Автобус утік.

Іван повернувся. До зупинки двадцятого тролейбусу і побачив його там. Умить кинувся й тут пасажири злякано-здивовано поступилися місцем.

Вона не помітила, коли перейшла українського кордона. Певно, це відбулося уночі. Закаблуки її стерлися до половини і йти стало легше. Її дивувало, як усі зирять на неї, наче упізнають. Тоді вона утирала щасну сльозу:

— Звісно, знають. Я ж удома.

І йшла, не маючи бодай компасу, але й разу не схибила на манівці.

Ненароком він зиркнув за вікно тролейбусу і крізь патьоки крові побачив: увесь весільний кортеж мчить на весільних авто слідом, махаючи, лякаючи водія. Ескортуючі подолали весь маршрут до кінця, й там він утік. Водій. А Івана вийняли, зодеколонили, привезли до ЗАГСУ й за блат та гроші виписали нового посвідчення.

— Он воно що, — промимрив він, бо благав лише про швидшого кінця.

Жоден наречений не осягнув слова «гірко». Лише один спізнав, що це таке. Це був Іван. Розколотими губами він тулився до нареченої, а відчував смак власної крові, густішої за ароматизовану помаду, до смаку якої несподівано додалося те, що було-таки гірким: сльози.

Бо крізь них він побачив на порозі ресторану її. У запилюженому, пошарпаному плащику стояла красуня. Ні туфлі без закаблуків, ні обвітреність шкіри, ні синці на руках і на литках — ніщо не змогло переконати швейцара. Що він отетеріло пропустив її й вона увійшла перед очі Івана, дійшовши його.

__________________

Анатолію Дяченкові

Я щосили контролювала свій голос. Аякже: річниця смерті Нінчиної матері, а гроші Нінка не повертає. Двосотку як позичила на похорон, так і тю-тю.

— Може, тобі маму назад викопать? — вперла вона в мене очі, коли я була їй нагадала, що місяць — минувся.

Вся її рідня також на мене дивиться, наче я теж родичка, а грошики вимагаю. Коли це ми породичались? Я, загалом, гроші складала на ремонт; і так тяжко було ту копійку втримати, й не купити собі, наприклад, сумочку. А тепер вийшло — замість сумочки труну.

Підбираючи інтонації, я проголосила тоста за покійницю, яку, практично, не знала; родичі підібрали губи, а Нінка удала сльозу.

Словом, на зупинку я спізнилася, тобто на трамвай. Це все кляті черевики — від тих часів, коли такі ще носили, вони катували мене висотою. Та ці ноги — задовгі для таких каблуків — тому вони одна об одну плуталися. Бо або Нінка чогось намішала, або я. Не лишатися ж у чужих людей ночувать? Там же Сірий, хоч він і рудий, тобто Сірьога; весь час підливав, доки не завів у ванну; там навколо в людей горе, а він труси знімає. Хоче за свою сестру двосотку одробить, сопе так, щоби останнє омріяне бажання одбити; я труси не пускала, тоді він знову за столом почав підливати, доки я не покинула протестувати, щоб він не мішав. Чого він там наколотив?

Я знову злетіла з ратиць. Тобто з каблуків. Чим незручні довгі ноги, то це з них падати — з коротких, а особливо кривих, було б не так високо. Дивно, я вже не йшла, я стояла на зупинці і та раптом перекинулася, й стала боком. Я не дурна, я знаю, що все це навпаки і тому взялася за трубу з табличкою й підвелася паралельно до неї, аж доки все не вирівнялося.

Тут під’їхав він.

— Куди їдем?

— Не туди, — відповіла я, тобто почула, як я відповідаю, це дуже смішно, чути, як ти збоку щось говориш таке, і самій треба слухати, щоб розуміти.

— Само собою, — також засміявся він і виліз із «таврії». — Я в географічному значенні адреси.

«Чи він вмазаний? Такі слова котить», — подумала я раніше, аніж збагнула, що це я говорю вголос.

— Я тверезий, — сказав він а потім виправдався: — Я ж за рульом.

— За кермом, — виправила я, бо чувак такий класний, а слів правильних не знає.

Сказала я ротом, замість подумати.

— Ти теж класна, аж занадто, — подумав також вголос він. — Де ти набралась?

— На похороні, на похороні поминок, — раптом заплакала я, але не за Нінчиною мамою, а за своєю двосоткою. Гадина, такі роковини влаштувала, краще б мені борг віддала; я заплакала ще гірше.

