— Що? — підскочила б та, якби не боялася зачепити тут якого штекера. Й сіла, бо знала, як любить Петько вкручувати такі слівця, які незрозумілі — аби лише їй не приліпив такого, одного з них, назавжди. Тому Тося й явила цілковиту байдужість, а натомість поклала руку Петрові на коліно.

— «Розінтелігенчення літератури!» — переможно читав далі з папірця той, — це там у них якийсь чувак сказав про Гончаря, і йому за це не дали Шевченківську премію. Й правильно не дали, бо Гончаря не трож.

Тося Гончара знала. Бо тоді ж була війна і в людей вже нічого не було, а лише краса вірності. Вона б пригадала свої ще шкільні твори про це, але Петя не дав:

— Потім підняли вони одного амириканця. Той сказав страшну річ, що союз пісатілів уже перестав бути міністерством літератури. Бо кабінет Римарука набагато меньчий, аніж тувалєт у якогось би нового руського. І правильно сказав, бо давно вже пора позменшувати цим гадам тувалєти!

Тося не втрималася й озирнулася тіснотою будки. Добре, що це не туалет і не кабінет, і вона посунула долоньку вище, з надією, що скоро Петько вибалакається:

— Тоді виліз один їх пісатєль і заявив, що українська література ще давно робила такі тіпи її, яких ніде, окроми неї, ни було. Але його перебив тут один такий, нєрвинний, і вони зчепилися. Доки хтось нєрвинного не обізвав провокатором, чи то він сам себе обізвав? Ни важно, бо то в них шуткі такі. Тут, Тосю, вокруг літератури такого цікавого много, що вона сама вже по собі й ни інтірєсна така, як то, шо про неї думають.

— А ти не боїсся, — Тося на мить одняла руку, — що вони обідятьця на тебе, шо ти їх пишеш на магнітофона? І щось тобі за це здєлають?

— Хто? — реготнув Петро. — Оці балакуни? Та шо вони мені можуть здєлать? Та вони мені должні благодарить, шо я хоч на пльонки їх фіксірую. Може, щось од них та й останицьця благодаря міні. Це коли пишеш яких бариг, то тоді опасно. Як узнають, то можуть і пльонку спалить, і балду одбить, як доберуться. Бо ти там у них щось почув. До такого, правда, шше ні разу не доходило... А ці? Та вони мухи ни обідять, вони навіть між собою погризтися як слід ни можуть. Бо вони боятьця: їхнюю літературу вже зліквідірували, а разговори про неї — ще ні.

Тося знала, що Петро хоробрий, і знала, що він любить, коли йому про це нагадують. А шо ж іще мужчині треба? От лише оці балачки... Хоча з іншого боку — скільки їх таких, мужичків, що ти з них і слова не витягнеш? Або ці, ще гірші — які лише про футбол та про футбол, хоч бери й сама в тренери записуйся. То, якщо розібратися, їй з Петром повезло: що вони працюють в одній організації. Яка, слава Богу, має такі тихі закапелочки, де й під час робочого дня можна нормально побалакати. Воно глянь, а вже й зміна кінчилася, вже й час додому йти. Зручно! І вона посунула долоньку вище, але Петро не відчув:

— Тоді виступив Кулик, якого вже вигнали з газети. Ти знаєш, що він сказав? Що наша література тоді вийде на мировий уровинь, лише коли вона відмовиться від самої себе, тобто, як він сказав, від про-він-цій-ності. Це він намікав на щось, но тут почала виступати одна дама, якої всі бояться, навіть вона сама. Бо я вже колись її писав, то вона нападає на всіх, даже на те іздатільство, де сама робе. Воно її за це й держе. Харчучка! Во як її зовуть, і вона обхарькать може любі ніспровіржімі авторитети, навіть ті, які в кирзових чоботях. Вона пожалілася, що зараз робиться все так, щоби усі нелюдські діла ставали для нас нормою. А людські — навпаки, ставали наче нинормальні. Це вона, навєрно, в очередях наслухалася. Бо призивала усіх там присущих писати про літературу мовою цих же очередей.

— Да, з цим важко ни согласицця, — муркнула Тося і посунула пальцями вище.

— Потом говорив Римарук, але не про тувалєти й кабінети, а про то, що хоч література й ни пичатаєцьця, однак її треба за це ву ще більшій мірі обсмислювати.

