Відлуння кроків було голоснішим за них. Так буває лише в Києві, коли старе життя завмерло, а нове не народилося, це тих півгодини, коли ні таксі не зловиш, ні повії. Коли бомжі та злодії засинаоть на яку часинку, знеможені, й припиняються навіть виклики «швидкої допомоги» — так ця мить змагає. Розпруження — ось як вона називається в закомплексованому місті; що навіть спекулянти зі своїми кіосками та ба навіть початківці-транссексуали натовклися й попадали, аби за годинку почати все спочатку.

От тоді-то й приємно плодити свої відображення у вітринах, які множилися купніше, аніж луна від закаблуків, отут ти й можеш помилуватися віддзеркаленнями себе на численних звабах, яких ти зроду не матимеш. Однак і вони тобою не володітимуть ніколи. Лише мить взаємного відбиття, ілюзія спілки добробуту з романтикою, спілки, якої зась навіть тим, хто її власник.

Оно, наприклад, автосалон, де навіть його директор не здатен придбати тамтешнього авта. Але якщо примудритися, то взириш у лімузинових шибах кільканадцятеро себе, немов ти там не лише сидиш, а й посідаєш.

Зажурений променад відображень тривав доти, доки моє видиме відбиття не щезло мені з-перед очей.

— Ото вже винайшли скло! — зрадів я з іноземної вибаганки, — що й не вилискує навіть. Поляризоване воно чи що?

То була ювелірна крамниця, звісна річ, що їй потрібна така вітрина, аби з-за неї вироби краще зблискували, вона мала такого поверхневого просвітлення, що коли я підніс долоню упритул попестити, дотику не відбулося.

— Оце техніка... — похвалив я її пучками пальців, проте й вони просоталися склом дематеріально. Тут я й завважив, що виробів на підвіконні занадто забагацько — себто все шкло, збите на скалки, купчилося там. І доказом побиття його на підлозі там, усередині, помаранчовіли двійко цеглин, які й виважили вітрину.

Я озирнувся. На мене уважно примружилися лише мої відбиття із не повибиваних ще вітрин.

— Кепські це свідки, — зрадів я на них.

Часина, коли відлуння кроків дужчі од них самих, тим і зручна, що почуєш їх раніше, аніж надійде самовидець — із тими думками я й переступив до крамниці.

Скло хрумкотіло попід підборами і втамовувало — адже відбитків за ним вони не лишать. В кожному розгепаному прилавкові також лишалося по цеглині — а окрім них — багацько цікавого такого, чого грабіжники за поспіхом не прихопили; ось, наприклад, чудова діадема із таких дебелих діамантів, що навіть скидалася на підробку. Рука чомусь не проковзнулася ними, а твердо торкнулася коштовностей.

— Не дурій, — сказав до неї внутрішній голос.

— Іди к бісу, — відповіла вона.

Логіка в неї була проста — коли вона вже залишила на гранях відбитки пальців, то яка різниця — забрав ти річ чи ні? Тицьнувши хапкома діадему до кишені, я вийшов на тротуара.

Анікого, бо й я, й мої віддзеркалення мовчали. На випорожненій геть вулиці, де навіть ані транссексуалапочатківця, який...

Я хутко переступив назад, бо перед тим крайкома зафіксував у сусідньому прилавкові кілька бранзолетів. Платиновеньких таких, із смарагдиками, дорожчими за будь-якого автомобіля в салоні навпротишньому; увійшов, наче до себе додому, хапнув тих лімузинів цілу купу, струсив, вибив скляного пилу з них і кинув за пазуху.

Мить — і стояв надворі. Оглядаючи себе в полірованих, помитих поверхнях. Крізь полисковане повітря, ніжне до позаматеріальності, одпружене, без біополів. Отих, які йменуються, наприклад, словом «глузд».

— Не ходи туди більш! — наказав внутрішній голос інтонаціями моєї пружини, вона вже давно була там, особливо, коли треба було зробити слушне зауваження. Отут вона й припустилася помилки, бо за слушність їй правила образа. Я притишив свого зовнішнього голоса до рівня внутрішнього:

— Хто плакався, що я квіти перестав носити? А та пляшка шампанського, якої я не поставив на Новий рік? Га? — уперто відповів я.

