А євреї, як один, у нього не повірили. Бо ж усі вони були обрізані й чудово розуміли підстави незвичайного факту.

Бо яка б ще інша причина, що вони того младенця не визнали?

Усю сьо

(Продовження «Он до го»)

Ніхто на Гідропаркові й гадки не мав, що десь, колись, у далекій країні, старий тесля не зміг позбавити дівоцтва своєї молодої обранки. Й не вигадав нічого кращого, як порушити його ізсередини, за допомогою пологів. Тут сяяло сонечко, яке колись у цього, тутешнього народу було Богом. Ще геть недавно це плем’я навесні, коли з’являлися з-під землі перші пагінці, йшло на ниви, де й злягалося, окроплюючи майбутні колосочки своїм сім’ям, аби вродився, ні, не Месія, а хліб. Який у цих людей також колись був Богом.

Із річки вийшов молодик, посмоктуючи порожню люльку, Ігор, потім із води цийшло дуже багато дівчаток, із ріки, яка теж текла споконвіку.

__________________

це коли доля дужча, аніж талан. Тобто історія про те, як чоловік почав і як він же покинув пити, бо доля — од неї, якщо між нею й океан проляже — не врятує; а швидше навпаки, бо він може бути мілкіший за якийсь райцентрівський наш струмок. Це коли йдеться про справжню, а не яку іншу.

— От шо само гламне, коли людину реабілітірують? — питав мене один дуже інвалідний чоловік. Такий, що я навіть засумнівався, чи він чорнобилець. Як він міг без ніг бути ліквідатором? Туди підбирали лише найздоровіших чоловіків.

— Ліки, — відповів я, щоби він од мене швидше відчепився, бо летіти ще цілий океан. Атлантичний такий, і треба ж, щоб я втрапив поруч з цим — я навіть не став гадати, через який блат він потрапив у літак.

— Нє, — засміявся він багатозначно. — Ліків і в нас навалом. Гламне, це шоб баби. По-перве, шоб ти про них все времня думав. А во-вторих, шоб і не тилько. Шоб вони й случалися. Бо як не — це, то чого ж про них думацьця буде? Воно ж не ж дурне, — він показав на скроню, — шоби вхолосту мєчтать. Ти мене пойняв?

Я щосили не дивився на те місце, де в нього мусили бути ноги — їх досконало не було, так, що він раніше міг працювати лише на залізниці. Чи була в Чорнобилі залізниця? Не бачив і разу.

— Де ж їх брати? — запитав я обережно, бо ніколи не був безногим.

— Валом! — зрадів він. — На Кубі, — миттю зашепотів він, бо ми туди летіли, — за долар? За один долар там таке вони видєлують. Бо вони долара з тисяча див’ятсот підісят сьомого року не бачили.

Він підвів пальця, який символізував долара, або ще щось інше, те, чого він мені ще не розповів — він мав пенсію в їх зо дванадцять і, нарешті був з ними щасливий, — тому, що літак невблаганно ніс його туди, де доля посміхається. Тобто в минуле, в соціалізм, якого в нас вже не було, туди, де валюта вартувала. Щоби не слухати усього, чого не знає лише той, хто уперше туди летить, я підвівся в салон, перевірити дітей.

Особливо одного тут такого, губатенького — він давно не катався на своїх роликах і я переживав, що він цього не переживе. Слава Богу, перепад тиску виявився дужчим навіть за нього. Й усі інші приголомшено тетеріли, я подякував стратосфері, знаючи, як важко їм сидіти, бо всі були з ногами. Аж занадто, такими, що я потроху починав сумніватися, чи є тут хоч одненький з чорнобильської зони. Один, я, принаймні, був, тому не любив базікання про жінок, бо треба було женитися до вибуху. А після? Щоби твоя дитина потім ніколи не потрапила на літак, який законно має везти її якнайдалі од твого дурнуватого тата?

— Ти представ, коли ти її роздягаєш, то наче мандаринку, — прокинувся безногий.

— При чому тут мандаринка?

— Кожа в неї така, ясно? От ни вірить. А я на Кубі вже раз був, і я тобі кажу.

Реабілітований ще довго розповідав, накручуючи себе, чого вартий долар, а я прикинувся, наче задрімав, так вдало, що мало не проспав приземлення; з безногим калікою навіть не попрощався.

