Но в то же врем’я, ощущая часто замість тої пустоти міцне угловате, оббите жестью днище ящика. Це тоді, коли той ящик негадано вознікає із тьми наносімими ним ударами й достігавши спалахів у його очах, до яких вони не можуть привикнуть од тьми, із якої густо сипляться все нові й новійші, в той час як Тетяна, як медпрацівник, чудово знала, де в чоловіка може знаходитися голова, знаходила її із усіх сил ящиком, — і її колишня дівоча безпорадність на дереві перетворилася на безсилу ярость столичного пса, прив’язаного до того сусіднього дерева, якого він не може поводком люто вирвати, а лише дико гавкать, — вона ж їй передається назад у вигляді споконвічної образи за себе і за цей сад, за це село із цією лікарнею, яку й фершалським пунктом не назовеш. За цю пахучу ніч, обважену спілими плодами, які, зачувши удари знайомого ящика, й собі почали ударяти, падаючи об траву і об землю, словом, Танька почала гатити його не лише ящиком зверху, але й гострими своїми тухлями знизу, ізпользуя для цього усі свої ноги на них; а також знання медпрацівника, який хоч і був ще дівчиною, але знав, де в кожного чоловіка знаходиться те, куди можна ударити ще, окрім голови — бо вона вже геть була зайшлася тим справедливим жіночим плачем, од якого нема порятунку ніякому чоловіку, яким би жилавим він до цього не був.

Отут він, видно, відчув спалахи не тільки з голови, й зробив останню свою помилку: замість того, щоби падати попід оте дерево, де вірно рвався з поводка вовкодав, не можа видрати із землі коріння, сторож почина падати садами у зовсім протилежний бік, який не рятує його од гострих ударів гострого ящика. Падая по черзі на всі дерева, що було теж ударами, лише не тренувальними, як раніше, а з усього розмаху, тому сад відповідав тугими яблучками, сиплячи дрібно ними крізь свої пахощі, — а, особливо, підкочуючись під самі ноги Матвея, що підбивало його з рівноваги дужче, аніж настигаючі його повсімєстно каблучки вєздєсущої Тетяни.

Собаковод, по-відіму, й не подозрівав, що Танька знає цей сад краще за нього; що вона ще дитям пам’ятає тут кожне деревце ще тоді, коли жодного з них тут не було. І що ця заплутана географія має в своєму центрі сторожку, якою гордо іменувався курінь, лише за те, що там навколо валявся різний іржавий реманент у вигляді сапок, грабель та лопат. Яку вона й вибрала і перший же удар так сильно рвонув Матвєя у темряву, що він зміг, нарешті, одірватися в неї накарачках і тим самим заховатися в густий кущ живця. Де тихо, по-японському здогадався мовчати там по-китайському, хоч у нього по книжках ніколи про таке не писалося.

Чого не скажеш про пса, який був тут єдиний на весь сад, хто ще продовжував і люто гавкав. Не знайшовши ніякого Матвєя, Тетяна побігла до собаки і за третім ударом лопати замочила її на труп.

Коли розвиднілося, дерева побачили дивовижну картину: як до найсмачніших із них ішла незвичайна процесія, бо у вигляді жінок, які несли хто порожній мішок, хто кошики, а хто й лантуха. Передувала усім цим не хто інша, як коридорна медсестра Танька.

І хоч вона вже була зовсім без лопати і без темряви, Матвєй одразу упізнав її. Він щойно за лісосмугою поховав свого відданого собачого друга, і ця робота, невелика для чоловіка, виснажила його геть.

— Здоров, сука, — привіталася до нього Танька.

Він хотів відповісти, але не знайшов.

— Чого став? Ану, сука, бери оці лантухи, — наказала вона.

Жінки позад неї не впізнавали його такого. Він виконував, причому мовчки, повзаючи по траві, піднімаючи до лантуха збите ним за ніч.

— Ти, що, сука? — сказала вона. — Ти що падаль насипаєш? Із дерев вибирай.

Жінки ахнули. Бо якби не були такі налякані Танькою, через те, що були дуже налякані дехто з них Матвєйом так, що мало не зверталися дехто до фершалського пункта. Тому вони жодна не повірила своїм очам, які бачили, як він висипає з лантуха, нещасно озираючись. Жінки, усі як одна не хотіли упізнавати його ще й не лише тому, що доводилося стикатися із ним у суцільній темряві саду. А тому, що він уже зовсім не був схожий на двоногу істоту, а, здавалося, так назавжди й застигне на чотирьох.

