— «Веселково іскрився ліс, ти конвалій мені приніс»! — лунало.

Ромейка турнула своїх кавалерів. Од поштовху ті не похлинулись, але од побаченого. Того, що надто контрастувало з мікрорайонним буттям — горда хода й незалежність в очах — ось що могла протиставити йому юна письменнця.

— Та це ж... — почав поволі упізнавати її Арчибальд.

— Точно, — тицьнув до неї пивом той, якого звали ще Річмондом, — а на зачитці удавала іншу. Ну? А ти, — насилу повернув він зіниці в протилежний бік, до Ромейки, — а ти б отак — змогла?

Вона не захотіла тратить слова.

«Можна подумати, що ти б зміг», — був її погляд.

Усі троє крізь піну збагнули, що не здатні Переступити Межу. Так і лишилися стояти, приліпившись до пивного кіоску.

__________________

Все було добре, доки я не сів на діжку, яка сиділа на колесах. Я тоді сидів у селі і любив Люду Міщенко; вона була місцева, і тому про це нічого не знала — а я знав, бо якось побачив її вперше. Така вона, не така, ну, от ноги, дуже такі, м’язи такі сильні, великі, наче приклеєні зверху, а йде, навпаки, легко, що наче не по землі, а. Що наче не йде, а. І личко лагідне таке, коли йде. Не просто так, а до всього, дивиться так, наче вперше бачить, усе, окрім мене. От я й; бо побачив її вперше.

І ще вона була дуже розумною, бо приходила до крамниці в обідню перерву, щоб тоді потім менше стояти в черзі, бо черги довгі і розумні, і теж приходять в обід, щоб менше стояти.

От стоїмо ми, а я падаю. Бо ми разом, хоч між нами люди, але ми в ній одній, мовчки, але поруч — й досі пам’ятаю, що вона тоді купувала, кожен той раз пам’ятаю, бо вона купувала хлібину, а коли її тато був випивав, то приносила пляшку, порожню таку, здавала її на прийом, і тоді купувала сто грам льодяників. Кольорових, гарніших за брильянти, я хотів бути кожним з них і уявляв.

Вона отак одійде з черги, посміхнеться, а тоді пальчиками отак візьме одненьку цукерку, подивиться на сонце, а потім покладе до губок. І я як подумаю, як гарно йому там, то мало не падаю; от якби я був ним, а не мною.

А тоді піде. І мене дивує, чому вся черга дивиться кудись, а не? Вона ж зі спини не бачить, і тоді можна вже на неї дивитися, скільки хоч, доки не заверне за трансформаторну будку; і, навіть коли заверне, можна ще скіки хоч заплющити очі та бачити, як вона йде далі, і як вийме ще одну цукерочку.

— Тобі чого?

— Що?..

— Стоїть воно, — несподівано перед очима виникає продавщиця. — Ти чого дивишся, ти кажи.

— Кирпич, — кажу я.

Наче сюди коли привозили іншого хліба — це ж не місто, де буває, скажімо, батон. Кирпич теж хороший, бо ми з бабусею його з’їдали разом з молоком, шкуринку бабуся всю одрізала й давала козі. Та нам з Людою Міщенко допомагала теж, так, щоб я щодня ходив в магазин, в ту милу чергу, бо траплялася й дуже довга і можна було стояти так довго.

Біда трапилася, коли я прийшов, а Люди нема.

— Що трапилося, — думаю я, — невже вона з батьком не встигла з’їсти хлібину? Ну, так, у них же нема кози, — мало не плачу.

Й тут позаду хтось став. Я одразу збагнув, що вона, бо нечутно ходила лише Люда Міщенко — й тихо стала позаду. Що я тричі падав би, якби не вона позаду. Добре, там був прилавок, цупкий такий, за якого можна триматися, скільки хочеш, якщо хочеш; і ніхто не помічає, бо стоїть собі хлопчик і держиться.

Так, що навіть може потроху скосити очі назад і побачити, що вона теж держиться.

Як ми тоді достояли, не знаю, добре, що люди нам про це нагадували, щоб ми не стояли.

Що вона мало не впустила льодяники. А я — хлібину. Ну, це не страшно, бабуся однак обріже її — а от льодянки було б жалко, бо пилюка така липуча.

Однак Люда подумала і не впала. А навіть пішла, спочатку повільно, а потім вже швидше; так, що я вирішив подумати: «Вона хоче озирнутися».

Тобто щосили хоче цього не зробити — доки вона не зайшла за трансформатора; а там, мабуть, вже й глянула назад.

