Богдан Жолдак

Топінамбур, сину

Extra drive stories

Коли тебе викидають з вагона, ти ще встигаєш побачити за високими деревами смужку озера, але заплічник твій у цю мить рятує життя, бо удар спиною був би фатальним. Отак озеро зафіксувалося стоп-кадром, а також думка, що не слід грати в карти з провідниками у їхньому поїзді; особливо вигравати.

Чудово отак полежати, аби протяг потягу освіжив твій адреналін. А потім встати, обтруситись, і, дочекавшися тиші, рушити в неї.

За парканом загальних кольорів перебував колишній піонерський табір; він складався, райцентрівський, з алеї, битих гіпсових фігур, підмурків колишньої трибуни та шереги кабінок, де колись тісно мешкали юні пожильці, підрісши, вони приходили сюди випити портвейну і спорожнитися. А мо’, й не вони, а підростаюче покоління, позбавлене піонерського щастя, мстилося йому за допомогою метаболізму.

Добре прибрати все, потроху, аби не тривожити побиті ребра. Особливо, коли сміття чудове, що здатне горіти, тобто не треба піклуватись про хмиз, яким колись палали усі піонерські вогнища. Саме навколо кострища тут було найбільше майже свіжих портвейняних пляшок, їх би стачило на кілька моїх заплічників, тобто на законні, чесно зароблені гроші. Але думати про приймальний пункт, себто про цивілізацію, не хотілось.

Знайдено також закіптявлені шампури. Скільки це треба випити шмурдяка, аби спалити їх в попелі разом з шашликами? Щастя, що з нержавійки, зроблені руками землероба-механізатора, тобто надто добрячі, моцні, як і той механізатор, якого з глузду зсунути могла лише така велетенська порція бухла. Гострі, якими можна одбитися й од бригади залізничників, і це ще раз доводить переваги мандрівного життя над осідлим, в якому не те, що шампура, — путнього цвяха не здобудеш.

Сосновий хмиз же потрібен, аби укласти його квадратно-гніздовим робом — тоді постіль не розповзеться ні за яких обставин. Що само по собі вже змушує уявляти їх; і от чим хороші поїзди, що коли тебе з якогось викидають, то тіло деякий час, приходячи до тями, прагне геть інших.

Наприклад, дуже хороші тоді гриби, вони змушують нагинатися, тобто витрачати на кожного енергії більше, аніж калорій, які там є. Але корисні для випробування шампурів та для сигнального стовпу диму, який пролунав угору, ожививши посткомуністичні терени.

А потім, лігши покривдженою спиною на щільне ложе з глиці, піддати його квадратній терапії, особливо, коли поруч тебе такі класні знахідки, металеві чи їстівні.

Пошуки озера одклалися, головне тому, що наранок біля згарища виявилася вербова гілка, рясно проросла грушками. Комусь вистачило терпіння кожну прикрутити дротиком. Загалом дички важко їсти, якщо не в узварі. Я не став чекати на господаря, а, підкинувши палива, попік цей скарб. Під час цього почав пригадувати, бо в заплічнику виявилися виграні залізничні простільні, підстаканники і до біса цукру. Потовкши чимало, я рушив до печеного десерту, аби присмачити. Отут побачив новий «тест»: вербову галузку, рясно обчеплену щучками. Такими молодими, що здавалися навіть живенькими, які мають перевагу над іншими рибами — їх не треба навіть чистити, а, присоливши, повільно кіптявити.

— Отак на чуже потягнуло?

Я отямився од процесу. Наді мною стояла надто сільська дівчина, бо міського на ній було хіба що купальник, та ще мокре волосся, яке тоді щойно входило в моду, двічі вже з неї вийшовши. Її плечі також були модні, тобто мокрі крапельками води, які рясно обкидали обрис проти сонця.

— Чому чуже? Це мій врожай, — кивнув я на гілляку з грушками. — Для людей росте.

— А-а, — примружилася вона, — ну, тоді вгощайте.

Од неї пахтіло озером. Я витягнув пляшку шампанського й одкоркував, вона дивилася на ту піну по-дитячому, як я колись на сітро, тому я намагався сісти тим боком, з якого не було видно бланжа, прикомпостованого поїздною бригадою. Зробити це було непросто, тримаючи над багаттям обидві галузки, рясно всипані наїдками.