Бо побачив майбутнього її дня народження, коли я одягаю на її приголомшену шию діамантового намиста з семи низок — саме отих, які лежать поруч розтрощеного касового апарата.

Я скочив досередини й прихопив до тих низок чималої жмені сережок. Аби стачило ще й на восьме березня. Нерви луснули лунко, і я, хутко вискочивши, не збиваючи відлунь, подався геть.

Пройшовши десять кроків, я замалим не спіткнувся. Об думку, що треба бути повним ідіотом.

— Адже сигналізацію там відімкнуто, — осяйнув здогад.

Справді, якби «ювелірку» взяли за хвилину до мене, вже* там було б повнісінько ментів. Й не чути порожнісінькими кам’яними джунглями, аби щось їхало.

Тепер я діяв без поспіху, одбираючи найцінніше, платини не брав, оскільки легко міг сплутати її зі сріблом, чи, гірше, з мельхіором, не кажучи про нейзільбера. Жаль, що вранішні романтики не носять мішків. Набравши й у штани, я вискочив, аби набрати свіжого повітря, бо крамничне, здавалося, геть просотане тонюнькими скляними скалками, які пекли горло.

Неначе спогад про колишню убогість.

Одійшовши чимало, я наштрикнувся поглядом на розгадку. Поруч, у бічному завулкові, стовбичила дерев’яна естрада, уквітчана саморобними квітами, як буває, коли виступає саморобний рок-ансамбль. Або фольклорний, і збирають глядача на шармака послухати. Або духовий.

— Ясно, — буркнув я уголос, аби внутрішній не встиг першим. — Коли тут гурт лабав, грабіжники, виждавши крещендо, брязнули цеглинами у вітрину.

Я хутко йшов назад, біжучи, бачачи, як під неоковирні, однак гучні ритми, злодії б’ють прилавки, хапаючи добра, скільки є нервів. Звісно, вже ніколи тут, на цій вулиці, не лабатиме самодіяльність, бо той, хто підмикав струм до гірлянд та підсилювачів, цей умілець і вирубав сигналізацію в крамниці.

— Стій! — пролунало за спиною, що я закляк на півнозі. Голос був жіночий, проте не жінчин. Так звучала лише Наталка.

— Не жартуй так, — зачув я власного, який бринів холодним потом по спині. — Ти хочеш, щоб Кіндрат ухопив мене тут, на порозі? Із кишенями, набитими скарбами? Ні, я краще здохну там, усередині. Ти, Наталко, сумлінно не докоряла мені за злидні, за неподаровані квіти. Це ти купувала мені їх на річницю нашого кохання. А ту запальничку, яку ти подарувала мені на День армії? Та щоб я та не обсипав тебе каблучками?!

Бо примітив їх там, дрібних, цілу виставку. Стенда було розколото, я витягнув уламки й добрав тих перстеньків на десяток Наталок. А тоді вигріб і всі інші.

Одбігши од крамнички, я товк себе роковими ритмами:

— Все! Досить! Інаф! Годі! — у лад крокам, аби вони несли хутчій, непідвладні. Проте вони уперто завертали мене назад.

Це тому, що ліва нога в кожної людини на сантиметра куціша за праву. Отже, заблукавши в лісі (або в пустелі), чоловік неодмінно повертається туди, звідкіля почав.

«Нечистий водить!» — Полохається він і починає все спочатку, не знаючи про власні анатомічні особливості.

Місто спало.

Щохвилини ладне прокинутися, в ньому кожен талан чатував на іншого, аби жоден не випередив бодай на півкорпуса.

— Нехай навіть посадять! — сказав нарешті я своїм голосом.

Бо, лізучи туди досередини, мене турбувала не ця дрібниця. Бентежила проблема ширша: а куди, в біса, понабивати все те, що не влазить уже ні до кишень, ні за пазуху?

__________________

Неможливо ступити в ліс, коли він нічний, байдуже, що поруч із вулицями. Це як переступити поріг чужого літоб’єднання, де кожен оцінює тебе наперед твоїх творів.