Не лише голос її лишився, за ним було багато чого, я крізь звуки бачив її всю. Бо очі. Одне і друге. А все постає одразу, як на папері, так, що я проклинав і хетів, і укрів, за те, що вони споріднені. Кілька місяців лаяв, але слів однаково було більше, аніж часу; думав, що минеться. А тут прийшла весна.

Вона пахтіла нафталіном, себто одежею, яку пасажири повиймали зі сховок. Не трамваї ж ним на зимовий сезон пересипають? Що навіть рух не ладен видмухнути з салону. їхали слова; витягнуті з зимових шаф, іноді вони вгавали, це коли було чути коліс — я відчував автоматичний стан. Трамваю, який ніколи не їде назад, назад, назад, туди, до Тієї зупинки.

— ... скільки можна спрашувать? Проїзд оплачен?

Троє контролерів дивилися на мене компостером.

— Ну?

Так, неначе він візьме і вийметься з нікуди, талон. Одсунувшись од них, я лапнув кишені, гадаючи, доки лапатиму, щось зміниться в трамваї — але все стояло, хоч він і рухався, особливо контролери, бо вони тут працюють, а я катаюсь. Вони також були рентгенівськими апаратами.

«Звідкіля ж у хетника квиток?»

Із внутрішньої кишені раптом витягнув зім’ятого, як я, талон, такого ж несподіваного, що втупився в нього, гадаючи, звідкіля він узявся, з дірочками, ті стояли колом, як Стоунхендж, який також не міг виникнуть із кишені.

Контролери довго вивчали його, просвічуючи, рахували дірочки, ті сяяли зоряним маршрутом, переходячи з одних рук контролерових до інших — зоряна карта, крапинкове сяйво перебігало ними; але не мною, надто .безбілетне в мене було обличчя, особливо лице на ньому.

— Годиться, — невдоволено повернув мені крайній, передаючи мені в долоню зодіака.

І тут дійшло: це той само трамвай, що і півроку тому, з тими само компостерами — з тією ж курткою, яку я знов одягнув після зими.

Я озирнувся на стократ омріяні ті два крісла в кутку. Однак там сиділа не Вона, а якась надзвичайно інша тітка. І слава Богу, що не я поруч, а солдатик, соромливий, бо острижений так, що шарілася навіть потилиця в ньому, додаючи салонові весни.

Біля дверей. Стояла вона. Збоку, що я зміг, нарешті з відстані упізнати раніше, аніж озирнув, тобто устиг побачити лиш два ока, які різнокольорово озирали мене, хто щойно мало не повірив у щастя — постава така, як і звучання колишніх тих трьох фраз, ніякої розбіжності, звісно, не було. Це тому, що я не встигав злякатись, оддавши увесь страх контролерам.

Вона стояла такою ж небаченою.

— То ви, виходить, теж цікавитеся хетською? — вимовив я, слава Богу, стократ завченою фразою. А не якоюсь іншою.

— Звісна річ, хетською, а якою ж іще? — відповіла тисячократ завчено вона.

__________________

Яке ж було здивування Івана, коли вона відповіла рідною мовою. В Москві, де навіть москалі давно свою угро-фінську позабували, почути русинську відповідь од незнайомої жінки.

— Дуже просто, — сказала вона, — доїдете до Кропоткінської, а там і дійдете.

Тобто, їм не треба було слів, згодом він почав зважувати й пригадав, що теж звернувся до незнайомки по-русинському про адресу. Звертання ворожою мовою в імперіалістичній столиці часом бува самогубством. Але він уперше там за три дні побачив нарешті гарну жінку, у Києві таких багато, а на чужині очі вмить голодніють.

Коли вона відповіла, то теж збагнула, і хотіла засміятися, однак не вийшло, бо все те, що накопичилося в її тендітній душі за роки чужинницького перебування, вмить опинилося в цім вагоні. Якби вона не була балериною, то мо’ й не спалахнула б, але світ у неї був двічі відчуженим, бо оточували її на роботі суцільні гомосексуалісти.

— І я там теж виходжу, — мовила вона, губи її стулилися тою рідною артикуляцією, яку, здавалося, вона утратила. Іван би поцілував її одразу, але не наважився, вагон гойднув його повз неї й вони зчепилися руками, вийшли, прийшли, дійшли, упали, сплелися, не розтуляючи долонь. За цей час між ними було багато українських слів, однак вони не те чули. Так, що вони побачили себе в квартирі її кращої подруги й пригадали насилу:

— У мене ж репетиція!

