Прокинувся я од того, що мої бабусі захтіли здиміти. Г це поривання саме по собі заспокоїло начлікаря. Який з’явився на порозі з твердим наміром його переступити. Медсестри нітилися, винувато косили очима на забинтованого каркаса і не йняли віри:

— Ви будете його дивитися? — м’яли вони бровенята.

Руденька одпустила свою, віднайшла течку й простягнула її так, наче це була її власна історія хвороби.

От би було добре полежати на лаві за такою спинкою. Тим часом бабці з переляку ущільнилися.

— Зроблю огляд. Я не підпишуся, доки не огляну. Я лікар, — провадив начмед.

Мені також закортіло дременути, однак я збагнув, що можу прикинутися сплячим. І тут закрутило в носі — лікар полоскав руки в мисці з сулемою, потім обережно заходився розмотувати обинтя. Покоївки вимушено допомагали йому, а з сусідніх купе також усі повтікали, хто був, звісна річ, яка тут постане картина, а, особливо, сморід. Моє слабкодухе око прагнуло заплющитися, а ноги чкурнути, однак дзуз їм! В мене були ще руки, і тому я ними вчепився в полицю і щосили не прикидався сонним, а прикинувся, наче прокинувся.

— А ви ж як хотіли? — мотав бинти той. — Подивимося, а тоді й підпишемося. Я — лікар. А не якийсь там... експедитор.

І про всяк випадок знову сполоснув долоні в сулемі.

За бинтуванням поволі оголювався каркас, медички-сестрички сахалися, аби припадком не зиркнути туди.

Там виявлявся доволі міцний парубійко. Він лежав і сопів. Що лікар кілька разів переводив погляда на історію хвороби, потім на сестер, тоді знову на хворого. Потім раптом зупинився на мені. Я заплющився. Щоб він мене не помітив.

— Лепра? — перечитав він діаґноза.

— Мугу, — прогудів пацієнт.

— І вас везуть до лепрозорію? — рясно закліпав лікар.

— Мугу, — погодився той.

— Ну ви ж не хворі?

— Так, — погодився той, помовчавши.

Якби тут, як годилося, була муха, то почулося би її дзичання — така запала павза.

— А як же ви сюди потрапили? — почепив на неї лікар питання.

Юнак вперше озирнув купе, потім запитально медсестер, але ті щиро перезирнулися. З чого випливало, що то не вони ставили діагноза. А головлікарка їхньої поліклініки, про яку згадав хлопець:

— Врачиха мене визвала і мені її поставила, ну, болєзнь.

— Не вірю, — не вірив лікар, бо він також був у цім закладі головлікарем.

Юнак знизав рожевими плечима:

— Воно міні нада. Отак взяла, отак поставила.

— Чому?

— Я так собі думаю, шо я їй чимось не понаравився.

І почервонів далі од плеча починаючи, бо, лежачи голий, розумів, що такий, як він — може лише «наравитись».

— Не вірю, не могла ж вона вас легко запроторити до лепрозних.

— Могла.

— Отак за просто так?

— А за що ж іще? — червонів парубійко.

— Встаньте.

Той виліз з каркасу.

— Покажіться.

Той скинув і майку — червонів він, виявляється, скрізь, це ж треба мати стілько рум’янцю. Яким щосили засвідчував відсутність лепри.

— Покажіть.

Хлопець ніяково кивнув сестричкам, і ті по-військовому хвацько одвернулися. Той показав і розхвилювався ще дужче, адже й там не виявлено ніяких ознак; того, за що його транспортовано Бозна-куди.

— Скільки, цікаво, ви оце його везете? — почухав лікар у себе за вухом, а не в медичок.

— Два тижні, — нарешті почервоніла й руденька. Руденькі мають таку білу шкіру, що їй дуже важко червоніти.

— І не помітили, що він здоровий?

Увесь медпоїзд напружився, дослухаючись.

— Як? — кивнула чорнішенька на каркаса.

— Він мовчав, — додала світлішенька.

Головлікар шпурнув бинти в куток:

— Ну ви ж чудово розумієте, що коли б він потрапив серед лепрозних, то неодмінно б заразився?

Знову запанувала мовчанка, така, що хлопець одсунув каркаса й знеможено сів. Тривала вертикальна постава стомила його.

— Так, — мурмотіли водноголос ті, — розуміємо.