— Ну да, — посунулася ще Тося.

— Стой! Бо тут почала говорити ота писатільніца, яка воспєла секс. Як же її? За... За... їй-богу, як же її? Забужка! Но чомусь говорила не про секса, а наоборот. Що нимає масиву літератури, а що вона розбита на окремі такі камери, які навіть між собою не перестукуютьця. Я ни поняв: коли це вже їх по камерах розсадили, адже ще ж не було такой команди? І ще про те казала, що кожна така кучка вважає себе могучою.

— Це вона знову про туалети? — Тосю заціпило. Бо коли вона почула про секс, то одразу вирішила, що вже недалеко лишилося. Бо, слава Богу, Петя не поставив бутилку, а вона б ще далі одтягла ту мить. Яка може й не настати, бо робочий день все-таки не обмежений.

— А що ж вона хотіла? Канєшно ж — кучки. Жити в страні, де призидентом Кучма, то як же ж без кучок? Всі ждали, що вона розкаже ще щось. Може, про продолженіє свого роману...

Про секс? — задихала Тося.

— Но вона так і ни сказала, — одсунувся б Петро, але було нікуди. — Бо далі виступав той Леонід Фінбер, який позбирав їх тут усіх. Що даже прилічного фуршета їм ни пообіцяв. Но зато дуже недоволін був Шевченківською премійою, а требував, щоб іще зробить премій. Отут би я йому сказав!

Тося зіщулилася. Вона відчула, що, власне, уся Петрова промова й зводилася до цього моменту: що би він міг сказати усім тим розумникам.

— Я би їм сказав так: ви нашу організацію не любите. А, мєжду прочім, якби вона в часи Шевченка тоже могла усе записувать на магнітофони, то, може, ви б нам ще спасіба сказали за те, що єдино ми завпєчатліли його голос і донесли його до потомков!

І Петро з погордою повернувся до магнітофонів, який кожен поволі котив свої бобіни, намотуючи на них те, що зветься історією. Адже кожен з них шнурочками тягнувся саме до тих місць, де вона робилася.

— Ти бач, — говорив він, — їм наша організація не наравицьця. А хто ж, як не ми, видає найінтірєсніші газети? Видає й буде видавати шче луччі. Ще луччі од їхньой такой літератури, яку вже ніхто видавати ни буде. То нихай спасібо скажуть, що наші газети виходять їхньой мовой!

Тося зиркнула кутками й охолола:

«А що, коли мікрофони стоять і в цій будці?»

Але потім заспокоїлася думкою, що нехай! Адже все можна тут робити тихо — не обов’язково ж сопіти та верещати? Як це роблять усі ті, хто не чує за собою мікрофона.

— Чуєш, Петю, а оці мікрофони, — хотіла запитати вона його в лоба, але передумала. І: — чуєш, а хто на ту конференцію мікрофони тягнув?

— А ніхто й не тягнув. Тепер там Академія, а раньте було що?

— Що?

— Раньше, Тосю, там було політучіліще. То як ти думаєш, мог їхній актовий зал бути без нашово мікрофона? Якщо там навіть в тувалєтах вони є?

Тося почала сміятися. Незважаючи на те, що службовий цей день безповоротно минався, а їй ще треба було магазинами пробігтися. Ех, Петю, Петю...

— Мєжду прочім, — казав той, — ті гувалєти в політучилки набагато більші, чим кабінети в їхньой літературі.

Тося зітхнула.

— Так, — погодилася вона. — Тувалєти лишаються ті самі, мікрофони лишаютьця ті самі, й ми тоже лишаємося ті самі!

Петро здивовано звів до неї брови. Він зрадів, що Тоська так уважно слухала його й, бач, не марно.

— Й література лишається тою самою, — додав він.

__________________

(Есей із серіалу «Колоніальні апокрифи»)

Едвардові Родзянському

Це відкриття, розумієте ви? Відкриття, бо Пушкін ніколи не був педерастом. А що вони з ним зробили за це? Та ніхто в світі не здогадується навіть, яка це потужна міжнародна сила: привчені жити в постійній конспірації, вони накопичили стільки підпільних організацій в кожному місті; та в кожному селі, в кожній військовій частині, в кожному інституті, будь він навіть секретним. Бо вони ще секретніші. Це саме такі таємниці, про які ми лише здогадуємося, про рушійні сили. Багато хто посилається на Божу волю.