__________________

Таке, як. Більше нічого про щастя сказати Григорук не знав. Бо скрізь там, де він мав його здобути, виходило щось таке пісненьке, а не всеохоплююче, як коли він закохався у вчительку біології.

— Аби тоді щось між нами було, — дико мріяв він, — то, може, ото й щастя.

Були й інші нагоди, однак у фіналі часто виходило надто протилежне.

— Отак і життя мине, — вирішив Григорук, бо лише його розпочинав. І боявся, що з таким стартом який же буде тоді кінець?

Хоча досить часто прокидався несподівано легкий і окрилений, отут його починало гризти, що стан цей виникав просто так.

— На погоду, — і піднесення те хутенько розсотувалося.

Залишки його розліталися остаточно, коли Григорук наважувався побалакати про цю проблему.

«Виходить, що це нікого й не пече», — хнюпився він до наступного осяйного ранку. Коли, здавалося, можна встати з ліжка, не користуючися помогою кінцівок. Однаково, що робити з цим усім далі, Григорук щоразу був неготовий.

Та якась здогадка давня муляла його, доки він її не відновив:

«Щастя можна здобути, якщо знайдеш квіт папороті в ніч на Купала».

Й Григорук почав ловити себе на тому, що, потрапивши на природу, приглядався, де тої папороті густіше. Доки не надибав її за парком цілі джунглі.

— Ого, розбуяла, — охнув він від думки, що рослинність ця саме готується спалахнути квітами. Зиркнув на календаря й заскнів — сьогодні та ніч.

Григорукові стало шкода себе. Бо в забобони він не вірив, але немічно усвідомлював, що потемки таки посуне на ті схили.

Вже на них його охопила докука: ліхтаря він прихопив, це зрозуміло для чого. А от навіщо взяв сумку? Хіба ж щастя таке завбільшки, що туди саме й влізе?

Саме тут йому здалося, що за папороттю щось забіліло. Й ген пропливло.

— Отак, — подумав Григорук, — воно, виходить, не сидить на місці...

Й вимкнув лампочку.

Бо знав: щастя то таке діло, дуже полохливе. Причаївшися добряче, він не помилився — ондо знову білою хмариною нечутно віддалялося воно.

— Чи йти, чи ждать? — трясся Григорук.

Й навприсядки посунув уперед, сам того не постерігши. Доки мало не гухнув на нижню стежку, вчасно учепившися за стеблини.

Щастя закричало.

Григорук здибився й посунув по твердому до нього, воно зойкнуло й притьмом утамувалося.

Його подивував тембр — люди так не кричать: якийсь нутряний звук ішов поза голосовими стулинами. Григорук став на рівні й подався ними далі.

Однак воно оніміло.

А він дерся, дивуючися, що нетрі дедалі вищають, й на мить папороть стала гігантською, наче в мезозої. Це коли він зсунувся у виярок — то трави стали над ним.

Й настав прозір, бо понизу листя було рідше; Григорук вже поволі настановив очі на пітьму й ретельно озирався.

Оно!

Щастя пульсувало, тіпалося онде під парканом. Узрівши його майже поруч, Григорук відстовбурчився, його наче здійняло з канави й він злетів над парості, на льоту зловивши пальцем облатку ліхтарика й тицьнув.

На щасті лежало нещастя, воно зблиснуло пітнявими очима, тетеріючи од променю.

— Стоять! — гаркнув до нього Григорук так, що те підскочило, підхопило штани, й подовжуючи цього руха, перемайнуло через паркан, віддаляючись ген матюками.

Григорук нахилився до того сяючого, що лишилося поземки. Й осліп, бо промінь, упавши на яскраве, біло скаламутив темряву. Однак, перш ніж випалитися, зіниці за мить зафіксували перекинуту дівчину із задертим платтям. Потім він якийсь час не міг бачити її, а лише чути:

— Товаришу міліціонере, чому ви не заарештували його?

Це було сказано крізь їдкі сльози так, що Григорук навіть не образився, що його названо міліціонером.

— Та я не міліціонер, — зітхнув він і здогадався вимкнути світло.

Вмить мовчанку їхню заповнили цвіркуни, які, певно, також цієї ночі шукали тут щастя.