І тут, слава Богу, побили горбатого Миню, бо він возив воду на поле. А ті, трактористи, отак покидають все й біжать пити. А тоді:

— Ти знову набирав на фермі? — запитає хтось.

— Нє, — скаже Миня.

— Ну як же «нє», коли «да», — скаже той і виплюне недопите. — Скіко раз тобі казать, шоб набирав із криниці. Ти шо, непоніметний?

— З криниці набирав, — буркоче горбатий Миня.

Буркотів, доки не нап’ється останній. І той скаже до перших:

— Нє, сука, таки з ферми вода.

Отак говорили, а тоді побили.

Вранці Миня прийшов і сів. Бо бабуся в мене була добра на все село. І мовчав, бо вона знала. Однак жаліла Миню й казала:

— Ну, кажи.

— Цей, той, — мникався Миня, — це саме, ну. Хай Колько воду на поле повезе. Я, цей, я, ну, з криниці її набрав, хай везе.

Бо Колько — це я, бо я не з села і мене не битимуть.

— От скажи, Миню, — зітхала бабуся, — а ти таки з криниці набрав? Чи на фермі?

— Я цей, я той, я з криниці, — буркотів Миня.

— Не на фермі? — зітхала бабуся.

Там в колодязі два роки тому втопилося теля, його витягли, але воду не любили.

— Два годи цей-той назад, ну, витягли, — сопів Миня, — а вони ще й досі б’юцьця.

— Так чого було з криниці не набрати? — дивувалася вона.

Миня довго совався на табуретці, однак бабуся свого доброго погляда не одводила. Нарешті ж зізнався:

— Бо це, ну, той, ну на фермі цепка коротша, ну.

Бабуся перехрестилася на куток, де давно, за інших епох, висіли образи:

«Ну, ясно, воно ж горбатеньке, як йому довгу цепку крутити?»

І слава Богу, бо Миня був сам не свій. Бо я був подумав, що він закохався в Люду Міщенко — бо хіба можна в когось іншу?

— Оце вода, — хвалили в полі, — так вода! Молодець Колько, не то, шо той сука горбатий, — хвалили, ще не попивши й. Бо я був «городський», а Миня був навпаки.

Я їхав назад якомога повільніше. Бо:

«Оце б якби мене побачив хтось із міста».

Як я вмію кобилу поганяти; і віз у мене, і «бочка», а, головне, батіг. Що я кілька раз цьвьохнув — дивуючись, як з того покірна тварина хутко прискорювалась, озираючися здивовано, шукаючи очима, наче звідкіля вдарено.

— От якби Люда Міщенко побачила! — холонуло мені од щастя.

А потім обмерзло, бо саме в магазині обід, і вона — там. І от я бачу: я під’їжджаю, всі дивляться, і вона. Бо всі ж, і їй можна, так, щоб не впасти. І от я зупиняю і підхожу без черги, бо я на роботі, а не; і я кажу:

— Сто п’ятдесят грамів, — кажу, ні, кажу: — двісті грамів лєдіньців, — кажу. Ні, кажу: — триста!

І я беру потім, отак всідаюся на возі, отак виймаю батіг, отак цьвьохкаю бравенько...

що упав на бричку, так кобила рвонула од мого удару, як ошпарена. Вона дивувалася:

«Адже батіг для того, щоби я його бачила, а не для того, щоб битись?» І згадувала свого горбатого Миню, який раніше ніколи-ніколи не наливав доверху важкої діжки.

Здалеку я побачив чергу, класну таку, аж до паркану; й кожен повернув голову до мене — бо їй, довгій, тут ні на що було дивитися. А мені було — тобто на небо, бо справжньому водовозу куди ще очі подіти?

От я під’їхав по-справжньому і так само сказав:

— Тпру!

І Люда там Міщенко стоїть і все це просто перед нею. Як я поволі, перш ніж злізти, намотую віжки, тоді батіжка.

І не побачив. Що кобила задерла хвоста і сказала звідтам:

— Т-пр-у!

Тобто не сказала, а зробила дуже гучно, і не «тпру», а просто «пррр». Чи вона конюшини переїла? Чи води перепила? Однак їй щось, певно, живота газами підперло — що коли вона «тпрукнула», то не я першим побачив себе — геть рябого од того — а черга. Я ж дотепер ніколи не бував рябий — тепер раптом став так, що й сорочка й штанці.

А спершу це побачила черга, а вона зазвучала сміхом; жоден не стримався. Реготали, бо я не сільський, а з міста.