Але вона добачила:

— Відпочиваєте?

Як про людину, яка все своє життя провела в такому стані, питання було риторичним.

— Еге, у творчій відпустці. Приїхав малювати картину з життя піонерів, — кивнув я на понівечений табір.

— Так, — сказала вона. — Ну, це недовго. У нас уже скаути завелися, поманеньку відбудують.

Тут її погляд наштовхнувся на цілу батарею пляшок під кущем і вона, о, диво, зашарілася, наскільки це їй вдалося під густою засмагою.

— Це все випив я, — хотів її заспокоїти. — 3 горя, що піонерів не стало.

Зваживши на те, що вона, певно, виросла й не встигла серед них побувати.

— А-а, — сказала вона, так само повільно, як пила вино, бо хто пробував хильнути шампанське з пляшки, чудово знає, що інакше й не вийде. Дуже добре після нього йдуть печені грушки.

— Працюєте тут?

— Еге, русалкою, на Камінь-озері.

На доказ своїх слів вона взяла рибну гілляку, вломила щучку, почала жувати; я подав їй солі, справа пішла жвавіше.

— То ви художник? — сказала привітніше.

— Хіба не видно? — одвертав я бланжа. — От ви русалка, і це одразу кожен скаже.

— Еге? Як я без хвоста?

— Так не всі вони з хвостом.

— Ви звідкіль знаєте?

— Я ого скільки їх перемалював. — Майже не збрехав я, бо побачив на уламках гіпсових піонерів чудову композицію — русалка, яка підіймає тут стяг.

— А мене намалюєте? — читала вона думки. Може, од «напівсолодкого»?

— Ні. Незручно.

— Чому? — здивувалась вона.

— Бо русалок малюють голими, а ви оно одягнута. Я ж не можу такого просити.

— Щоб що? Щоб розляглась? — сказала вона й хутко почала розв’язувати бікіні. — Ну ви ж, художники, тільки й звикли, що малювати таке, голе.

Вузлики, мокрі, не піддавалися. їй би не треба й позувати — закарбувалася вмить уся, і в купальнику краще, аніж без. Хоч вона, побачивши мій переляк, припинила смикати поворозочки. Дивно, але наш брат багато перемалював натурниць, але тут була не студія, а навпаки, і яких зусиль я не докладав, а почервоніти не стримався, скрізь, де не було одежі.

Композиція інакшилася. Її тепер прикрашав дурнуватий вираз на обличчі художника, особливо зважити на дві вербові гілки в його руках — одна з дичками, друга з рибками; та ще на роззявленого рота, який засвідчував цілковите незнання сільського життя.

Вона зареготалася, точнісінько так, як сміються русалки, і за мить знову спритно зав’язалася у своє бікіні. Я подивився, куди б покласти «урожай», але окрім вогнища, нікуди було, тому що дівчина сиділа на лавці, заширокій, як про неї одну, вона взялася мені допомогти і наші пальці зіткнулись.

Такої мізансцени для картини було забагато — годилося і для добрячого кліпу: одна в купальнику, другий у джинсах, тримають кущики з рибками, грушками і танцюють навколо згарища. Що поволі кружляємо, ми помітили лише за третім колом. Лише одного не міг збагнути, чи це вона зачарувала, чи це я. Бо очі були впритул, мокре волосся торкалось і не могло охолодити. Стримуючи уяву, не зморгнеш, та й не хочеться, бо очі дбайливі, уважні, дивись-не-надивишся, будь ти художник, будь ти й столичний, а лише зараз бачиш себе чужими очима, бо вони завертаються колом так, що сам стоїш, а все навколо обернулось, та ще дві гілки рясні непорушні, та дві руки, та пальці, які не наважуються одпустити це, кінчиками тримають кружляння, та ноги самі шукають ступити-не-спіткнуться, обертають, поринаючи з сонця в дим, з віт у мокрі коси, хвилясті, зблискуючи міріадами, і вії іскристі, одсвічують з очей, замирених, занурених у себе і в тебе водночас. Тамуючи автентичність, збагнеш, що ти, одягнений, відчуваєш себе в бікіні більшою мірою, ніж вона. Доки не здогадався надкусити грушку. Потім вона, щоб дивитися на тебе крізь гілку, крізь грушки, потім крізь щучки, провести тебе ними по обличчю, вигадуючи нового ритуалу.