— Не плач, усі там будемо, — взяв він мене за лікоть. Так, щоб пожаліти. Однак я відчула: якщо він мене ще тричі так возьме, то я протверезію. Або навпаки — але дотик у нього був не такий, як. Як, наприклад, у Сірьоги. Не могла ж я тут пояснювати, що збирала гроші на ремонт. Бо оно вже в ванну не можна зайти, не те, що туди когось пустити — і вже майже назбирала на ванну, як тут ця смерть чужа мене підкосила, так, що тепер все спочатку збирай. А миючись, бійся залити сусідів, як було вже тричі — тільки розслабилася, і давай, іди роби ремонт тепер чужим людям, бо вони юристи.

Тому я заплакала ще дужче.

— Юристи, ясно? Вони тебе по судах затаскають за якісь двісті літрів води. Причому твоєї води, а не їхньої, — намагалася я хоч що-небуть втовкти йому, такому нічному, тобто темному, який нічого не розуміє тут, а їздить собі тут, де хоче, а ти стій тут, як дурепа, тому що ти тут хочеш стояти.

— Давайте я вас підвезу.

— А ми вже на «ви»? — обурилась я. Підходить тут кожен і починає «викати», хоча ти з ним незнайома. Тут зі знайомими пуття не дійдеш, — всі тільки й хочуть того, що хочуть. І не більше — одному дозволь, так він тоді всім, гад, роздзвонить, та ще й так, що інші ще всім перебрешуть. Ну, а що далі? Коли в тебе ванна така, що самій туди страшно зайти, а не людям показати — то вона працює, то тече. Так же залетіти можна; й не од людини, хто заміж візьме. Бо ті, хто заміж беруть, так це приховують, що навіть самі про себе таких не здогадуються.

— Ти не трамвай, — сказала я отак просто незнайомцеві.

— Не врубався, — не врубався той.

— Бо я їздю трамваєм, а не тобою, — намагалася я йому пояснити, а виходило навпаки; тобто сядь не в трамвай, а в машину, так він одразу почне в труси лізти. Хоч і не Сірьога, а почне.

Тому я полізла туди, в свої, перша. Бо якщо він — перший, то тоді доведеться труси в нього відбивати. А так — нехай він спробує їх захопити; бо вони всі туди хочуть скочить, навіть вночі на вулиці, хоча тут нема жодної ванни, бодай попсованої, а чи вони розуміють це? Тут я злякалася натурально: а чи не сказала я вголос? Бо хто його знає, що він за один і чи вірно може тоді зрозуміти?

— Ніяких трусів, — пояснила я. — Бо в мене ще є ліфчик, і ніхто його не зніме.

— Чому? — засміявся він.

— Бо він в мене не для жлобів. Жлоб ніколи не здогадається, що там пряжка не ззаду, а спереду, отут, між чашечками.

Я хотіла показати, та ґудзики також були смішні й комір не хотів розщібатися. Довелося задирати ціле плаття, щоб людина зрозуміла все вірно. Так, що він випустив мого ліктя й зупинка знову стала догори; тепла така, бо було літо. Хоча стояла ніч, а тепла було скільки хоч — цілий тобі асфальт, треба лише правильно ним користуватися, щоби він притулився до тебе м’яко, а не грубо, так, як це люблять всі асфальти. Тут вони відчули, що мене в них забирають.

— Поїхали, довезу, — наполягали мої лікті, бо за них тримався цей він.

— Ти став трамваєм? — засміялася я з його настирності. Чоловік не знає навіть, як мене звуть, не знає навіть, що таке пряжка між чашечками, а таке собі дозволяє, наче ми з ним сто років знайомі. Наче я не посоромлюся показати йому свою ванну, яка сама себе соромиться. На яку я знову почну збирати гроші, дасть Бог, в Нінки інша матір вже не помре, і я стягнуся, може, й на нову. Бо реставрувати стару це несерйозно — однаково облупиться. Чи купувати пластикову?

— Тільки чавунну, — сказала я виразно. Так, щоб він все зрозумів. Бо якщо чоловік не зрозуміє правильно жінку з самого почату, то вже потім і не жди. Бо пластикова ванна простоїть рік-два, і що потім? — Правда, за рік-два можна встигнути вийти заміж, а далі буде видно.