Втеча з кімнати була страшною. Такою, що він не здогнав її і не встиг скочити до тролейбуса. Це його так ударило, що він забув дорогу назад до оповитої щастям хати, де все трапилося. Він зо десяток разів починав, але картаті квартали плутали закохану голову. Доки вона не пригадала, що так він і на поїзда не встигне.

Вона вискочила на наступній, збагнувши втрату. І помчала до метро, гадаючи перехопити; так було разів зо десять — усе метро вона об’їхала, доки схаменулася. Єдине, що вона знала:

— Він живе в Києві.

— Білєтов до Кієва нєт, — почула в «Аерофлоті».

— А на завтра?..

— І на послізавтра, — була відповідь.

Доки він їхав у поїзді, мав час осягнути катастрофу. Двічі йому не дали стрибати з поїзда, в якого наступна зупинка була аж у Конотопі. Це його так присмутило, що він зміг пригадати дійсність, до якої мчав. Це було весілля, де він був не дружкою й не боярином. А молодим. Лишалося туди ще півмісяця, й він повірив собі.

Обов’язково за цей час трапиться. Щось таке непереборне, що ця процедура розірветься.

— А на після-післязавтра? — не відходила од віконечка залізничних уже кас вона.

— Д’ здєсь на мєсяц-то фсьо распісана’т. Аткуда’т білети?

Найважливішим було не так витримати кривду, а утримати ниточку, аби не увірвали.

— Я тренована, в мене дуже сильні ноги, — сказала вона касирці. — Прості жінки таких ніг не мають. Я дійду.

Касирка з осторогою зиркнула на її височезні шпильки.

Головне їй було — негайно. Бо ниточка могла стати павутинкою. Вона йшла до нього й щокроку здобувала линву.

— Ну, на біса їхати до пам’ятника Слави? — лютився він.

Наречена сміялася:

— Скажи спасибі, що не треба їхати до пам’ятника Леніну! — І весільний кортеж рушив.

Найдивніше те, що він знав:

— Урветься!

Або:

— Лусне!

Наче яка жилка тонка вабила його у власний спокій. Так, що він спершу й не побачив тих французів. їх було повен автобус, забачивши молодят, вони рушили й почали радіти більше за нього, ба й за наречену.

— Вів ля мар’яж! — співали тамтешні дівчата, махаючи крізь шибки.

Так, що він отямився й побачив себе отут на площі, де всі радіють, навіть іноземці. Не повірив і пильно додивлявся до чужих лиць, шукаючи однак неправди. Але такої не було. Збентежений молодий їх збадьорив стократ:

— Вів ля мері! — сміялися вони.

Що він ненароком наступив на фату нареченої, півкроку її — і та стяглася з голови, поцупивши й пришпилену перуку, вона явила істину: на голові нареченої тулилася невеличка скручена дулька. Жінка в такою зачіскою особливо невдатна, маючи розкішне білосніжне вбрання. Автобус і почет вибухнули реготом. Але не це зірвало її — наречений стояв на фаті, отетеріло давлячи зіницями розпатлану перуку, наче вишукував там, на асфальті, ще й голову.

— Іване! — наказала молода. Він мусив нахилитися й подати їй фату, однак Іван зробив по ній ще два кроки й торкнув ту волосінь носаком черевика. Навкіл вибухнув реготом. А наречена — букетом троянд. Яким вона розмахнулася, ляснувши двічі свого обранця об лице. Очі лишилися цілими випадково, бо вона не вдарила втретє. Він ухопив цупкими долонями стеблини, поцяцьковані гострющими шипами.

Вмить сміх ущух. Так, що Іван зумів лапнути себе обіруч за лице й не побачити бодай пальців — так рясно кров зросила їх, він ошелешено озирнувся — і довкіл сахнувся нареченого.

— Оттак, еге? — зірвалося в нього, а руки вже полізли кишенями, видобути свідоцтво про одруження, порвати його на клаптики й жбурнути під ноги молодій. Та зробила крок до нього, але переступити шматочки ті не змогла.