Наче й благав він, знаючи вже свою владу над розтлінником, який розтлив увесь царський почет, не сподіваючися навіть, що хтось таке може зробити і з ним. Розхвилювався хлист, не знаючи, що по той бік дроту «Маленький» мастить салідолом... ні, не те, чого б він хтів, а Бороненого «нагана», вганяючи до його барабана опецькуваті набої.

— Я вже й зброю намастирив, — двозначно маніжився голос у рурці. — Ну? Який же ти після цього «Распутін»? — натякав він на метафоричність значення прізвища Гришки.

Дантес би позаздрив на таке — адже тут треба було викликати супротивника не на дуель, а на навпаки.

— Лише охорону із собою не бери, — кокетував перверсивно граф. — Ми й без неї дамо собі раду, еге?

Ось! Оце був пунктик, якого найбільше остерігався найманець світової підерії, йому свідки були непотрібні за двох причин, і другою була та, аби ніхто не знав правди, а кривда прокляттям упала на вінценосне гніздо, яке б укривалося незмиваною ганьбою спаплюженого конкубінату.

І хоч у Григорія було тоді безліч невідкладних справ — укотре слід було міняти склад кабінету міністрів Росії, надавати пільги інородцям, скасувати подушне на селян у рідній Тобольській губернії, відновити менструального цикли в цариці, аби вона не відчувала себе надто німкенею — та багато чого ще треба було тоді Распутіну встигнути; але він покинув усе к бісовій матері. І поїхав...

Теж к бісовій матері. Разом з царатом.

І тепер жоден у світі не має сумніву відносно того, що дантесового пістоля націляв у Поета не хто інший, як російський реакційний престол!

Отак-то, панове філологи.

__________________

Небо було дальтонічних кольорів, і я подумала, що воно нагадує музей, адже також складається з прихованих зображень. Вони, як люди, належать собі лише подеколи, а вважають, що навпаки: надто коли вважають про все навколишнє.

Тут я визирнула крізь вікно, у музей той навколишній, й одразу помітила його. Не тому, що мав при собі двох людей ескорту, а тому, що він крізь шибку звідтам визирав поглядом, який ні машині, ні йому не належав. Автомобіль котився, а зір, зупинений, тягнувся з нього стінами нашої споруди, і, якби мав на кінці гвіздок, то видряпав би на цеглі досконалу лінію.

Підвладність — ось яка боротьба точилася в тих зіницях. Прибулець довгенько стояв перед фасадом, змагаючися з ним, а всі інші чекали, першим не витримав шофер й одвів очі.

Одразу стало ясно, що вся трійця розмовляє різними мовами, намагаючись спиратися на ту мову, неіснуючу, яка криється десь посередині їхніх трьох, геть перекладних. Мені слід вийти, зустріти їх, але я чомусь цього не робила, вперто очікуючи.

Іноземцями нас, музей Лесі Українки, не здивуєш, у нас бували й японці; я пригадала, як один довго розглядав експозицію, а витріщився на дитячу Лесину пісеньку, написану нею нотно, вражений, він прикипів до неї, доки несподівано не роззявив свого східного рота й не видобув гортанного звуку. Я тоді подумала, що такими модуляціями мешканці Занебесної виявляють подив, але завважила, що він задовгий. Доки не виник інший звук, це коли гість осягнув наступний звук; отак він проспівав увесь нотний запис, після чого щасливо посміхнувся:

— Карашьо, — сказав він, киваючи на клаптик паперу з пісенькою.

Потім почав усе спочатку, вправніше, так, що позбігалися не лише працівники, але й відвідувачі — оторопіло дивлячись, як по-японському адаптуються перші пісенні спроби Поетки. Коли він почав утретє, акомпануючи собі руками й ногами, то в мене виникли сумніви, чи збігаються наші нотні грамоти, потім вирішила, що він, здобувши несподіваного натхнення, почав імпровізувати. Виявилося, ні, перекладач пояснив, що гість з країни Сонця, яке сходить, виявив у такий спосіб приязнь; і я подумала, чи наважилася б я, потрапивши до Японії, на подібне. Доки гостя не одтягли в іншу залу — насилу запропонували послухати позаминуле століття, що я навіть показала йому звідти фонограф Едісона, виманюючи його, і той, забачивши справжнього воскового циліндра, зачарований, рушив од нот.