__________________

Стояла тиха радянська ніч. Біля самого носа Ахнара-зяна за фігурним прорізом, який вів до муфти, крутився маховик помпи. Був тут іще один солдат, Савенко, щоранку він заміняв Ахнаразяна й більш нікого на насосному не жило.

Іще крутився маховик. Нечутно й незримо, якщо години зо дві просидиш отак, відчуєш його підошвами ніг од бетону, або тонюсіньку цівочку повітря на щоці, витиснуту обертанням. На початку вахти ще помітне мерехтіння незначне, але згодом воно зливається і вже ніякі зусилля очей неспроможні відновити його.

Минає вісім годин, Ахнаразян, сидячи отак уже другий рік, якось несподівано для самого себе і легко устромив у ту дірку пальця. Болю він не відчув аніякого, а побачив на цементованій підлозі акуратно препаровану кінцівку свою: оце шар шкіри, далі йде м’ясо, там — перетяті жилки і ось, нарешті, прямим зрізом рожевіє кісточка.

Влаштувати дізнання доручили лейтенантові Лєбєдєву. Коли він сідав, то набував нормальної постави, бо вічно ходив зігнутим — звичка ще од дитинства, коли він щосили прагнув виглядати нижчим. За що його ображали: «фламінго».

Підібравши ноги, за які його в армії прозвали «журавлем», він утупився в того фігурного проріза та чекав Ахнаразянового напарника Савенка. Той тепер був тут єдиний і відсиджував біля машини цілу добу, бо заміну Ахнаразянові не присилали. Іноді він спав, як оце тепер, а лейтенант змушений був чекати, доки він надасть собі належного вигляду.

Спершися на кронштейна, Лєбєдєв споглядав маховика, бентежачись цілковитою невідчутністю тіла такої значної маси. Тут з’явився Савенко й віддав честь.

— Рядовий Савенко... вільно. Скажіть мені, Савенко, навіщо Ваш напарник Ахнаразян зробив це?

Савенко в глибині душі любив Лєбєдєва за скромність, коректність, а особливо за любов до української пісні. Однак питання таке насторожувало, вчувалася в нім якась загроза для свого напарника.

Солдат зніяковіло потупив очі:

— Не можу знать...

— Ну, як це сталося, розкажіть, Савенко.

І Лєбєдєв знову перевів погляда до фігурного отвора. Деякий час обидва дивилися туди, доки Савенко заговорив:

— Е, ну, він це, сидів, значить, ну, і в, значить, дірку контролірував маховик. От. А вже потім, значить, узяв туда й палець вставив.

Савенко нахилився до прорізу і встромив туди пальця.

— От таким-вот чином.

На цемент упав ще один палець.

Лейтенанта Лєбєдєва вразила досконалість відтину, якого робив маховик. Він вийняв хусточку й нахилився до пальця, несподівано відчувши невимовний струм од підошов досередини через горло в голову, якби цей струм міг звучати, то вийшло б: «р-р-р-р».

Він підібрав вказівного пальця, і, не сказавши й слова, вийшов геть із насосного.

Тепер сюди прибув майор прокуратури, це вже було не дізнання, а слідство. Він мав час. Тому ретельно оглянув місце події.

— От як ви думаєте, лейтенанте...

— Лейтенант Лєбєдєв! — ляснув підборами той.

— От і розкажіть нам, як так це ваш солдат Савенко міг устромити сюди свого пальця.

Лєбєдєв зніяковіло втупився у отвір. Майор перехопив його погляда.

— Товаришу майор, він, рядовий Савенко, підійшов отак до мене, як оце зараз я до вас. Я особисто сидів на тому ж самому стільцеві, де сидите Ви... — лейтенант нервувався, бо пояснення його збивалося на просту констатацію факту. — На моє ж запитання, чому його напарник Ахнаразян устромив туди пальця, устромив свого, це саме, значить, свого пальця.

Лєбєдєв нахилився.

— Ось таким чином.

Він вставив свого пальця до фігурного отвору.