__________________

Іван боявся любові, а особливо кохання.

Бо коли він тиснув на педалі «балериною», женучи велика під гору:

— Таню! — гукав він до неї, яка вже, люта, збігла геть од побачення.

Радіючи, що перехопив її по дорозі, Іван наддав, педаль уломилася. Уломилися й Іванові ядра гучним ударом об раму...

«Чому це, питається, жіночі велосипеди роблять без рам? — Корчився він од думки обабіч свого велосипеду. — Чому в світі таке все несправедливе? Жінкам же байдуже, є та рама чи її нема».

Крізь спалахи болю він краєчком ока таки побачив Тетяну, не так її, як зневагу. Вона ж не могла зазнати подібного болю й тому не розуміла, до чого всі ці кривляння, гримаси. Оці згинання, розгинання навколо велосипеда, наче він і далі намагається їхати під гору, з якої вона давно вже зійшла.

— Ну? Може, ти мені щось скажеш?

Іван лише німо кивав на букетика, якого конвульсія одкинула обік стежки.

— Ну, то встань і подай квіти дамі. Чого ти мовчиш, коли з тобою розмовляють? І покинь корчити пику! — наказала вона.

— Ах, так... Ну, тоді бувай! — кинула вона через плече й подалася з того пагорба, якого Іван так і не подолав.

Тепер кожного разу, йдучи до неї на побачення, Іван замість «здрастуй» зазнавав з її очей удару в пах — рефлекс був такий пекучий, що зустріч перетворювалася на стогони.

— Тобі не цікаво, про що я говорю? — дивувалася Таня. Той кивав очима.

Й виходило на знак ствердження. За другим разом Таня післала його к бісу.

— Повісила чайника! — казала вона, бо пригадувала лише його зігнутого знаком прощання, постать.

«Таня — це прощання», написав він у щоденнику свого першого вірша.

***

Оленка щоразу соромилася роздягатися. Подруги це знали й щоразу після фізкультури не поспішали це робити раніше від неї, дивлячися на її муки.

— Ну, покажи циці, — сміялися вони.

— Дівчатка, в неї ж сократівський лобок, — реготнулася Томка, й Олена сполотніла. Що це може приліпитися на кликуху.

— Не те що в тебе, неандертальський! — встигла перебити вона, й подруги вже вимагали у Томки, аби показала. Та засвітила, і всі покотилися.

Коли вони подалися, Олена нагнулася, аби подивитися, що там у неї є філософського?

«Ну, випинається, — погодилася вона, — але ж Сократ був лисий», — не погоджувалася вона.

Ігор Семенович так її й застукав.

— Загубила щось там? — засміявся педагог несимпатичним голосом. Вона сахнулася в куток, але він, тренований, зловив її за руку. — То не видирайся, не викручуйся. Оце ти загубила? — він поліз до спортивних штанів своїх і видобув із задньої кишеньки ганчірочку, таку, наче брудного носовичка. Він струснув її перед її носом, і постали досить немодні дівочі трусики.

— Твої? — грізно смикнув Ігор Семенович, лисина його займалася світанковою загравою. — Ти диви, яка сильна, а на турніку нормативи здати лінується, — підтягував він її до себе. Що на мить Оленка мало не скоїла дурницю — хотіла показати йому, що її власні трусики на ній, а цей речовий доказ із іншої опери. Коли з жахом побачила, що на ньому, на тому, посередині цілком відсутня «ластівка» — чотирикутна вставочка між ногами. Ще й краї дірочки ретельно обметані стібками. — Так ось хто такі труси носе? Що, ліньки вже й зняти, коли поспішаєш? — Він охопив її руками. — Ліньки, так, коли прикортить, еге? Коли хлопчикам жижки тремтять, то можна за перерву не встигнути? — Кричав він. — Це я тут знайшов! Ти думаєш, я не знаю, чиї вони?

Коли вона збагнула, що він цілує, то зомліла б, проте наостанок їй спалахнуло, що йому того лише й треба, вона почала випльовувати його слину і вчепилася в горлянку, а він захрипів:

— А-а, ти так...