А ця трійця, лімузинова, не поспішала. Оглядала споруду, неначе бригада будівельників, щоб узятися до тинькування. Або агенти страхової компанії, які складають собі уявлення про нерухомість, перш аніж її зрухомити. Певне, помітили мене в вікні, тому що одразу рушили до входу. Привітавшись, я запитала гіда:

— Ви перекладач?

Той знітився, я збагнула, хто він насправді, хоча белькотів про міністерство іноземних справ.

— Ви перекладачка? — запитала я в дівчини.

Та повільно розгорнула до мене свою красу, яка не могла належати означеній касті. Що я змушена була зрозуміти — вона мистецтвознавчиня, тобто консультант — навіть не стала казати «ні».

— Це кіннозаводчик, — пояснила вона.

— Хто? — подумала я чомусь про кіномистецтво.

— Коней вирощує, — розтлумачила вона.

Тобто правди не сказала.

Він почав сам говорити голосно й погано, як це роблять усі іноземці, хто англійцями не є, доки я збагнула, що це не англійською, і зрозуміла, що його зовуть Роберто, але він не є італійцем, а справжній швейцарець за національністю. І що він має великий кінний завод, з чого й живе. І, видать, непогано, що його тут ескортують у чорних лімузинах, і я тоді подумала, чи не з тих він відвідувачів, як один канадець, гордий з того, що мандрував Києвом самотужки, прочитав вивіску нашого музею, завітав, і довго вимагав, чому він, фахівець лісового господарства, не бачить нічого тут про дуби та сосни, бодай про берези. Нас канадійцями не здивуєш тепер, бо доки виявилося, що він прочитав кирилицею вивіску самотужки: «музей: лєси України». Доки йому втовкмачили, після чого він охоче оглянув меблі, похвалив деревину і здимів.

Тепер же я щосили думала, як скомпонувати лекцію «Коні та творчість Лесі Українки», працівник міністерства «іноземних» справ здимів разом з лімузином.

Я почала розповідати гостеві про геніальну Поетку, доки він не осягнув, що це я роблю англійською; певно, для нього це звучало так само, як для мене японський горловий спів. Роберто страшенно зрадів і вперше посміхнувся; я зазначила, що його лице дуже пасує до розведення коней. Радів він разів три і це мене непокоїло найбільше, тому, що я боялася таких, адже часто до нас приїздять ті, які щось хочуть в музея купити, і, на біду, їм щоразу важче відмовити — бо тут є один такий, який щороку прибуває до Музея-Просто-Неба і щоразу пропонує за нього вищу ціну — за весь музей оптом. Мене дивувало, чому він за ці скажені гроші не замовить у нас іще один такий самий — ні, йому треба саме того, що вже стоїть — розбери його, вивези до нього на батьківщину, бо там у них стоять аналогічні музеї, лише зроблені з пластмаси. Біда наша в тому, що вона в них набагато дорожча, аніж у нас автентика.

Словом, ми розійшлися залами, це коли я збагнула, що він моїх слів не чує, і не тому, що вони англійські, а тому, що його погляд настирно вишукував щось таке, чого він щосили не показував назовні. Юна супутниця зацікавилася побутовими речами, вони саме почали входити в моду, тобто ніколи з неї не виходили.

Крізь дві зали я спостерігала, як він допадається до фотографій.

«Певно, вишукує коняку, специфічно подільську або ж волинську».

Справжній музей складається з незримих зображень, і я одразу збагнула, що Роберто знає про це, хоча вперто ховається за коні, які розмножує. Тобто осягнула, що він розуміється не лише на тому, що його годує — що для іноземців взагалі не характерно, принаймні для тих, хто подорожує туристично теренами колишнього СРСР. Це те специфічне відчуття, притаманне справжнім весталкам, які безомильно відчувають, що відвідувач прийшов сюди не просто вирячитись, а по щось інше, що, власне, й складає сутність храму. Бо суть віри лежить за межами відповідних закладів і навіть службовців, не кажучи вже про експозицію — її, суть, можна прочитати лише в очах деяких наукових працівників, яку вони щосили ховають від одвідувачів, доки не зіткнуться серед них з таким самим поглядом. Шанобливість! Ось що засяяло в його очах, що зрідка виникає серед звичайних відвідувачів.