В очах поволі розсоталося, й він зміг розгледіти дівчину, яка за риданнями ніяк не ладна була звестися, доки він не подав руку. Долоня була геть гаряча од сліз.

— То хто ж ви тоді? — крізь конвульсії промовила вона.

— Ідіот, — перший раз за все життя зізнався Григорук, бо більше нагоди не трапилося б. Говорити зараз про квіт папороті було не з руки — бо дівчина тоді могла лякнутися його дужче, аніж ґвалтівника.

— Ішов тут, — брехав далі він, — чую, хтось кличе по допомогу.

— Брешете. Я. Не. Кричала! — нарешті втамувала вона ридання.

— От я й кажу: випадково тут опинився.

Очі знову призвичаїлися до сутінок, так, що ними він бачив: плаття не скрізь біле, а знизу замащене, землею, певно; вона перехопила погляда, лапнула себе там рукою. Й урвала геть, лишивши Григорукові на сім місці лише розпачливого крика.

Якусь мить він стояв, зойкіт відлунювався йому доти в голові, доки та не збагнула, що дівчина побігла нагору. Тобто не в містечко, а туди, де височів декоративний міст. Збудований чи то Потоцьким, чи Радзивіллом, але не це головне. А те, що від часів польської окупації потік під ним давно висох, лишивши неприкрите камінюччя.

Григорук біг, а воно зламами гранилося в його уяві, наддаючи сили ногам.

Вона вже перекинулася через перила була, доки почула половицями, як гупотить Григорук — це лише на дещицю затримало її, доки глянула, але достатньо, аби хлопець уп’явся їй в комір.

Вона несамовито рвонулася, й Григорук збагнув, що плаття недовго триматиме — перечепившись через бильце, він хапнув її під пахву. Вільною рукою хотів закріпитися за кронштейна. Забувши, що в ній є ліхтар — пальці спорхнули, ліхтар також. Григорук відчув, як опирається лише об повітря.

— Ну! Ну! — кричала вона, а він навіть не збагнув, що вона вхопила його за волосся, бо:

хлопець споглядав, як електропромінчик світла линув униз і, перш ніж згаснути, вихопив гостре камінюччя.

— Ідіот! Ідіот! — кричала вона. — Я тебе не вдержу...

Немов плавець, він заборсав ногами, доки не наступив на балку. Потім перечепився за крокву. Потім лише підсадив дівчину нагору. Одхекавшись, виліз і сам.

— Хороший! — кричала вона. — Я кричу, а він не чує! Ти теж вірші пишеш?

—Прозу, — зізнався він.

— А-а, ти вже казав, що ти ідіот, — реготнула вона. — Ти думаєш, легко було тебе держати?

— Не знаю, не пробував, — віджартувався він, і обоє несподівано зайшлися сміхом.

І, щоб вона не боялася його, чого це, мовляв, хлопець поночі никає крутосхилами, він розповів їй про квіт папороті.

Вона зупинилася.

— Так ти теж?

І розповіла таку самісіньку історію.

— Да-а, земля родить, — придивився він до неї пильненько крізь ніч, бруд, піт. — А от цікаво знати, як ти собі уявляла щастя?

— Щастя — це коли визнання. Я, ти розумієш, вірші пишу, пишу, а їх навіть в районку нашу не беруть.

— Вірші хороші? — посерйознішав він.

— Чудові!

— Значить, наша районна газета погана.

Вона знову зупинилася:

— А знайшла, сам бачив, що. Якби я знала, ідіотка...

— Ти не ідіотка, ти ж пишеш не прозу, — вставив він, щоби вона кволо усміхнулася.

Григорук знав, коли він і вона вийдуть під світло, то він упізнає її. Адже в їхньому містечку не так багато людей, яких не друкують у районці.

— Напав, гад, рота затиснув, губи покусав, — облизнулася дівчина.

— Ну, це теж було своєрідне визнання, — бовкнув він.

І жахнувся. Вхопив її за руку.

— Не бійся. Я вже туди не побіжу, — запевнила вона.

Й пальці його відчули, що та каже правду.

Обоє збагнули, що поспішати цієї ночі їм нікуди — спершу знайшли його сумку, потім її портфеля, а далі й ліхтаря. І, ввімкнувши його, узріли з подивом, що й портфель, і сумка однакові за розміром.