Роберто також свого погляда не виявляв, тобто беріг його для чогось іншого, аби показувати; дуже часто в його зіницях висвічувалися квадрати фотозображень, це коли траплялися проти світла, щоразу вони більшали, і я, колишня науковиця, яка могла й провести екскурсію, хоча працювала зараз доглядачкою — почала непокоїтися, аби він чогось не учворив. Як буває у них за кордоном, коли якийсь ідіот кидається на Мону Лізу з банкою кислоти, або, навпаки, зі скальпелем, — якийсь Роберто став незвичайний, як кожна людина, що неомильно відчуває: «ще трохи, і я вполюю сам не знаю, що». Досвідчена «весталка» непомильно помітить це, ні, не за очами, а за певною розкоординацією рухів, яких сконтролювати відвідувач не здатен, бо вважає, що вони належать йому. Опорою для зору йому прислужилося піаніно, він буквально до нього прикипів.

Тому я відсунула червону стрічку від фамільного музичного інструменту і приязно кивнула, одкинувши кришку. Пальці його мимоволі видовжилися до клавішів, грати він не вмів, а видобув звідти знакомитого «Собачого вальса»; і раптом гірко заридав, сльози нестримно текли й лякали, передовсім його юну супутницю, а потім вже мене, бо могли змочити поліровану деревину експоната.

Він не ладен був стримати ридання. Пальці йому ще заціпило, лицем став ще більше схожим на принца Чарльза, зморшкам додалося віку, а ноги почали чіплятися за підлогу, тобто шукати додаткової опори, доки мертво не зупинилися. Відвідувач прикипів до вітрини, вказівний палець вистромився зі п’ясті, почав зводитися вгору, доки вперся в сімейне фото родини Косачів з маленькою Лесею, ще коли вона не була Українкою, усі ті, там, хто сам загинув або чиї родичі були розстріляні й випадково збереглися на фотовідбитках, саме цих, яких вдалося відшукати згодом науковим співробітникам, і, ризикуючи життям, зберегти, аби слушного часу легалізувати їх, перетворивши на експозиційні одиниці.

Роберто поточився і впав би, якби не вперся пальцем у фото з батьками Лесі Українки і, зберігши цим рівновагу, він витиснув, тицяючи в одного з давніх Косачів:

— Це мій рідний дід.

Тричі він це зробив. Доки музей збагнув. Як виявилося, це було правдою, і отак храм здобув досі невідомого, але найближчого з усіх, родича.

__________________