Тоді він, як потопельник за соломинку, учепився за висунуте йому офіційне звинувачення про педерастію й щосили запраг в’язниці. Глибоко плекаючи надію, що лише товсті радянські ґрати захистять його первісну душу та міфотворчі її здібності од зазіхань Гертруди.

Однак прогресивне людство, неначе Борхеса од фашизму, одмежувало Параджанова од підерії, нацькувавши сонмища адвокатів, які блискуче довели, що він і близько не стояв біля гузна. Не бажаючи визнавати, що для справжнього гома (історична фраза підсудного на процесі: «Що ці підараси тямлять на гомосексуалізмі!» — кинута як суддям, так і захисникам), що для такого чоловіка саме чоловіча в’язниця аж ніяк не являє собою символа несвободи...

Тож Параджанов мало не захрип на суді, докладаючи титанічних зусиль, аби вибороти своє кредо в адвокатів і таки переконав прокурора, що винуватий. Тому, без жоднісінького доказу речового (а які вони мають бути на такому процесі? Колекція роздертих анусів, чи що?) лише за свідченням потерпілих та за власними репліками (нечуваний випадок для судочинства, навіть для нашого!) був запроторений до буцегарні.

Тобто «щуку кинули у річку», як писав Поет. Там Параджанов цілковито зміг віддатися мистецтву й осягнути себе, нарешті, яко вірменина. Тобто безупину малювати, писати, вивчати рідну мову та культуру, творити її — аніхто з оточуючих не зазіхав балакати На Всіх Рівнях Квазі Сугесто Інфернально Модемно.

Проте світова громада не дрімала й витягла його-таки звідтіля. Та ще й уберегла од повторної посадки, на яку він одразу почав провокувати слідчі органи. Висмикнувши його з підериних лабетів, вона одразу почала підбивати його на перверсії інтелектуальні. На збоченицький шлях, де панують фригідові феміністки, котрі безупинно сублімують. Шляхом, яким мають, мусять йти усі митці. А не власним, притаманним, достеменним. Прадавнім, споконвічно-органічним, інциклічним, автохтонним, міфо-епічним. Лабіальним, йотованим. Маніальним, тобто рукотворним. Панкратичним, профундо...

Певно, лише один-єдиний з них усіх примудрився знайти собі порятунок у цій скруті. Видертися із цупкого бюсту. Порушити одностайність, насаджену стайнею Гертруди Стайн.

Семюель Беккет, — ось той пестунчик долі. Бо він узяв і створив те, що давно було слід — інтелектуальну клоунаду. Чи то пак блазнярню. І всії тії ірінії, наслані на нього Гертрудою, усі валькірії-вальпургії почали гризти, рвати іклами милі їхньому серцеві Гіперонімні Адеквати Паралельних Парадигм, сакрально-лексико-морфемних-вербально-омоформно-адекватних, емпіріокритици...

Певно, насьогодні — це єдиний шлях, аби пронести свою душу чистою. І не стати компромесією.

Невідомо, чи були взагалі груди у Гертруди Стайн. Також нема потверджень, чи були вони знайомі з Томасом Еліотом. Напевне можна сказати єдино: із Параджановим вона особисто не зналася. Бо приятелювала із Джойсом-інджойсом. Із Борхесом-крохоборхесом? Невідомо про персональні контакти.

Та ба й усі інші, хто на таке знайомство не сподівається, мусить тікати од її бюсту, а надто од ліфчика-сачка, Двоєдиного, просотаного Дезодоратом. Дуалістичного, Амбівалентного,

і це — одновалентно.

__________________

Він зігнувся й не знав, що його шукає Стейнбек. Він сидів за письмовим столом із вікном на Пасаж й хотів щосили з-за нього втекти. Але телефон не дзвонив, мама чомусь не надокучала, й не приходила жодна собака, яких завжди було.

Це він відкрив Булгакова, якого тоді в Києві ніхто не знав, так, що не лише в Києві.

— А, цей сіфілітік? — згадували про молодого лікаря місцеві, бо брат його теж був венерологом. Ясно, що сусіди їх не любили, особливо відвідувачів, доки хтось сам не ставав пацієнтом. Тоді любили таємно, зі злістю.

Бо тут треба було писати, кому будинок їхній належав насправді. Петрову? Скільки тут цих Петрових було, але саме цей виявився першим в Україні культурологом й автором першої тут «Історії української літератури». І пустив до себе жити цілу сім’ю Булгакових, хоча любив лише батька, богослова. Але. Чи це був власний дім Петрова, чи він його в когось винаймав? Віктор не міг пригадати, пам’ятав лише, що вчора була цілковита ясність, яку слід би відновити.