І несподівано вхопив її вільною од тих трусиків рукою за її труси, щосили стиснув, аж їй у очах зблиснуло, і рвонув. Вона б удруге знепритомніла, однак жах перед учителем гнав її далі, за межі глузду й болю, такого, що й за пологів не спізнаєш. З очей і носа бризкуло враз, що фізрук одскочив. Вона випала в двері. Три дні сачкувала школу, доки не загоїлось, боялася, що всі взнають. Й не так за себе, як за маму. Коли почує, що вчитель хапав дочку, то матиме другого інфаркта.

Тому на шкільній дискотеці танцювала лише з подругами, ховалася за них, коли хлопці підсовувалися запросити.

— Можна подумать, що ти їх боїшся? — зазирала в очі Томка.

Й тут до Оленки дійшло, що це так — якшо вже вчителі дозволяють, то чого казати про цих ідіотиків. Удруге вона переконалася тут-таки, бо Володька Мазуренко запросив її за руку, й не встигла вона з ним зробити й па, як її всю пересмикнуло — наче він вільною рукою вхопив її там, де вже все було висмикнуте. Разючий біль кинув її на підлогу, й сльози окропили її.

Вовка був хороший хлопець і оголосив:

— Апендицит!

Іван сидів і не вірив на власні вуха, які почули:

— З погляду хірургії, юначе, у вас усе гаразд. Єдине, що вам пораджу, зверніться до невропатолога.

— До сексопатолога? — з жахом перепитав Іван.

— Ні, до того вам, юначе, ще ранувато.

Голова була повна невропатологів, коли він вийшов на вулицю. Автоматично стрельнув очима на продавчиню і, як грім з ясного неба, його вдарило рамою межи ніг.

— Оленко, — мати зашарілася.

Дівчина вмить здогадалася, про що та подумала. Дочка, мовляв, подає документи в медакадемію, щоби вивчитися на лікаря й виходити серце хворої мами.

— «Це б теж було правдою». — Мало не сказала уголос Олена. Бо мала іще одну: їй хотілося позбутися отого клятого холоднючого слова «фригідність», якого вона зазнала з турпоході, де Вовка цілу ніч намагався зробити з неї навпаки в наметі, витолочивши усі кілки навколо. Але все було гаразд, доки не було туди дотику. Усе стискалися досередини, вкрай, що хлопепь навіть не міг відшукати. Про таке він і не чув. Узявши напрокат окремого намета, він од люті ник, що не вдалося, Лєнка не брикуча, а нічого не вдається.

— Ну, чого ти смикаєшся? — не розумів він, — спокійно, — і знову ліз туди, де, як він переконався, нічого не було. — Слухай, — дивувався він, — а як ти в туалет за маленьким ходиш?

Замість заплакати, Оленка пирснула сміхом, пригадавши того Вовку Мазуренка, коли вони ще гралися в пісочку пасочками й він їй серйозно доводив, що дівчатка пісяють з попки, бо в них більше нічим.

— З погляду хірургії у вас все нормально, — запевнив її лікар, — раджу вам, дівчино, звернутися до невропатолога.

— Сексопатолога? — з жахом не розчула вона.

— Ні, якого там сексопатолога, ви ж дівчинка.

З тим означенням вона вийшла на вулицю й несла його доти, доки її не оточив на зупинці гурт східних. Вона пручалася прорватися, однак один помітив:

— Ти пасматрі, какой у нійо вкусьний животік!

І тут-таки щосили вхопив за нього цупко, через тонке плаття, й висмикнув жмут. Так вона й стояла, зігнувшися, коли вони пішли далі. Доки сльози її висохли на асфальті.

«Оце тобі, дура, — скрипіла зубами вона, — оце тобі сексопатологи».

В медлітературі чогось путнього зі своїх проблем можна було надибати лише англійською. А мови вона не знала. Усі однокурсники давно вже знали більше, аніж там було написано, але зізнатися їм — заїдять.

***

Коли Іван збагнув, що він зрозумів: дівчат він боїться, інші думки огорнули його.