! Ходор! Ходор!

Він почувався налякано і трохи присоромлено.

— Ходора вони не чіпатимуть, — запевнив він своїх загнаних на дерево друзів.

Минула якась хвилина, перш ніж вони всі почули незугарне мугикання. Ходор після купання у гарячих ставках причалапав напіводягнений і заляпаний болотом, та Бран ще ніколи так не радів з його появи.

— Ходоре, поможи. Віджени вовків. Віджени їх геть.

Ходор взявся до справи радо і хвацько: замахав руками, затупав велетенськими ногами, заволав «Ходор, Ходор!», побіг спершу на одного вовка, тоді на другого. Кудлай втік першим: видав останнє гарчання і пірнув назад у кущі. Коли Літові набридло, він повернувся до Брана і знову влігся коло нього.

Щойно Мейра торкнулася ногою грунту, як схопила до рук свою сандолю та сітку. Йоджен не зводив очей з Літа.

— Ми ще побалакаємо, — пообіцяв він Бранові.

«То все вовки, а не я.» Бран не розумів, чого це вони так показилися. Може, маестер Лювин мав рацію, коли зачинив їх у божегаї.

— Ходоре, — мовив Бран. — Неси мене до маестра Лювина.

Невеличка маестрова башта під крукарнею була в замку одним з найулюбленіших Бранових місць. Лювин підтримував там незмінний розгардіяш, але його безладні купи книжок, сувоїв та пляшечок були такі ж звичні та втішні Бранові, як маестрова лиса голова і вільні рукави сірої ряси. Круків Бран теж полюбляв.

Лювин знайшовся на високому ослоні за писанням якоїсь грамоти. Без пана Родріка всі замкові справи лягли на його плечі.

— Мій принце, — мовив він, коли Ходор увійшов до світлиці, — ви сьогодні раненько для уроку.

Щодня після обіду маестер кілька годин навчав Брана, Рікона та Вальдерів Фреїв різних наук.

— Ходоре, стій рівно.

Бран ухопився за свічник на стіні обома руками та витяг себе вгору зі свого кошика. Якусь мить він висів на руках, а потім Ходор відніс його до крісла.

— Мейра каже, що її брат має зелений зір.

Маестер Лювин почухав носа збоку пером для письма.

— Просто отак і каже?

Бран кивнув.

— Ви казали, що діти лісу мали зелений зір. Я пам’ятаю.

— Деякі з них начебто мали таку силу. Їхніх ворожбитів звали зеленовидцями.

— То були чари?

— Називай чарами, якщо не знаєш кращого слова. Та в суті своїй то лише інший різновид знання.

— Який саме?

Лювин відклав перо.

— Достеменно, Бране, ніхто не знає. Діти лісу зникли зі світу, і мудрість їхня зникла разом з ними. Ми гадаємо, що тут не обійшлося без ликів на деревах. Першолюди вірили, що зеленовидці бачать очима оберіг-дерев. Тому і зрубали дерева усюди, де воювали з дітьми. Ще вважається, що зеленовидці мали владу над звіром у лісі та птахом на деревах, ба навіть над рибою. То хлопець Тросків каже, що має таку силу?