Куба нас лікувала цитрусовими, яких посадили ще до перевороту. Тварини так довго не живуть, тому м’яса не давали — було дуже багато музеїв бойової та політичної слави. Весь час хотілося купатись — а цього було, скільки хоч. Та в самій Гавані ніхто не плавав.

— Клятий Батіста, — пояснив гід, озираючись. — Це він розстрілював революціонерів он там, — тицьнув пальцем на острів-фортецю навпроти Сен-Сімона.

— І в честь загиблих революціонерів ніхто не плаває?

— Ні, просто тіла кидали в море й акули звикли. Дуже звикли.

Мені навіть здалося, що ген під морськими бастіонами з хвиль витикаються хижі пащі. Тут я почав рахувати, але без калькулятора не зміг — скільки це років пройшло од часів Батісти. Невже акули мають таку довгу пам’ять? Однаково, на пляжах не було й душі, лише ліниво ототожнювалося сонце.

Цілюще повітря робило своє діло й от вночі нас розбудила облава. Слава Богу, кубинські міліціонери не знали, скільки в мене дітей і тому хутко подалися прочісувать далі. А все цей клятий сон, він просто напосівся на мене, од’їхавши од нуклеїдів за океан. Що я, окрім нього, нічого не міг робити, до такої міри, що навіть в знайомих мулаток надія змінилася на неприховану зневагу. Однак вони ще майоріли очима; особливо Кончіта, бо вона не була в курортнім штаті, а так. Особливо вночі, не кажучи про вдень. Навіть місцеві, які мали фієсту, дивувалися. Звідкіля їм було знати, що мій організм уперше не знає страху? Що він бачить, наприклад, воду — бере і п’є її. Просто з крану — не тіпаючись, що не фільтровану. Або, лягаючи спати, він не думає, з якого боку сьогодні віяв вітер; не турбується ні про куряву, ні пилюку, й засинає, як убитий. А мої діти — їм геть не" спиться. Так, що потягнуло на нічні вилазки, а тут, як на зло, повнісінько революційних музеїв, і хтось нашептав, що там, окрім слави, є ще й зброя, її вони не знайшли, зате один з ідіотів вцупив чорного берета. З кокардою такого.

Все узбережжя піднялося по тривозі, бо то виявився берет Че Гевари — революціонера такого, що гід тепер нас просто замучив:

— А чи знаєте ви, що Че Гевара усю тактику перейняв у бандерівців?

Я насилу отетерів. Бо досі не був певен, чи реабілітували в нас, там, за океаном, Бандеру. Звідкіля ж Хоакін знає тут, що його вже дозволили? Ну, гаразд, а звідкіля того міг знати товариш Че? Й де він міг засвоїти тактику? Адже Бандеру вбито комуністами саме, коли повстала Куба. Й перемогла вона рівнісінько на його день народження.

— Яку тактику? — мружився я, наче від сонця.

— І конспіративну, і бойову. Він в «Щоденнику революціонера» про це писав. Ви хіба цим не цікавитеся?

Он воно як. Радіаційного страху тут я позбувся, щоби повернувся комуністичний. Це ж страшно подумати, що буде крадієві того злощасного берета, якого, виявляється, славетний Че подарував Кубі, їдучи піднімати на повстання далеку Венесуелу. Дивно, чому він одразу там і проколовся? Разом з коханою? Чому там бандерівська тактика не порятувала? А міліція знову трусила квартал за кварталом, так, що мої юні реабілітанти принесли мені чорну реліквію.

— Однесіть його їм, скажіть, що ми не знали, — шепотів вислогубенький, — до нього вже дійшло місцеве гасло «Соціалізм — або смерть». Той, у якого було з-поміж нас найбільше доларів; це, бач, в Києві батьки купили найдорожчі ролики, й аж на Кубі він вирішив: чорний берет, понтовий такий, дуже пасуватиме до них — а особливо розмови про те, де він його взяв.

— Значить так, — наказав я їм, — ніяких розмов тут про Че Гевару. Й про Бандеру, ясно?

— А то що?

— А то Куби більше не побачите, — давив я слова.

Вони обурилися:

— Чому?

— Бо й України теж, — вибовкнув я.