Лікар жбурнув туди ж і теку з документами.

— Але, — закліпала чорнішенька, — але він це також розумів.

— То що ж мені тоді, — загудів парубійко, — кричати на весь вагон? Що я здоровий?

— А чому б ні?

__________________

(диптих)

Story two

Чого це я тут? Півгодини пересадки, скільки отаких півгодин — і життя пройшло, завжди це трапляється в райцентрах, де, окрім церкви, якої вже нема, ні на що глянути. Або на краєзнавчий музей в помешканні старої школи, одібраної в розкуркуленої сім’ї, де є експонати про все, окрім розкуркулення. І добрячий замок на дверях із тієї ж епохи.

— Зара поїм, зара дозаправлюся, — тлумачив шофер найнедовірливішим з пасажирів. — Машина тоже кушать хоче. От люди. Куди його спішить? Ну, піди разомнись чи попісяй, от народ.

Ще на майдані була лікарня, вона відгонила, як личить їй, райцентрівській, хлоркою. Сільські хворі пахнуть не так, як міські, а «карасіном». Чого їх там стільки позбиралося? Пошесті ж давненько вже не було. І от коли мій погляд впав на вивіску, несподівана тривога опосіла мене — «Горчухнівська районна поліклініка».

Я навіть сів, щоб пригадати: в головлікарки цього закладу має бути подібне прізвище.

Яке? Зайшовши досередини, довелося лякнутися кількості недужих, деякі були в такому стані, що мимоволі хотілося пригадати того вірменина-лікаря, який в Штатах сів до в’язниці, бо вбивав шприцом невиліковних. Яке в нього прізвище? Та, звісно, не таке, як у цієї, головної тут:

«Гороховецька». Ще одна табличка поруч запевняла, що «прийому не будет».

— А може, й буде, — кивали бабусі, які на своєму віку бачили й не такі дива. — Врачиха як захоче, то й буде.

Звідкіля я її в біса знаю?

Вийшовши зі стиску, я побачив серед автобусів і свого — кілька охочих допомагали водієві носити з салону каністри з пальним. Деяким краплям щастило уникнути бензобака й вони поринали в теплу надвечірню пилюку, не маючи навіть сили перебити її пахощів. Чи в них тут і автозаправки нема? Що за край дивовижний?

Отут я й пригадав рожевого хлопця. Довелося кого обстежувати у вагоні — хибний діагноз конвоював його до лепрозорію, звісно, на заріз — хлопчина бо був здоровісінький. Пам’ять тоді зачепилася за назву лікарні, яка його надіслала, бо та була майже тотожною з прізвищем тамтешньої «врачихи».

На майдані, та ба, в райцентрі не було жодного, хто би виглядав краще за того «лепрозного». Чим він тоді не догодив «главврачисі», цікаво? Лише хіба, що був еталоном надмірної життєвої сили.

«Варто подивитись на таку, — подумав я, — хоча б краєчком ока».

Не встигнеш обійти фасада лікарні, як ураз потрапляєш у незвичний спокій. Тут вечір упокорив дерева, й вони оддавали денне тепло, змагаючися з майбутньою нічною прохолодою; ген за воротами куняло кілька авт, певно, начальницьких: ментовський «бобік» і дві допотопні «ВОЛГИ».

Ні душі на потрісканих лавочках. Наче й не товкся цілий натовп там, усередині. Ці диспропорції штовхали до думки: а чому, власне, «прийому не будет»?

Обійшовши корпуса, я потрапив до іншого, одноповерхового, незайманого, як і кошлата рослинність навколо нього. Густючі випари чинили б чималу фітотерапію, якби були не од бур’янів. Бляха, хто тут джунглі такі розплодив? Тиснучись попід стіною, аби не зачепитися за реп’яхи, я почув чи стогін, чи сміх — щось таке стиснуте.

— Маріша, одкрий, — благав його інший голос. Такий, як коли би місцевий суддя хтів надати собі ніжних інтонацій. У відповідь — зловтішний стогін радості.

— Ну, Маріша, ну шо я, буду голий в калідорі торчать? — благав баритон. Торсання замкнених дверей додавало нерішучості інтонаціям. — Маріша, ну, — благав він, з’їжджаючи на тенор. — Гороховєцькая, ну, сука, ну. Ну, не будь же ти такою су кой.