Й свідків лишилося дуже багато, більше, аніж треба. Особливо Васіліса, Василь Ісаїч, той, який винаймав у Петрова напівпідвал. Чи Петров у Васіліси? Доти, доки той перестав винаймати — по жовтневому перевороті дістав постійну прописку.

Стоп. А міг же сам Васіліса бути господарем усього помешкання? Тоді все легко ставало на свої місця. Міг би сам Васіліса в приватній розмові засвідчити таке? Міг, а те, що він помилявся — то Господь йому суддя.

Віктор Нєкрасов підвівся з-за столу, бо йому прийшла проста думка, звісно, так буде ліпше, бо зачепи того Петрова й доведеться тоді одмотувати про нього, а тоді ще доведеться пригадати не лише про українського культуролога, але й те, що мати Михайла Булгакова теж українка.

— Отак лише торкнися, і...

Окрім Віктора, в кімнаті була ще совість. І тому він подався на вулицю, знаючи: не дійде до Центрального гастронома, як зустріне кого такого, хто шанує автора «В окопах Сталінграда».

— Шановний наш госте... — сказав Корнійчук і на мить перепнувся.

«Ну чого весь час на язик лізе «Стейнвей» замість «Стейнбек?»

Хоча на заміточку цю похибку не завадило б узяти. Де-небудь у п’єсі притулити — адже хтось із народу може ненароком втелющити? А в залі, якщо трапляться інтелігентні люди, обов’язково буде сміх, он як колись у несмішній «Загибелі ескадри» актор Дальський назвав міноносця «Стрємітєльного» «Встромітєльним». То нехай вже ці описки стаються з волі драматурга, а не впоперек.

— ... наш Джоне Стейнбече! — провадив далі Корнійчук. — Від усього серця я, як Лауреат Державної премії, хотів би привітати на рідній землі Вас, як американського письменника, якому небайдужа доля американських трударів, — відлунювалося під мозаїкою Спілки письменників.

— Я хочу бачити, — несподівано озвався той, — письменника Віктора Нєкрасова.

— На жаль, його зараз немає в Києві, — урвав тоста Корнійчук. «Ну звісно, Нєкрасова йому подавай. Бажан чи Первомайський його не вдовольнять, хоча я вважаю, що «Дикий мед» не згірший за «В окопах Сталінграда», хоча і там, і там ніде й близько немає нічого про перемогу нових стратегічних засобів над старими. — Він зараз саме у від’їзді. В творчому відрядженні збирає матеріал для свого нового роману. Так от, я, як Голова Верховної Ради України, хотів би підняти цього келиха за...

Вийшовши з дому, Віктор одразу помітив Сашу Панасюка. Це також був прозаїк, але, на перевагу над іншими, він був боксером, який провів на рингу двісті чотири бої. Перевага ця була дуже зручною для тих, кому він наливав, адже ніяка вже халепа не станеться поруч з такими гіпертрофованими біцепсами.

«Тільки б помітив, тільки б помітив», — мимоволі Віктор уповільнив крок.

Боксери мають ще одну перевагу над простими людьми — в них боковий зір розвинутий досконало, й Саша вмить зафіксував нерішучу й до болю знайому постать в неодмінній шкірянці, в тих само непрасованих брюках і з попрасованими вусами.

«Боже, — подумав Саша, в уяві якого Віктор поставав як омріяний граючий тренер, — це який везун. Отак кіряй все життя бозна з ким, і оце лише тепер».

Бо в кишені затаїлося кілька незапланованих троячок.

— Дуже хочу бачити Віктора Нєкрасова, — мурмотів ще не геть п’яний заокеанець.

— Я, як Голова Спілки письменників України, хотів би піднести цей келих за простий американський народ, що...

Не дочекавшись перекладу, Джон Стейнбек урвав промовця. Що міг залегко урвати бенкета:

— Я, як Нобелівський лауреат хотів би запитати вас: де тут можна посцять?

Запанувала мовчанка. Бо перекладачка знала лише староанглійську мову, яка в нас правувала за сучасну, тому сленґового зворота не змогла подужати, але репліка була потужною і оминути її — це означало нарватися на корнійчукове прокляття. Що це таке насправді, вона чудово знала не за художніми творами. Й тому благально втупилася в референта з міжнародних питань, якому, вона знала, там, за бугром, доводилося стикатися зі сленгом віч-на-віч, і не лише з ним.