— От би мене Хрущов почув! — засміявся я і вмовк. Бо дивлюся: лялька велика лежить.

Отак просто на похилому бадиллі. Замурзана така. І одкриває до мене очі й починає ними плакати. Бо без голосу.

— Ти чиє? — питаюся я, бо розумію, що то не лялька.

— Мамове, — шепоче воно.

Я аж сів.

То-то Грицьченко з лягавими на машині шастають — бо чув я три дні тому, що в Долинівці дитя пропало, пішло в поле й не вернулося.

Та й раніше діти зникали. Лише в косовицю їх, нещасних, й знаходили. Це ж тепер лани — од села до села, як джунглі. Отак піде гратися, йому ж цікаво: бо оно новий ліс виріс, як у казці. А з тої казки виходу нема.

Воно дивиться на мене так. В ручці качанчика тримає, що смоктало. Та вимазане все геть, нещасне. Лише там, де сльози текли, ото й усього, що чистого.

— А зовуть тебе як?

— Танюська, — каже.

— От і добре, Танюшо, — беру я її на руки й лише тоді підводжуся на повен зріст.

__________________

Галі Стефановій та Роману Веретельникові

Небо періщило, що коли він заскочив до кав’ярні «Абзац», побачив: вона порожня.

— Суки, дурять народ, — привіталася Клава словом «суки», — говорили по тілівізору ж, що буде сонце. — Лаяла вона не метеорологів, а відсутність клієнтів.

— Н-д, — відповів Рома, бо йому не геть хотілося продовжувати розмову, яка обов’язково перейде на про Ющенка.

Але сталося навпаки:

— От ти дітіктіви пишеш, — тицьнула Клава в нього філіжанкою кави, — так от напиши лучче, як хтось у нас чашки краде. Бо вже, сука, моє терпіння лопне — я ж не можу ще й за вором услідить, коли тут і так розриваєшся.

— Нє, ну я сірйозно. Хто цього ворюгу вислідить, вік буде в мене кофе безплатно пить.

Вона несподівано вмовкла і очі в неї стали кольору дощу.

«Еге, — не сказав Рома, — як ти вже пообіцяла тому, хто вигадає назву для кав’ярні». Колись вона називалася «дієтичкою», але коли цього гастронома зліквідували, то враз набула безіменності. Рома й став її хрещеним батьком («Абзац»), але шару пив тижні зо три, а потім вона припинилася, щойно повісили вивіску.

— Н-д, — сказав він.

А він поринув в каву і в ті далекі часи, коли ще філіжанки давали під заставу. Обов’язково хтось їх забував на столиках, можна було назбирати, здати і тішитися шарою без ніяких детективних сюжетів. Нескінченна кава — ось ідеал. Бо одного разу він заскочив себе на тому, що почав одягатися в темновохристу одежу, на якій кавові плями були непомітні.

З-за шинквасу пахтіло рідкими звуками, які змагалися з дощовим шарудінням:

— Ну я сірйозно, пісатіль, вилови його, вік тебе буду поїть.

Детективи він писав занадто розумні, як про сюжети в них. Цю справу він називав «гра в метання бісеру». До того ж не хотів перекладати на московську мову. Вдалося притулити двійко по журналах, але прибутку не вистачило й на путню банку «галки». В епоху, коли філіжанка стала дешевша за напій; в країні, яка стала дешевшою за свою державу.

Рома почав стежити. Тут була одна небезпека, аби з людей не подумав хто, що він — сексот. Але, бувши непоганим письменником, він замаскувася за ідею, що визирає собі цікавих персонажів. І, дивна річ, кількох собі підгледів.

Дівчину цю він би не помітив, якби та несподівано не спалахнула подивом — що могла вона там побачити, на столику? Книжки чи чогось вартісного перед нею не було.

Вона дивилася у філіжанку, профіль її, майже пташиний, майже переляканий, ще дужче загострився. Одягнута вона була в щось середнє між ґунею і пончо, що коли взяти рукою чашку, яка викликає того непідробного переляка, то рукав закриває чи не пів-столика. А потім отак полізти в сумочку, скажімо, по цигарку — мить — і філіжанки не стало.

Роман спостерігав, як подив, чи пак переляк поволі зникає з лиця незнайомки. Вона видихала його разом з димом, поволі повертаючись до тями. Хутко озирнулася, встала.

Він рушив слідом. Дівчина не озиралася. Робила це доти, доки не дійшла кутнього будинку на Комінтерна. Роман ще повештався там, зайшов навіть в аптеку, наче цей заклад міг підказати про незнайомку, од якої лишився лише спогад про геть некепські ноги.

Цього разу на ній був светр із широчезними рукавами. Роман украйока споглядав, як дівчина вицмулила каву, а потім спритним рухом перекинула філіжанку; перечекавши, згодом замружилася, одхилила її і почала туди зазирати. Лице її поволі сповнювалося огиди. Вона відштовхнула філіжанку, нервово полізла по цигарку. Кілька разів похапливо затягнулася і, випустивши найгустіше пасмо диму, накрила півстолика.

Яка тут Клава додивиться? Як широкий рукав светра поглинає в димовій завісі філіжанку? Суне руку до сумочки, буцім лише для того, аби вийняти журнал «Археологія»...

Вітерець, легкий, як гріх, квапив її ходу. Лише раз вона зупинилася. Стала під деревом, нервово розщібнула сумочку, видобула звідтам здобич. І знову її личко загострилося од огиди. Вона жбурнула філіжанку в урну й подалася геть.

Роман дбайливо вийняв її, обгорнув хусточкою, аби не пошкодити пальцевих відбитків. Ледве устиг тицьнути її, надтріснуту, до кишені, як побачив, що незнайомка повертається; розминувшися, він став за вітриною аптеки. Звідти чудово було видно розпач у дівчини, яка витрусила чи не всю урну, переконавшися з жахом, що філіжанка вмить зникла. Народ проминав її — кого тепер здивує людина, яка копирсається в смітті? Навіть, якщо в неї гарні ноги? Особливо ліва?

— Н-д, — сказав Роман.

Наступної її акції Роман не волав «Держіть злодія!». А натомість придбав нове число «Археології».

Тепер він сів за той столик, якого полюбляла вона і розгорнув статті. Дівчина сіла навпроти й не здолала проминути поглядом обкладинку.

— Цікавитеся розкопками? — байдуже кинув до незнайомки.

— Ну, — заметушилася поглядом вона. — Я там працюю, в Інституті археології, — надсьорбнула пінку.

— Щаслива людина, — заховав журнала Роман, остерігаючись, щоби розмова не пішла про тонкощі, в яких він нічого не петрав. — Я досліджую архетипи, й тут трапляється чимало цікавих ілюстрацій.

Вона допила і занервувалася, бо перекидати філіжанку треба одразу.

— Вийду покурю, — підвівся він.

Чекати майже не довелося, вона вийшла, притискаючи сумку.

— А яка ваша тема? — не дав утекти.

— Трипільська культура, — очі її пашіли щастям — що вона там такого цікавого побачила в кавовій гущі?

Вони смалили «ватру» й балакали про тих вчених, які намагаються викреслити трипільців зі слов’янського ареалу. Тих, хто поневолював архетипи.

Коли вона записувала його телефон, він помітив у записникові календарика. Одного погляду було досить, аби зафіксувати в ньому скупчення днів, обведених чорнилом — архетипа жіночого місячного циклу. Не треба бути детективом, аби збагнути, що сьогодні саме найзручніша пора для того, щоби його не порушити.

Проводжаючи Галю, вони двічі проминули її будинок. Це тривало й тривало, вони навіть встигли відвідати музей Лесі Українки. Екскурсоводка була в натхненні, й дівчина Галя не змогла приховати сльозу.

— В мене проблема, — сказав він. — Я маю каву не «Крьоніш», не «Сихару», — інтригував він магічними словами, — не «Плацца д’оро» чи «Чібо», а — справжнього «Монарха». Але того, що волокнисто молотий.

— Що значить волокнисто? — підвела каламутні очі Галя.

— Ну, це коли боби рвуться, а не розтираються, виходить геть інша структура кави.

Й Роман видобув з рюкзачка чарівне пуделко. І хоч він був герметичний з геть одкачаним повітрям, ніздрі в неї тіпнулись, неначе од навали аромату.

— Яка структура?

— Продовжна, — провадив він і зробив жеста, наче вирішив заховати принаду. — Не нести ж її до кав’ярні...